Вірші
тут нікого немає
якщо запам'ятовуєш життя,
варто його переводити в текст?
якщо плекаєш ідеї,
варто ними ділитися з невігласами?
спитай себе: "де я?"
ще там, де гучнішою з тез
є сприйняття
недошмарених цінностей?
спитай себе: "хто я?"
і хтось тобі відповість
(руку поклавши на серце, збреше).
станеш героєм
without or with.
та
не забудь
на надгробку
лишити
решту.
20
4
386
немодно
краватки виходять із моди
[як і душевні людські відносини]
хто пригадає згодом
літо на присмак осені?
той (наче клаптик) собі нашиє
чиюсь безстрокову візу
у серця свавільний клапан?
спогад стягнувши на білій шиї
в подвійний віндзор.
[ ну а раптом? ]
26
3
433
легковажність
моя легковажність - хотіти тебе побачити.
між поглядів - вічність, тому й не дивлюся в очі,
є безліч причин надавати вагомих значень
думкам, що тікають у сни щоночі.
твоя незбагненність мене огортає водами:
безцільна, безмежна, нестримна і невідома.
ніде я не вмію відчути себе як вдома,
крім серця, в якім опиняюся тільки потайки.
крім слів, що гостріші за біль від життя протрузії,
ментальних обійм, без яких ледве чутно дихаю.
якби я хотіла лишитися просто друзями,
можливо, уникнула б зайвого лиха, і
поставила крапку в кінці непотрібних речень.
пірнувши у наслідки самоомани простору,
забувши про всі надскладні неважливі речі...
та це було б дійсно, занадто просто.
16
1
335
назвіть, га
якщо ти кудись щезнеш, то доведеться
годуватися розпачем натщесерце,
і на місяць ревіти відлунням терцій,
заплітати рядки сумні.
доведеться шукати у перехожих
риси ті, що хоч трохи на тебе схожі,
зустрічати без усмішки день погожий...
чи існують без тебе погожі дні?
чи існують без тебе руді світанки?
не озвучені хайку, верлібри, танка?
був мій побут стабільним неначе танкер,
замаскований у труні.
а тепер йду босоніж і просто неба
зір уламки збираю, хоча не треба.
закарбованим подихом поміж ребер
залишаєшся у мені.
чи існують без тебе щасливі миті,
хмарочоси, загублені в оксамиті,
фотокадри невдалі, завжди розмиті
ніби зустрічі уві сні?
чи існує без тебе хіба абищо?
у легенях потрощених вітер свище,
не тримаю: однак все одно б не вийшло,
та гукатиму навесні.
бо навіщо пригоди, якщо не буде
ботхісаттхви, пророка, ісуса, будди...
хоча якось живуть же без тебе люди...
я ж раніше жила. чи ні?
16
6
260
красномовно
я думаю про те, що варте слів.
бо зазвичай вилазить все, не варте.
замало втримати огиду, гнів:
хороші речі потребують варти
не менше. та чітких формулювань.
і це формує стилістичний простір.
мов кошеня сліпе, повзу наосліп:
привіт, важлива спробо number one,
така вагома і така звичайна...
я думаю про те, що варте слів:
чим більше,
тим
міцнішає
мовчання.
21
2
323
0629: І
Калаш ревів у кривавих пальцях,
солоний піт лоскотав чоло.
Було вас триста: ні, не спартанців,
пихате пекло не вас взяло.
Стіною люди: старенькі, діти,
зімкнули щедро надій кільце.
В легенях - гірко. Та, вірогідно,
віддати місто - гіркіш за це.
Три сотні кращих, невипадково
ви опинилися саме тут.
Нестримним пострілом, ділом, словом
незламно вийшли чинити суд.
Усе, зруйноване вщент до крихти,
то методична провина зла.
Кати сміялись, казали бігти,
та справжня єдність вперед вела.
Повз всі прогнози і застороги,
повз клятий біль від відбитків куль,
заради віри в народ та бога,
заради миру в своїм кутку,
стискали зброю і боронили
нащадків світлих дніпрових чар.
Щоб полягли назавжди немилі
огидні орки у власний чан.
Три сотні кращих для перемоги,
назустріч волі в кінці шляху,
розкрили крила, зламавши ноги.
Під кволу поміч найвищих з хунт,
під лемент тих, хто братався з чортом,
під зойк палаючої "москви"
відбили безліч атак. І вкотре
змогли довести: таких, як ви
ні чорні бомби, ні сірі гради
не подолають. Тікає від
шалених смерть, бо вони так радо
в своїй звитязі рятують світ.
12
2
282
057: І
цей лютий лютує, карбує в пам'яті
уламки під звуки градів.
лише уяви: люди спільним зайняті,
навалі орди не раді.
лише уяви: всі єдині справою
життя врятувати інше.
заради майбутнього. чесно, праведно,
безстрашно і навіть більше...
від звіра, якому завжди однаково
на кров і журбу невинних.
весна на порозі дзвенить відзнаками
хороброї України.
щоб вічність потому, поваги сповнена,
коріння свого потреба
з любов'ю у квіти сповила спомини
про тих,
хто життями
звільнив нам
небо
8
0
291
словохтивцям присвячується
тривога поширюється ab ovo,
торкається ніг, голів.
спочатку всього було, кажуть, слово.
в кінці ж-бо забракне слів.
в кінці відчуваєш, що нескінченність
проходить, як завше, повз.
а ти, їй вклонившись, тікаєш чемно
в ведмедиці менший ковш.
ага, відлітаєш. і що на згадку?
три книги й старий блокнот,
в якому писав чергові нотатки
з пригод та високих нот.
в якому любив, розумів й не тямив,
ламався і розбивав.
з початку буття в осередку мами
до тризни посеред трав
ти знав, що не так, і не ті... й нізащо
зламати себе не дав.
не зміг спокусити ні чорт, ні ящур,
ні бог, ні богемний дар.
тривога в тобі - філософський камінь
нестримно вперед вела:
хоч мамардашвілі, хоч муракамі,
найменші частинки зла
ти вмів фільтрувати, змінивши мову
на щирий поток ідей.
спочатку всього було, кажуть, слово...
тепер воно
де-не-де.
11
0
268
без.com
пройшовши крізь тернисті хащі
не відсахнувшись від мети
комусь дістанеться найкраще
ну а комусь
звичайно
ти
14
5
303
044: VI
Що ж, небо над нами - суцільні плями,
Де легко знайти ковші:
Простіше, ніж щастя в думках незламних
І пекло в святій душі.
Та важче, ніж мертвих на полі бою
чи тиші ласкавий шум.
Колись я шукала зірки з тобою,
Тепер
навіть не
пишу.
Тобі не цікаві мої промови,
Цих літер сумнівний хист.
Доцільні питання давно умовні,
У відповідь - пустка скрізь.
Знайдеться наразі нейтральна тема,
Не всипана сіллю ран?
Колись біля тебе було не темно,
Тепер ми -
колиска
драм.
9
1
342
044: V
а сонце-таки обертається коло маршрутів подільських трамваїв.
коли виринаю зі сну, у якому завжди проїжджаю зупинку,
то вмить засинаю
під ревну перкусію від коліщат шепотіння.
ти можеш, звичайно, квітучіше слів змалювати, як тіні
намотують власні хустки на пошарпані скроні будинків.
чи видати тексти за голос окремих кварталів,
в яких ми у щасті оманливо сталі:
там велодоріжки ще вужчі за паски провулкових талій.
буває,
насуплені брови хмарин як в безодню
безкарно вдивляються в очі волоській.
хіба віднайти щось важливо сьогодні?
можливо,
от тільки
не просто.
10
3
341
044: IV
пильний політ
всіх безмежних
орбіт вздовж землі
серед зірок розсипа́вся
стежками безодні.
сковував лід
церквовежі
великі й малі.
злякану паству
отримав у спадок сьогодні.
хвилі Дніпра
розчиняли
надії ущент.
в дзеркалі сховані завше
печальні обличчя:
зморшки від ран,
вилиць сваї
запалі, а ще
погляд зіниць, розірвавших
байдужості звичай.
знаєш, мій хист -
обертати
події у текст.
слів бурштином карбувати
знайомих в чужинців.
тягнуть униз
повз цитати
знебарвлених тез
постріли ватри
на кожній зів'ялій жоржинці
з попелу фраз.
не розвієш
від сумніву прах?
чи не побачиш в нім зовсім
химерного світла?
зустріч. щораз
мокрі вії,
прощання теракт:
київська осінь
для нас
ось такою
розквітла.
13
4
316
044: ІІІ
вона підступає
мов Щекові кручі,
Хоривові стріли вітрів.
все нижче і нижче іде неминуче,
щоб всяк захлинувся, як стрів.
вона підступає
відлунням сирени,
турботою рідних "ти як?"
все важче і важче триматися ревно
стійким до потужних атак.
вона підступає
мов крига кульгава,
Дніпро сповиває в туман.
все тихше і тихше спілкуються гави
цитатами втрат і оман.
вона підступає,
вона наступає.
і це не спинити ніяк.
все глибше і глибше встромляються палі
у кволий скелет, щоб зім'як.
вона огортає
мотузкою міцно,
а зашморг затягує в біль.
ти скажеш їй: краще забратися звідси...
ось тільки
вона
вже
в тобі.
(а вас вона накриває? як часто?)
7
0
278
044: ІІ
сталі думки під плащем безнадій прожовклим
перериває різкий кровообіг вулиць.
курява диму здіймається ніби зойкіт
від журавлиних ключів та тривог поснулих.
пуп'янки храмів шаріються в передмісті.
доки крокую розважено на труханів,
погляди перехожих немов намисто
жаром збираю на куртці своїй коханій.
марно душі шкодувати, що впало листя:
кисень дають не дерева, а невідоме.
хай, контрактова. не бачились довго, звісно.
тепер я,
нарешті,
вдома.
5
3
254
044: І
певно, я сплю, а можливо, п'яний:
мій надреальний уявний киянин
носить настільки широку футболку,
що в ній тону наче в тінях величних вулиць
від
арсенальної
до
золотих
воріт.
ціле життя переходить убрід,
до неприємностей тулиться,
курить вишневі міцні цигарки
(навіть обійми порівняно з ними лайтові).
пам'ять у ньому нагадує повінь
з постіронічним смаком гірким.
постаті,
сенси,
процеси,
абсцеси суспільного розтину
щедро верзуть нісенітниці з телеекрану.
в мого товариша все надзвичайно просто, ну:
б'є на зап'ястя тату. мов звітує про мікроуспіхи.
каже: допоки в мені мироточать рани,
будь-який біль запиватиму тільки усміхом
(а не сльозами, як модні експерти подейкують).
в сховку очей прокидаються кілька деколи
та зазвичай там болото: вогке, зелене.
досі не можу збагнути, чому це лише на мене
цілу війну він все дивиться, впертюх, в дзеркало
(08.2022)
9
6
252
все/те/ти
всі тюльпани вмирають з початком нового літа,
сновидіння бузкові лишаючи наостанок.
все, чого ти торкаєшся, знаєш, колись розквітне.
все, чого ти боїшся, колись твоїм катом стане.
ті, кого оминаєш, ховаються на узбіччях
лабіринтів у мозку, шукаючи марно вихід.
те, чого не пробачив, в судинах пульсує вічно,
те, чим задовольнився, приносить недовгу втіху.
все, що вже не потрібне, здається не надто ласим,
захлинається в пам'яті кращим, драйвовим, п'яним.
все, чого я торкаюсь, мені не належить. власне,
я тебе покохала.
невже
ти також
зів'янеш?
7
1
270
є
ти сидиш якнайдалі від вікон, від
розуміння, навіщо і хто ти є.
поринаючи в спогадів сотні льє,
затискаючи в скронях усе своє,
щоб забрати: на вихід чи в інший світ.
забуваючи згодом адресу, дім,
всіх колишніх й прийдешніх. забракне слів,
сліз забракне, а страху - і поготів,
щоб озвучити все, що давно хотів.
ти рахуєш хвилини, секунди. втім
розумієш, що в часу немає меж.
ти береш в руки зброю, з надії щит.
справедливо і пристрасно на душі.
день на вулиці голосно верещить:
тобі є нащо жити,
й задля чого
померти - теж.
5
1
232
since 2014
ти приходиш і кажеш: "забудь мене,
образ штучний в уяві колись мине.
ні обіймів, ні запалу перспектив.
я пішов, то покинь мене врешті ти.
бо урвався терпець, і майнув на схід,
щоб утримати волю. та мимохідь
зрозуміти: для щастя нема прем'єр.
то ж пробач мені й згодом прийми як є:
посміхайся, танцюй, зігрівай, люби,
віддавайся завзято життю, аби
кожним кроком наблизитись до небес.
був з тобою безмежним. наразі - без.
помагай, розумій, волонтер. звикай,
що у будь-якім розпачі є свій кайф.
йди від того, на що я тебе прирік.
бо
не дихаю,
знаєш,
дев'ятий рік.
бо не мав жодних слів, що могли либонь
змалювати й на крихту мою любов..."
знов війна розгорнула свій фронт мов плащ,
ти приходиш щоночі: "забудь, не плач."
я все чую, насправді. хоч вовком вий.
як
забудеш
того, хто в мені
живий?
8
1
237
нічні протяги
кумедно,
коли просинаєшся тінню з минулого,
а голос хрипить забутим.
заведено
так: зайві друзі обнулені
на кнопці escape особистого пульту.
принаймні,
коли вже не маєш ніякого значення,
безкарними будуть дії.
минай мене.
на вчинках щасливці навчені.
так може
на мить
зрадієш?
7
7
367
верліброво
мої почуття до тебе можна порівняти з любов'ю до метро:
із запахом крейди
та шумом вагонів, буденно-невчасних,
а іноді з плачем ночами не спавших наляканих білих облич.
ніхто їх не розуміє.
літаю над ними вві сні,
над кожною рідною лінією.
збагни... пригорни мене.
я пам'ятаю станції з народження:
холодну гору до декомунізації,
центральний ринок, а потім - барабашово...
ну добре, спочатку, знову:
я знаю кожне місто в країні, де є підземний транспорт.
вокзальна, льва толстого, вднг...
скільки налічено часу,
очікувань спраглих моментів, споріднених з долею.
знаєш, живу й по всьому, та
ескалатори - довгі, як ті поцілунки,
яких там ніколи не сталося,
нагадують, що дещо я так і не встигла.
коли спускаєшся із валізою,
мимоволі думаєш:
які щасливці обрані, у кого проїзний.
коли ж оселився в підземці у острасі,
то молиш усе, в що ніколи не вірував:
збережіть мій прихисток-святиню.
ця пристрасть - неначе плекати дитину:
за першого зойку зриватися з місця
і цілувати у лоба.
в метро так старанно завжди намивають підлогу,
неначе чекають когось у гості.
і ці хтось приходять,
завжди проходять,
щоб повернутися.
як і мої почуття до тебе...
5
14
291
якщо
якщо слів не знаходиш, кріпися міцно:
не натиснути б виклик чи тицьнути раптом смайл,
відчуваєш занозу в своїй повіці,
чи у вчинках без дії. чиїх? тримай,
подивися на мене, не крізь: не схожа
на людину, в якої не все гаразд?
на таку, що на все спроможна,
щоб відчути в останній раз,
як торкаються пальцями несумісні
одне одного уві сні?
у якої все файно до першої ліпшої пісні
з плейлистів, що наспівують кращі дні?
на таку, що навік полюбила травень,
в літо вбігла, не чувши ніг?
у якої сирі випадкові травми
ідеальні до того, що аж смішні?
хіба схожа я на людину,
що сміється життю в лице?
мабуть, трохи. й нема причини
задля болю спиняти це.
я продовжу казати, по-людськи, щиро:
зрозумієш-бо геть не так.
ніж для правди в словах нам забракне віри,
най забракне страху, що у масці "такт"
підступає мов астма і душить люто
всі: свідомі та ні, зв'язки.
хай всередині кригою виє лютий,
зігрівати себе не кинь.
якщо слів не знаходиш, заший їх в серці,
наче бісер збери в браслет.
що сама не замовкну ніяк, не сердься:
це падіння - майбутній злет.
не шукай марнозначень, бо я не хочу
бути тінню віршів сумних.
якщо слів не знайти, подивися в очі:
тільки так зможу впевнитись
остаточно,
що немає потреби в них.
10
0
325
Україні
первинні страхи як цунамі: сумні й мовчать.
зайди в них по шию, а далі - назад півкроку.
чи можна лишатись такою, щоб з кожним роком
радіти щоденному сходу немов дівча?
жагу до життя ти омріяла крізь жахіть
оманливі сни, недотримані обіцянки.
збагнувши, що час задля тебе не спинить хід,
підбурила сонце. тепер ти - його коханка.
тепер ти єдина, хто знає майбутній шлях
гарячої зірки на втомленім небосхилі.
чи можна занурити волю свою в могилу
та білий розвісити прапор серед гілля?
чи можна віддати частину землі, душі
брудному свавіллю у лапи ведмежі, хижі?
де звір шовінізму захований трупом в хижі
посеред сліпих зазомбованих тіл. пошир,
яви свою віру незламну на цілий світ,
який обертається задля майбутніх звершень.
дивися у очі страхіттю: тобі не вперше.
і дійдеш до крапки, де "до" налякає "від".
а доти - змагайся, побореш лиху орду
з уламками градів, касетних відбитків смерті.
ти дійдеш до щастя, скривавлена та уперта.
і разом з тобою пліч-о-пліч я теж дійду.
ми всі, неодмінно, мов зграя міцних вовчат,
здобудемо тут перемогу. повір, я знаю.
первинні страхи розчиняються і мовчать:
ти входиш в них каменем.
тонеш.
і виринаєш.
10
0
355
де ти живеш, га?
риби живуть у морі, річці, брудній воді,
на океану хвилях, серед акул упертих.
звірі живуть у хащах, зграєю чи в орді.
люди живуть усюди, та найчастіше - в пеклі.
сонце живе на небі, місяць жбурляє квіт
сяйва чужих галактик, що майорить щоночі.
паростки скрізь існують, де вистачає віт.
люди існують в світі: кожен, в якому хоче.
леви живуть в саванні, серед рудих пісків.
змії - в вузьких притулках схованого каміння.
хижі живуть війною. смерть починає спів,
люди ідуть за нею. в межах уявних ліній.
серце живе у грудях, в них і повітря дме.
правда живе у мізках. в кожного власна, справді.
дім збудувати легко, тільки б знайти цемент.
жити у ньому - інше, бо зазвичай не раді
щирим, що співіснують з щастям, розбитим вщент,
гордим, патріотичним, що відцурались зради.
зляканим, хто рятує тіло своє. а ще
тим, хто в бажанні бути щойно знайшов відраду.
боги живуть між нами, їм не потрібен німб.
простір лише плекають вірним нащадкам кровним.
в кожному є від бога шанс помогти своїм.
ну а все інше - пекло.
точно і безумовно.
8
0
286
те, що стане нами
напишу, не іронізуючи,
хоч емоції саме ті.
привези мені пил везувію
на волоссі чи на взутті,
ніжні альпи з суворим поглядом
і фламандський розкіший сад:
ми існуємо в тілі спогадів,
де ув'язнена мить-краса.
розливай в променисті келихи
мед сарезької бірюзи,
шахристану скелясті величі
у камінчику привези,
від підборів бруківки музику,
теплий розпис вірменських стін.
зав'язавши червоних вузликів
і віддавши комусь, хто хтів,
надпрозоро муранським дотиком
намалюй на зап'ясті слід.
не шкодуй про кінець, допоки є
власний шлях, що триває від
нульової відмітки грінвіча
до аляскінського вбрання.
запобігши сумління ринві чи
обираючи навмання,
привези неспростовних доказів:
кілька стежок ісландських скель,
хвиль біскайських убивчу ноту "сі"
і тату, що обрав би кельт,
фотоплівки з парижу трохи, і
подих генія поміж веж.
подарунками (хай непрохані)
все, що стало вже мною, теж
протягну, на руці застигнувши
як бурштин на щоках верби...
й світ новий, що незнано-стиглий ще,
залюбки покажу тобі.
15
0
408
місту героїв
мій пейзаж щодоби незмінний:
каву п'ю під дзижчання смерчів.
на підошві уламки міни,
не занадто хіба для мерчу?
я десь тут. між околиць міста
хіть смертей виринає кволо.
ще живий (знаєш, не навмисно).
вибачай, що ходжу по колу.
вибачай, що ще маю тіло,
де душа поринає в спомин:
вибачай, ти сама хотіла розлучитися в місяць повен.
місяць, другий: немає змісту.
відлік часу давно зворотний.
розірвавши ночей намисто,
град ворожий неначе дротик
закидає на підвіконня
подарунки чужій малечі.
дістається завжди іконі,
і від того, на жаль, не легше.
понеділок триває вічність,
у неділю не йду до церкви,
я б хотів запалити свічі
та живі важливіше мертвих.
зсув думок - літосферні плити,
не пишу побутову прозу.
ми чомусь почали палити...
мабуть, це колективний розум.
пам'ятаєш, хотіла стрітись
хоч думками у лева місті?
а тепер як мемас з вол-стріту
ми поєднано-несумісні.
ти живеш у нових знайомих, розмовляєш з різким акцентом,
я ж існую заради втоми,
ще brockhampton та 50 cent'a.
вже забув свій недбалий суржик, разом з ним - португальську й дойче,
з тих, до кого звертався "друже", половину згадати хочу.
ти ревнуєш до волонтерок,
до повітря і батьківщини.
у відносин є певний термін,
та єдині ніяк не кину.
вже забула важкі промови
про провину, вагання, відчай?
(вкрай потрібні та безумовні, раптом знову тікати). двічі
не влучає любов між ребер,
та влучає смертельна зброя.
я не маю в тобі потреби:
місто
прагне
своїх
героїв.
12
1
411
живий?
викидні градів - тюльпани нічних жахіть.
дим цигарок - вже повітря легенів часу.
кожен, хто поруч - назавше, не мимохідь,
шрамом залишиться в серці, ти знаєш. власне,
ті, возлюбити кого безумовно слід,
згинуть навіки одразу, як їх полюбиш.
тане на скронях тривожний лютневий лід,
квітень цілує скривавлені сіллю губи.
кожен, хто дихає десь недалеко від
подиху фосфору має міцну потребу
дати надії пустити бентежний квіт
в мертвих рядках, що розсипані поміж ребер.
кожен поет, безсумнівно, з колиски мрець.
кожні слова, безперечно, потужна зброя.
кожна із літер поцілить, нехай їй грець,
біль пам'ятатиме вчинки своїх героїв.
ти пам'ятатимеш зміст, як поля - жнива.
зміст пам'ятатиме сповідь без страху крихти.
мрець - то поет. а поезія - так, жива.
що для безсмертя сьогодні зробити зміг ти?
11
3
342
найкращий
я сьогодні не вмру, бо ніколи:
бороню, щоб ніколи знов
жодні покидьки нас не смикали
побрехеньками їх умов.
я сьогодні не вмру. у відсічі
марних спроб підірвати дух,
покладу щонайменше тисячу
зазомбованих тіл-папуг.
я сьогодні не вмру. торочите,
що здамося? читай сюди:
той, хто завше маскує злочини
допомогою,
нахуй
йди!
(с) всі права захищені, особливо право на рідну землю
17
3
443
спадщина
вітаю, лютий! забирай усе,
що влітку незворотно потонуло:
зупинку, зустріч, розпач вже минулий
і зорями знебарвлене лице.
невдалі вірші, спогади розмов,
непевні кроки під колиску вальсу,
коли з п'янким повітрям цілувався
і відчував себе в тобі, немов
побачив, власне, в дзеркалі очей
живі думки, натхненно-неминучі.
занесло диво-мріями під кручі
чорнющих вій: між них вода тече,
змиває біль. не віриться: на жаль,
з осіннім листям почуття спалили.
тримайся, лютий! ось, тримай вітрила:
на них відбитки пальців як скрижаль.
до березня навряд чи доживу,
якщо не залишу комусь у спадок
архів матеріалів з водоспаду,
листівки, книги, скошену траву,
сушені квіти (мертві як і "ми"),
серпневий невибагливий серпанок.
і вересневий відчай наостанок
в передчутті довічної зими.
10
5
272
нагадування
якщо хочеш почати - будь ласка, почни з нуля,
оминувши байдужість, невпевненість, біль та розпач.
поруч завше багато розкішних драйвових лярв:
мінне поле на фронті кохання (чи шлях на розстріл).
якщо хочеш горіти - будь ласка, давай хутчіш.
підпаливши цигарку, поглибше штовхай між ребер
дим гіркий, несмачний, безпорадний. як кожен вірш,
що написаний кимось неначе лише про тебе.
якщо хочеш радіти - будь ласка. мерщій живи,
поринай в оборудки та досвід напівсвідомий.
викидай весь непотреб з потрібної (?) голови,
прокидайся від сплячки щоденно, забувши втому.
якщо щастя захочеш - рецепт взагалі простий:
дай любові відставку (а може, нарешті, раду)
і ніколи/нікому/ніяк не пиши листи.
особливо до тих, хто про тебе забув. чи(м) зрадив.
8
0
299
забагато?
забагато речей попереду, щоб мотати життя назад, забагато новітніх методів, щоб збагнути стрімкий азарт. забагато, щоб розпилятися на очікувань кволий зміст, від якого суворі ляпаси і сумнівний ментальний зиск.
забагато питань підкреслених (чи закреслених назавжди), забагато дурної чесності, що затягує не туди, забагато чуттєвих присмаків, що засмічують справжній смак (і чимало сліпого ризику знов зробити усе не так).
забагато несправжніх висновків, недоречних затертих тем. кожне слово - невдала виставка, що спотворює твій паттерн. забагато драматизації, гри акторської та брехні. що ж, за місяць давай у зальцбургу навчимося казати "ні".
так, за місяць давай оновимось, знявши шкіру стару мов плащ.
і останньою постановою стане "смійся, люби і плач". забагато під забороною, та не страшно, допоки ще ми навіки не похоронені.
а удвох під одним дощем.
15
4
381
всім щасливцям
ця звичка від народження зі мною:
носити про всяк випадок сорочку,
у котрій народилася. не хочеш
дізнатися, якою все ж ціною
по нитці вириваю з кожним кроком
для тих, кого зустріну на дорозі?
хто заблукав чи просто йти не в змозі,
кому біда потрапила у око?
є алгоритм простий, бабуся-відьма
розповідала все, як далі буде:
зуміє дати що завгодно людям
її шматочок: щастя краєвиди,
любов, тепло, а може - владу, гроші.
лише торкнися й попроси щодуху.
та знай: подібну не зіткати вдруге,
якщо життя ущент її потрощить.
допомагати всім - себе убити.
(до речі, не найгіршим навіть чином).
на кожен вибір є своя причина
та майже кожен обирає жити.
так, майже кожен обирає взяти
і те, чим марить, втілити в реальність.
мені не шкода, знаю, це нормально:
бажання перетворюються в клятви.
потрібно берегти свою святиню,
сорочку цю. та відьма з мене кепська.
для кожного, кого впускаю в серце,
я відриваю шмат неначе шкіри.
ти інший: від самопожертви душно.
але нічого іншого не вмію,
тому як маєш заповітні мрії,
хутчіше поділися ними, друже.
не буде обіцянок чи пробачень,
вони брехливі в будь-якому стані.
лишився клаптик вишитий. останній:
бери, тобі потрібніше, я бачу.
12
2
329
все, що
все, що має псуватись, звичайно, вмре:
почуття і молочна кава,
йогурт зранку, на торті вершковий крем,
запитання смішне "як справи?",
пересвічена плівка, старі думки,
пісня спогадів підсвідома.
їх відлуння в смітник відчайдушно кинь
і тікай натщесерце з дому.
будь відкритим, знайомства заводь нові,
а про мене - не згадуй, звісно.
не зізнаюсь, що й досі у голові
твої вірші гілками звисли.
знай, [між нами] ніколи не досягти
випадковості ненавмисно:
я чаклую словами
в той час, як ти
в них даремно шукаєш змісту.
10
1
357
побожний (ні)
між віри неонових пазурів
в релігій іржавий капкан
потрапив, спокушений гаслами:
"ніколи не пізно to come".
психічно стабільні сценарії
з'являлись хіба що вві сні,
прокляттями від януарія
стелили дорогу мені.
Ісуса захопливим шепотом
у вухах лунав метастаз,
дванадцять сріблястих (чи шекелів)
чомусь обіцявши за раз.
недбалим шляхом до мухаммада,
співаючи шостий аят,
сп'янілим буддизмом нахабою
заїхав у мекку до свят.
у єрусалимі заплаканим
знайшов мене горе-раввін.
тримавсь з усіма я однаково
неначе сільський херувим.
за мене поставили свічечку
(лише б відцурався від зла).
та трохи спізнився з освідченням,
коли бабця-карма прийшла:
у подисі ладану сірого
відчувши на смак засторог,
я свято в безсмертя увірував,
померши від нього за крок.
11
1
390
те, що стане нами/кс3
напишу, не іронізуючи, хоч емоції
саме ті.
привези мені пил везувію на волоссі чи на взутті,
ніжні альпи з суворим поглядом
і фламандський розкіший сад:
ми існуємо в тілі спогадів,
де ув'язнена мить-краса.
розливай в променисті келихи мед сарезької бірюзи,
шахристану скелясті величі у камінчику привези,
від підборів бруківки музику,
теплий розпис вірменських стін.
зав'язавши червоних вузликів
і віддавши комусь, хто хтів,
надпрозоро муранським дотиком намалюй на зап'ясті слід.
не шкодуй про кінець, допоки є
власний шлях, що триває від
нульової відмітки грінвіча
до аляскінського вбрання.
запобігши сумління ринві чи
обираючи навмання,
привези неспростовних доказів:
кілька стежок ісландських скель,
хвиль біскайських убивчу ноту "сі"
і тату, що обрав би кельт,
фотокарток з парижу трохи, і
подих генія поміж веж.
подарунками (хай непрохані)
все, що стало вже мною, теж
протягну, на руці застигнувши
як бурштин на щоках верби...
й світ новий, що незнано-стиглий ще,
залюбки покажу тобі.
14
5
321
min 20''
думаю, ти маєш право знати:
кожній людині-вибухівці потрібна людина-детонатор.
(чи запобіжник прекрасних моментів, які розпочато зі слів: "дарма ми це робимо").
хтось, хто з серйозним виразом обличчя найвищої проби
не спалахне. (резонанс не здійсниться
під переляканим наглядом правил сумління рушниці).
якби запитали, ти скільки часу на відкуп
триклятій дорозі відміряєш, щоб побачити
себе у очах красномовних? звідки?
куди? (безконтекстно: немає значення).
дванадцять годин? п'ятнадцять? а, може, всі сорок вісім?
мовчи! не сприймаю слова за дійсність
без дії.
на таймері - carpe diem!
хмаристо закреслюю небо простим олівцем,
ховаючи гучність за обрієм тиші скетчів.
ти вибач за це.
до речі,
давно не малюю знайомих, концептів, квітів.
(і... ні, не пишу особистих речень).
а той детонатор, на мене завжди приречений,
він не спрацював. тобто, вжив запобіжних заходів.
для більшості стала ознака зрілості -
пересування від сходу надій до заходу
на потязі спогадів. дітям подібне - зайве.
знешкодимо час, обійнявшися на вокзалі?
там,
де ми вперше зустрілися.
*подейкують, що 20'' - мінімально рекомендована тривалість обіймів
13
2
317
герміні?
щодня вночі о третій тридцять три
пробуджую театр для божевільних.
як прийдеш, постучися надповільно,
у вічності ж часу нема. нема.
як зайдеш, то, будь ласка, говори:
хоча не варто. ми - не кант і ніцше.
все те, що не сказати, лиш міцніше
єднає різних. ти проходь, дарма
моя любов спотворилась в собі,
втекла в життя і надпаскудні звички.
не звір і не людина, злодій-відчай
шляхетно захопив всіх "я" в полон.
блукаючи між сенсом й "let it be"
хтось захлинувся, знаєш, власним степом.
спустошення й наповнення нестерпно
вели з субособисТісних долонь
в реальний світ уламками душі.
давай мерщій поринемо у савань,
допоки не загорнені у саван,
допоки лист із гейсів спить чи змовк.
кружляй мене у танці, не спіши.
ціна квитка - свідомість. так, незмінна
для тебе тільки, не моя герміно.
назавжди твій,
тепер
пустельний
вовк
*савань - те саме, що і самайн
7
3
322
сс
від "привіту" до жартів - п'ятнадцять речень.
а до дружби - ще місяць голосових.
до турботи - питання прості та гречні.
кілька тижнів минає - і раптом звик.
до знімання фальшивих залізних масок
лиш один випадковий нічний дзвінок.
відокремленим станеш у сірій масі
незнайомих знайомців. надовго? ок,
від знайомих до рідних - одна пригода.
від примарних до справжніх - ще зустріч. вір,
відбувається все, що захочеш, згодом
(неважливо, що виключно в голові).
до "людина для мене" - єдиний погляд.
до довіри - щоденні розмови. знай:
від мовчань до взаємної допомоги -
таємниці під грифом "секретно. най-"
від поета до музи - одна халтура,
зашифрована кодом нічних розмов.
від потреб розуміння тріщать тортури
між "ніколи до цього" й "ніколи знов".
відокремити волі субособистість
не поможе і внутрішній протестант.
від невпевнених кроків "занадто близько"
до впадання у кому, що звуть "ти-стан".
від турботливих вчинків до надбайдужих
у бездії нещирості, далебі,
кілька фраз недосказаних. чи то, друже,
фраз, що сказані не тобі.
брати паузу - дивна перебудова.
ніби серцем тягнутись - смертельний гріх?
- як ти? - добре. а ти? - я також чудово.
вісім слів.
вдвічі більше
за норму
в рік.
*сс - сумна статистика
30
5
6016
нотатки чергового
долі нема насправді, є лиш нудьга та гнів. демони носять прада, янгольський мають спів. янголи носять крила, тільки чомусь вночі, поруч - мотузку й мило, праведні читачі.
я - не обранець раю: смерть-черговий, отак. жертву не обираю, плати не маю. факт: мовчки блукаю світом, холодом сірих губ тим вимикаю світло, хто у життя в боргу.
передчуття тривоги? сповідь пишу лиху: вітер цілує ноги дівчині на даху.
сонце милує щоки, дим лоскотить сльозу, щойно нещирим "ок"-ом відповідала в зум.
вже за одну хвилину стрімко зірветься вниз. бог не карає винних, бо не шукає зиск. біс каламутить воду дзвоном свого ярма. бог зрозуміє згодом: в смертних його нема.
я зрозумію потім, сам - транзакційний щур. має по німб роботи майстер земних тортур. безліч сумних історій пишете ви щодень. втрати - лиш краплі в морі (чи парнику людей).
бог відкриває карти тільки в кінці шляху. вибір - не справа фарту, фатум - слизький брехун.
всесвіт складний надміру? де апріорі сенс?
як не знаходиш віри - не обійтися без.
7
3
250
на жорсткій дієті
голодував за тобою лісами, горами.
ріками, змореними в розгублений океан.
зорями в небі, буттям спотворенім:
місячна усмішка - серп на покосі ран.
голодував за тобою містами, селами
у павутинні стежок ще невитоптаних країн.
мріями, вчинками, рухами невеселими:
всі фотографії вдалі дістались їм.
голодував подарованими дрібницями:
книгами, светрами, записами: дарма.
голодомор із мовчання - такий принизливий.
мов апетит булімії, яку не визнано.
а в мого серця
і зовсім
його
нема.
22
1
6307
обери власний фінал
ти знаєш, що можна вигадати нового бога та навіть самому стати
тим, на кого молитимуться кілька паств.
написати віршовану біблію-2, де свавільні місткі цитати
марним ілюзіям скинуть ментальний пас.
можна пробути вигнанцем у власної вбивчої думки,
бачити вихід нестерпний (проте ясний)
з надто гарячих невизначених стосунків,
що підсвідомо транслюють уперті сни.
можна писати посвяти, допоки лишились сили
на жалюгідні благання заздалегідь
призупинити прощання. завжди просила,
тільки покинувши гру, не спинити хід.
можна забути важливе, чужою людиною без контексту
стати нарешті. згубитися поміж зір,
спогадів домовину закопуючи гротескно
в жменях мовчання, розчинених у сльозі.
можна без тями любити та в серце вганяти палі.
термін залежить від волі. давай парі:
день, коли я збагну, що нарешті нічого до тебе не відчуваю,
стане для мене {останнім/червоним} в календарі.
10
4
435
читачеві
я вкраду тебе, хочеш? і час призупинить плин,
всі годинники вмруть
на останній відмітці стрілки.
я вкраду тебе, хочеш? під шепіт червоних рут,
під зітхання птахів, що злітають у небо стрімко.
я вкраду тебе, знаєш. і серце полишить бій
у відлунні судин,
що знекровлено-відчайдушні.
я вкраду тебе. знаєш, трапляється шанс один,
задля нього цей всесвіт з орбіти ілюзій зрушу.
я вкраду тебе. може, звучить це надмірно зле,
бо складаю свій план
з надскладних почуттєвих вражень.
я вкраду тебе попри прокляття минулих ран,
попри все, що не кажеш. чи скажеш (і тим ображу).
я вкраду тебе. скоро. бо сил вже немає без,
бо ламаю усе,
що донині тримало спокій.
я вкраду тебе, чуєш? і низка сумних пісень
перетвориться в сміх, як зустрінемось. ну а поки
"я вкраду тебе, можна?" не стану питати так:
налякає контекст
іронічністю привітання.
я вкраду тебе. в тебе. і з безлічі поетес
стану саме тією,
хто звільнить тебе востаннє.
20
7
449
катастрофа в земних умовах/кс3
катастрофи в поточний момент нема.
дні-вулкани мовчать, хоч омана - спокій.
твої води байдужі нейтральні, поки
я тону в них сама. сама?
літосфера хвилюється, біль гуде.
тільки поштовхи ці не відчути з краю.
бо не знаю, які вони саме й де:
з перших вуст інформацію обираю.
експедиція рання пройшла як слід.
врахувавши всі змінні, відбили ризик.
чорний лебідь у другій - окрема криза.
так з'явився нещиро-нестримний лід.
надзвичайний, хоча досить звичний стан
(мов музична перерва з мінорних пауз)
одночасно поширився тут і там:
розкажи, як спинити це просто зараз?
знай: нещастя - від розуму. буревій,
зруйнувавши шляхи, збудував бар'єри.
у нестачу спотворилось все, що "пере-".
заховавши солоні примари вій,
натягну від емоцій пустий скафандр.
посміхнуся за крок до пустелі смерті.
спростувати проблему, звичайно ж, fun.
всі радари твої невимовно вперті.
я далеко, за сотні десятків льє.
не помітить система цей брак повітря.
не помічу сама: чи жива, чи вбита.
хай останнє зі слів зазвичай твоє,
катастрофа - це я. аж ніяк не ти.
факт сприйми. чи від нього даремно гірше?
спалюй все. та, будь ласка, залиш мости
й перетворюй мене на вірші.
13
1
324
постромантика
увійди
до моєї алеї слави.
може, саме на твій {портрет}* я молитимуся настільки ревно,
що сусіди викликатимуть щогодини
то поліцію, то швидку.
а обидві машини їхатимуть геть повільно, і радше потраплять у дтп,
ніж до дверей під'їзду.
можливо, запізно.
віддайся мені
свідомістю.
натомість
от мої пальці
(і все, що вище/нижче за списком).
ба, мазохістка:
поетка з чернетки, ліліт,
перша комом спроба виразити думки, загорнені в носовичок.
візьми до кишені:
там значно тепліше, ніж ззовні.
не роби
хибних висновків з віршів,
(та з того, про що в них, як думаєш, йдеться).
цей викидень - модерністський,
та постмодернізмом його покалічівши,
крізь призму ̶р̶о̶м̶а̶н̶т̶и̶з̶м̶у̶ аутизму
з'явилося не(поро)зуміння.
(за обсягом точно не міні).
і ще, не забудь:
вдень звертай на дрібниці увагу.
ночами ж подібне її не варте.
(наприклад, той факт, що білизна, яку приміряла в розкішному магазині,
мені завелика вкрай).
це я до чого:
коли зберешся
нарешті з думками, щоб роздягнути,
спочатку примір моє серце:
раптом, воно тобі завелике.
*не зовсім портрет
10
1
359
діалог?
не свята я, по-перше, знай
(а на грудях у неї хрест),
із найгіршого в світі - най,
замість серця стучить протез.
замість совісті - почуття, замість болю - яскравий сміх.
(воскрешає моє життя, та сказати цього не зміг).
не чарівна і не легка,
у очах - не корунди, лід.
серед праведних божих кар
обирати мене не слід.
я дивлюся на неї та за плечима сопе харон
(ці холодні німі вуста прирекли мене на полон).
не весела і не сумна,
нетверезо сприймаю світ.
можу всіх посилати "на",
бо важливе ніяк не "від".
йду нізвідки в нікуди, це мов прокляття, непевний хист
(я карбую її лице свіжим шрамом примарних рис).
небезпечна, по-друге, бо
не фільтрую свої слова,
і нестримна моя любов
більше вбивча, а не жива.
всі пророчі різкі рядки божевільно потворять зміст
(розумію, що ще ні з ким не бажав так злетіти вниз).
не тримаю, будь ласка, йди,
не сприймай моїх фраз взнаки. (видихаю мов сірий дим,
ніжний дотик її руки).
і по-третє: мене несе, хочеш в аркхем хіба що, чи...
- ти для мене, по-перше, все. а по-друге, мовчи. мовчи.
8
1
323
Дах
Ти приходиш сюди за хвилину (більше
Ніж хвилину: напевно, за п'ять хвилин)
До моменту, коли я усе облишу
І здеруся на дах, зупинивши плин
Свого часу, що вб'є нас усіх повільно,
Отруївши свавіллям із почуттів.
На межі я сідаю, мов божевільна
(Може, Боже, так треба в фіналі фільму:
"Не підходь, не тримай!" (ти і не хотів?)
Зможу скільки, скажи, на іржі гойдатись,
Не зірвавшись униз (зокрема, на зойк)?
В голові невагомо вагомі дати,
Всі події, неначе палеозой.
Всі обличчя, прийдешні та неминучі,
Проминають промінням в очах сумних,
Ніби гори суворі, несхильні кручі,
Як піски поглинаючі та зибучі,
Не поглину сама - захлинуся в них.
В розумінні, що прагнула я донині?
У бажанні збагнути твої думки,
Біль мовчанням спотворився на каміння,
Ліг у груди повітрям таким вогким.
Як не скину цей камінь, що натщесерце
Заковтнула під тиском болючих скронь,
Маю відчаю вимкнути мегагерци.
Чи вони мене скинуть. Іди, не сердься,
Оглядатися
Боже тебе боронь.
Ну ж бо, йди, та хутчіш, я не вмію поруч,
Розгорається пекло від сірника
Нетерпіння о серце. Нема опори?
Що ж, вона не потрібна, бо я м'яка.
Ти мені необхіден, куди ясніше:
Наче сонце, що гріє кришталь небес,
Наче темрява, що огортає сни, ще
Наче щастя, що б'ється там зліва, нижче,
Наче крила птахам, що лишились без.
Та приходиш сюди (без мети неначе):
Кожен день у один і той самий час.
Щось шукаєш у небі, а я все плачу:
Серед хмар вже давно загубили нас.
І повільно ідеш, не змигнувши оком,
Може знаєш, що мрію спинити це?
Я на відстані страху, у прірву кроку,
В самоті тобі краще (казав). Нівроку.
І тому я не йду. Все дивлюся збоку
На близьке (так, далеке) твоє лице.
19
40
530
Музі
Допоки у тебе - я,
Не знаєш, куди таке "щастя" діти.
Втомившись від ігор, в яких всі - діти
(То зброя страшна моя).
Допоки ми живемо,
Змінити можливо іржаву вічність.
Дивитись на небо (чи просто в вічі),
Щоб відображатись, мов
У дзеркалі пелюстків
Взаємо(реалій)порозуміння.
Себе віднайти у зображень зміні.
Подібні ж-бо ми такі
На радість чи на біду?
Поняття ці (начебто) суб'єктивні.
Рядками строкатими (в них застигни)
Я знову наївно йду,
Щоб перестраждалий вірш
Закинути щедро тобі під п'яти.
Оціниш? Захочеться розіп'яти?
Такий собі пряник. З'їж.
Навколо свистять кнути
І тереном шлях до зірок сповитий.
Та можу писати талановито,
Допоки у мене - ти.
18
50
792
Точка відліку
Все раптом зійдеться в єдиній можливій точці:
Коли не залишиться віри, бажання, сил,
Коли ти в тонкій та подертій чужій сорочці
Із вчинків нещирих, що пхають свої носи
У справи (не варто, неначе і не просив),
Ідеш, приховавши очі.
Коли розумієш, що марноспроможні спроби
Достукатись совісті, серця (або обох),
Коли перепробував все, що ніхто не робить
І (певно) зневірився, що зрозуміє Бог
Того, що не чує (бо стійко мовчиш або
Благаєш жахіть щоночі).
Коли ти забудеш, як звати і пробачати
Всіх тих перехожих, що трапляться на шляху.
Коли перестанеш читати забуті чати
І знов нарікати на долю таку лиху
(Подалі запхавши уперту свою пиху),
Повіриш у сни пророчі.
Коли перевтілишся в мікронадій потоці,
Тоді перестанеш і марити наяву:
Все раптом зійдеться в єдиній можливій точці
І відлік почнеться. Ім'ям, під яким живу.
*Дозволиш, твоїм назву?*
(Та знаю, що ні. Не схочеш).
12
24
586
Пару натяків на долонях
Лиш пару натяків облишу на долонях:
Дві краплі сліз. Хіба не зрозуміло,
Хто був миліше всіх, хоча не милим
І у чиїм залишитись полоні
Хотіла б нерозумно й необачно?
Але тепер - пробач. Я не пробачу.
Але тепер - прими цю порожнечу.
Тенета стягнуті з думок. До речі,
Я залишаю шрамами на скронях
Твоє мовчання відчайдушним криком,
Щоб потім запечатати в повіках
Солоність болю. Може, захоронять
Лиш пару спогадів, що кину до скарбниці
Своїх поразок. Хай колись врятують
Таку тендітну птаху, мавку тую,
Що досі щира там, де інші - ниці.
Що досі мріє там, де всі недбало
Плюються у бажань своїх криницю,
Вальсуючи зі злом, що править балом
Та відгодовуючи на забій синицю
В чужих руках. (На журавля змінивши,
Тримають в клітці). Він не бачив нив ще.
Неволя почуттів у годівниці -
Сучасний тренд. Під силу нам зламати?
Кохати палко, щиро, до нестями
Не обіцяти, а сплестись вустами?
Любов (неначе батько й рідна мати)
Огорне щастям. Скажеш: швидкоплинне.
Але пробач, я знов до тебе лину.
Але пробач, зізнайся вже: на серці
Не залишилось ба відлуння терцій
Від сміху, що засяяв яскравіше
Ніж сонце, що чіпляється за гори
І променисто спопеляє горе?
Хіба любити не навча Всевишній?
14
12
586
Спрага стучить у дім
Спрага стучить у дім краплями з підвіконь,
Дощ гомонить зі склом, хижо гуркоче грім.
Страшно тобі? Ходім, я прикладу до скронь
Змерзле тепло долонь (все, що завгодно, крім
Того, що хочеш ти). В тебе нема бажань,
З льодом твоїх очей можна мене змішать.
Бачу: миттєво зблід. Та не хвилюйся, жаль
Наче вода тече, не забруднивши шат.
Коле під серцем лід, біль прокладає шлях:
Щастя стучить тобі кожним листом, де я
Ніяково: "привіт", "сонце моє, ти як?"
Нащо застиг в журбі? Правда сумна моя
Спазмами проміж брів різко стучить, і знов
Мелену каву п'ю, сиплю на рани сіль.
Надто мене зігрів тим, що не звав "любов."
В мене є "only you", в тебе - немає сил.
В мене немає сил ігнорувати все:
Погляди сивих хмар, сльози очей небес,
Ти мене не просив, нащо тоді несе:
Лиш покохай і мар, я не зумію без
Наших простих розмов і неслухняних пасм,
Що на ясне чоло як промениста мідь
Падають без умов і зупиняють час.
Тільки твоє "алло" зможе мене зігріть.
19
7
577
Сенс - наркотик
Що ж, сенс - наднаркотик (з відомих й не дуже):
У вчинках, бездії, рядках та мовчанні, -
Ввижається всюди (мов зілля у чані
Парує думками фантазії, друже).
Коли - закипає, коли - підгоряє
Та завжди існує. (Чи вірим завзято,
Що можна ну будь-який наслідок взяти
Та першопричину від Пекла до Раю
Знайти. Ваші очі, коли купували,
Не переплатили хіба по заслузі?
А куля чужа опинилася в лузі,
Бо купка планет в ретрограді навалом?
Галюциногенна це штука. Обачним
Завжди треба бути, абстрактні об'єкти
Не надто підносити. В небі ще є хто,
У нього всі вдома? Не всі? Чи пробачить,
Як зробите допис: "Тебе не існує"?
Це вибір свободи реальності слова?
Невже кожен перший із нас безголовий,
А кожен (хто другий) вилазить зі сну, і
Вертає назад. У ілюзію кращу
(Де може, принаймні, побути собою).
Бажаючи миру, готуйся до бою:
Бери свої цінності в руки мов пращу,
Щоб кинути камінь у тих, хто незгідний:
Хіба в прийняття філософія щира?
(Себе не ламаєш, коли її шириш?)
Нема в справедливості сенсу. Огидно?
(Насправді він є, бо всі люди подібні,
Хоч призмою мозку інакше події
Розсіюють в серці). Страждають, радіють
Однаково щиро (по декілька діб). Ну
Хіба це не сенс: існувати (чи жити?),
Жадати, кохати, і прагнути більше
Емоцій (на них пожиттєво підсівши),
Стрічати світанки в миттєвостей житі,
Захопливо пестити паростки волі,
Що завше зростають в місцях безнадії.
Сумнівно у зоні комфорту без дії
Сидіти, вбиваючи в тілі поволі
Безсмертну (чи ні), ще існуючу душу?
(Нажаль, риторичні питання порушив).
18
24
649
Сни не існують окремо від тебе
Гадаю, що сни мої точно існують окремо від мене:
Пригнічений сніг на повіки сідає туманом,
Тепліше обіймів твій голос (неначе омана
Огорне за плечі), смарагдом яскраво-зеленим
Засяють за хмарами вій ясні очі.
Крізь клопіт буденний, крізь біль і прокляття негоди,
Крізь хибні шляхи і стежки, що ведуть у недолю,
Крізь ями доріг недолугих у нас на Подолі
І нерозуміння. (Воно перетвориться згодом
В звичайне життя). Та хіба цього хочу?
Приходиш до мене світанням бажань відчайдушних
(А деякі кажуть, що криза середнього віку).
Коли остогиднули зміни, так хочеш навіки
Застигнути з кимось у часі. Споріднені душі?
Пусти за водою барвистий віночок
І дай собі волю, не бійся світити зорею,
Не кидай на вітер нічого (і напризволяще
Облишити серце не смій). Знаєш, я ще
На нашу фок-мачту зумію поставити реї.
І попливемо у нейтральні Морфея
Прозорії води. Звертайся до мене як завше:
Без імені, просто на "ти". Як в безодню на себе
Дивися на наше суцільне і спільне: на небо,
Щоб вранці піти у реальність чужу. Не сказавши,
Що ти моя кара, сновида і фея.
Шкода, наші сни зазвичай швидко плинуть.
Та знаю, що ти не існуєш від мене окремо,
Бо в'яже думки мої погляд як ремінь,
Бо завжди у серці твій образ нетлінний:
Такий ясноокий і ясновельможний.
Ти - мій оберіг від нещирого ока,
Подій хуртовин та похмурої днини,
Ти - сонце для мене (не наполовину),
Єдина причина наступного кроку.
Без снів із тобою прожити не зможу.
20
23
483
догоридригом/верлібрбл
якби я знав про це раніше:
наскільки нескінченне число тебе
у кожному русі, фрагменті чи подисі.
натомість навіть не знаю, чи існуєш ти взагалі
десь, крім уяви.
я уявляв тебе мляво.
та хіба подібна дрібниця - значна перепона любити?
якби я знав про це раніше:
наскільки безмежність твоя життєздатна,
і близько б не підпустив.
[десь у до{тебе}кембрійському періоді залишились мої найновітніші методи класифікації поведінки людських особин під впливом екзогенних факторів стресу чи психологічних маніпуляцій]:
знаєш, твоє irratio
насправді раціональніше за моє.
а скільки безцінних моментів із тебе у всьому, що є?
якби ніцше не знав про неминучість власної смерті, чи волав би так голосно, що бог помер?
якби я не знав про неминучість майбутнього захоплення тобою, чи намагався б убити кожен спогад кілька хвилин потому?
лірика почуттів заснована протиріччями, вирвана із контексту здорового глузду.
[до речі, зазвичай homo sapiens важко між собою спілкуватися саме через нестачу контекстної близькості]
тут же - зворотний випадок: зростання метаконтексту в геометричній прогресії призводить до похибок порозуміння.
як наслідок, я досі не знаю, чи існувала суцільна одиниця "ми-простору" хоч кволу дискретну мить.
якби я не знав раніше,
що все, що робитиму вперше, буде мною ж потрощеним,
то й не почав би?
скільки ще треба сміливості, байдужості, ні, нахабства заборонити тобі приходити навіть у сни?
хоча вони - єдине місце, де я знаю [і приймаю] все вищеперелічене.
де я думаю, що знаю тебе.
де я не думаю, чи знаю насправді.
де я не знаю, що думати
[окрім того, що безмежне число {тебе} у всьому оточуючому {і мені} все ще не має кінця]
*і блблбл*
12
2
376
красномовніше нікуди
навіть якщо я забуду все,
ти подзвони мені.
у лхаба́б дуйсе́н,
день несмачного американського пива і чорної кішки
(яка все ще ночує у мене вдома).
подзвони. хоч на трішки.
в день преподобної параскеви сербської,
в той самий день, коли особливо кепсько
(навіть гірше ніж в звичні без тебе дні).
навіть якщо я - лише непотрібна втома,
навіть якщо це прохання викличе в тебе астму,
подзвони.
дай почути
хоч щось
прекрасне.
8
1
361
аффірмація?/кс3
я - остання з усіх, хто ховає під серцем ніж (замість того, щоб різко встромити в печальні спини). бо ніколи/нічого/ нікому... та не покину осередку думок, що зітхають крізь зорі між
невідомих речей (чи загублених сірих хмар, надто стиглих дощем, що вночі заливає очі). так, ніколи/нічого/нізвідки ніяк не хочу (окрім правди, яка не дозріла ще).
ти - останній з усіх, кому смію завдати біль. і тому промовчу, відійду, розіп'явши марно
всі питання (вони риторичні, тому захмарні), власну душу віддавши на відкуп чи на двобій
вірогідності втрат, що нестиму мов срібний хрест на спотворених грудях: вогонь розплавляє ребра. бо нічого/ніколи/нізащо мені не треба, якщо це викликає у когось безжальний стрес.
я не знаю, коли зрозумію, що справжній сенс відшукається сам. відірвавшись з життя на волю, не лякайся, не смійся, не рюмсай, не божеволій. що чекати у черзі - стабільно страшний процес,
відтепер відчуваю буквально. нікчемний стан перетвориться в силу, зненацька здолавши опір. серед тисяч нещирих, безглуздо відзнятих копій під байдужий танок незаточених лез катан
ти влаштуєш концерт. подаруй хоч білет. давай на розбитих стільцях погойдаємось емоційно. існування - це жарт, несерйозні у нього цілі: іронічно вловити реально-примарний вайб
чи триматися міцно за двері трухлявих шаф, що ховають скарби.
їх - ніколи/ніяк/нікому...
усвідомивши п'ять основних відчуттів потому:
тільки шосте потрібне, хоча викликає жах.
10
1
325
рахунок, будь ласка
мрії завжди хороші: в них же нема сумного,
тільки б мій бог брав гроші, я б відкупив у нього
десять годин без болю, хижку на узбережжі,
сміху дзвінкі набої, сукню з морських мережив,
щоб під очей сапфіри спалахом ідеальним
подарувала віру в справжнє та нереальне:
в щастя на півхвилини, сон на плечей узбіччі,
посмішку швидкоплинну з окликом "чоловіче,
звідки у тебе гроші?" мрії завжди здійсненні,
тільки якщо хороші. тільки чомусь для мене
бог не знаходить решти, я ж не знаходжу сили.
знаєш, таке не вперше: скільки уже просили,
скільки уже благали, щоб не тікав від правди
у гомінку вальгаллу, де ескапізму раді.
де заблукаю в жартах, крапках, тире і комах.
бігти від себе варто? кілька рядків потому
викреслю, пошматую... випишіть чек на відчай.
все, що мене врятує, ладен сплатити двічі.
16
5
414
суржиковірш
думала вжити відкладене повідомлення, щоб відтягнути момент і безмежний стрес.
та все ж найкраще - лиш те, що "вовремя",
тобто в свій час, доки він не щез.
думала, легше, коли без визначень: безліч трикрапок задіяти у танок,
тільки не зранку і не опівночі,
щоб прочитав післязавтра, ок?
думала: може, крихкі гіпотези
варто залишити літу, так?
щоб відновити себе для осені,
сівши рандомно в якийсь літак.
думала довго, аналізуючи,
нащо з тобою завжди мовчу.
стереотипи, що не цінується
все, чого надто (чи "чересчур"),
боляче б'ють по моїй свідомості,
я ж-бо ніколи не знаю меж.
наші відносини - серця "домыслы",
то не бентеж мене, не бентеж.
хочеш - тікай, як пісок долонями,
наче нестримна жива вода.
воля, спотворена у полоні - це
подорож з сумніву в "никуда".
думала, зможу відкритись влучними
римами, тропами... білий шум законсервую словосполученням:
знаю нарешті,
про що
[так давно]
пишу.
06.08.2021
13
4
377
торкнися мене
хтось знищує все, до чого торкається,
щоб просто створити нове.
життя - не биття й не каверзи,
допоки воно живе.
шукати причин чи виправдань -
вирішуєш тільки ти.
допоки існуєш - виправи!
допоки ще здатен йти,
у кожен свій крок закохуйся,
приймай неминучість ран.
лікуй їх (але не похапцем),
іржавий від сліз стоп-кран
залиш в смітнику для вражень,
що тягнуть твій настрій вниз.
будь поруч із тим, хто скаже:
торкнися мене
і знищ
12
3
324
ми обираємо?/кс3
ти обираєш футболку собі до стилю,
я - анестетик, від котрого не помру.
втратити час дуже легко, схотівши сильно
щирістю обізвати ментальну гру.
я обираю слова з недоречних літер,
ти обираєш важливий доречний зміст.
майже скінчилося це ідеальне літо,
вересень пхає у справи свій жовтий ніс.
ти обираєш перформанс під тиском вражень,
хресну ходу між регістрами перших шпальт.
я обираю послухати, та не кажеш,
що закривається серце немов гештальт.
ти обираєш реальність і несвідомо
серед ілюзій будуєш міцний палац.
в ньому завжди почуваюся наче вдома,
та чи потрібен був стінам такий баласт?
я обираю компанію до вподоби:
зі сторінок незабутньо цікавих книг.
навіть якщо не написані надто добре,
хочу зустріти тебе на одній із них.
15
4
371
просто уяви/кс3
ти просто уяви,
що все, що тут пишу, -
жорстока правда, звернена до тебе.
від описів трави
до почуттів зажур:
немов повітря, гори, це - потреба.
ти просто уяви:
хай ігри у полон
беруть мене суворо і повчально,
коли могутній вир
засмучених долонь
приборкає невтілене мовчання,
то руку простягну
до сонцесхідних хвиль
волосся. дотик сниться третю ніч вже,
хоч раз піддайся, ну:
всю владу грабель, вил
бажання відчайдушне може знищить.
спини свій клятий біг
в ніщо. на цьому тлі
розгубленій душі ввімкну "зелений".
я не боюсь твоїх
емоцій взагалі.
боюсь, якщо нема
ні крихітки
для мене.
10
4
332
отримай
не сподівайся (наївно надто),
що хтось наважиться й не піде.
якщо тримаєш вночі гармату,
щоб, підірвавши, влетіти в день, -
відчуєш справжнє життя на дотик,
посмакувавши уламків біль.
відповідальності антидотом
тебе врятує в останній бій
рішучість власна (чи вірогідність
сценарних похибок на межі).
з ілюзій вийди, поводься гідно,
про те, що боляче - не кажи.
бо не поможе ніхто. дрібниці.
бажань (чи права на це) нема.
ще реагують твої зіниці? -
себе врятуєш, повір, сама.
отримай першу й єдину спробу,
безмежним кроком здолай сто прірв.
і вже - з титану. неначе робот,
зміни програму, змагайся, вір:
нехай тілесний супротив - драний,
вперед іди, не зважай на це.
з'єднай ще кілька десятків шрамів -
отримай справжнє своє лице.
12
6
301
розказати?
розказати? так хочеш приречену на полон почуттєвих фіаско у межах сліпого трансу
зрозуміти? щоночі чекаю міцних долонь, що присплять мене в казку обіцяну. іншим разом
розкажу щиросердно, і час зачаїться в мить. місяць зникне з радарів, планета втече з орбіти,
обрій неба розсердиться хмарами в оксамит і розстелиться далі, ніж пазурі сонцеквіту.
розкажу, що ховає відлуння високих нот, кожна рима і подих сумнівних уламків правди.
ні, не дякуй навзаєм, ця сповідь немов цейтнот: як не викличе подив, думки покалічить радо.
що запечене в грудях, занадто болюче б'є, оповитий мовчанням ланцюг затискає ребра.
через серпень (чи грудень) обличчя німе твоє делегує звичайне питання: хіба так треба?
розкажу. тільки слухай не розумом, серцем, та не даруй ні жалю, ні приреченої надії:
бачиш, я недолуга (чи щира, смішна, проста)
лиш з тобою.
на тебе таке не діє?
9
1
418
їду до катастрофи/кс3
в обійми їду до катастрофи,
вона гукає мене дощем.
рясні дурмани вплітає в вени,
сміється серця мінливим рофлом, іронізує з усього. ще
дарує радість і сокровенні
шалені спогади й відчуття,
занурю пальці в її волосся,
ця катастрофа - мінливий геній,
миттєва щедрість мого життя.
яка приходить, коли не просять,
щоб оприлюднити вир бажань.
і вірогідність нових поразок безпосередньо вплітає в коси,
де сивиною бринить, на жаль,
останній спогад: пальне одразу
з рушниць ментальних або гармат.
ця катастрофа руйнує плани,
збирає всі несвідомі фрази,
жбурляє ними (як автомат)
в мрійливе серце: не пізно, рано.
в цілунках палкості божевіль,
себе зав'яже вузлом на згадку.
бо небезпечна - одвічно п'яна.
гуде над вухом (як хрущ, що джміль)
спокуса пивом, вином, кальяном...
між тим, до неї ще сотні миль.
🌚
12
4
384
казка на ніч/кс3
Я розповім тобі казку страшнючу:
у королівстві небачених снів,
серед отруйних плющів, що на кручі,
в башті високій три тисячі днів
спала принцеса з страшенно гарячим
серцем, мов попіл, засушеним вщент.
замкнені двері та вікна, це значить,
навіть не думай будити. а ще,
(надвірогідно) прокинувшись раптом,
від серенад, що співали дарма,
стане лютіше, ніж велоцераптор.
був кавалер - і за хвильку нема.
люди казали, що в залах багатих
замість музи'к тільки хрускіт кісток.
безліч хоробрих втомились благати,
і у труні оселилися. ок,
тільки скажи, все ще хочеться спати?
я розповім тобі казку жахливу:
серед розпечених розпаччю стін,
кожного дня із очей тільки зливи
замість вина проливала на стіл
горда принцеса, яку у прокльонах
і гуморесках паплюжив народ.
згинув останній із тих півмільйона
дурнів, бажаючих духу пригод.
більше ніхто не тулився до башти,
туга між ребер - багаттям пекла.
вийшла сердешна, і всім стало страшно,
йшла, несвідомо бажаючи зла.
хвилі червоні, налиті криваво
стиглими косами нижче сідниць,
наче чинили жорстоку розправу,
мовчки тягнули ілюзії вниз.
так у житті зазвичай, чи не права?
я розповім тобі хоррор, не казку:
в серці принцеси - страшний динаміт,
вбивча краса - не епітет, відмазка.
губить любові вогнем вже за мить.
люди хотіли її катувати.
та срібні кулі, осиковий кіл
супроти цього нічого не варті.
крейдою тицьнувши декілька кіл,
йшла навпростець без всілякої зброї,
і забирала життя за життям.
щоб не торкнутись могили сирої,
маєш задати питання. затям.
будь-що таке, щоб вона охолола,
не забажала подальших розмов.
надто прив'язлива, щирістю гола,
так, це нагадує всіх нас немов.
ну ж-бо, хутчіш, озирнися довкола.
може, не знаєш, та люди щоденно -
наче заручники звички до мрій.
розповіла тобі казку буденну:
серцем гарячих чіпати не смій,
швидко звикають і хочуть все більше
слів, емоційно забарвлених дій.
зваживши все, любий мій чоловіче,
сенсу побільше обрати повій.
ні? вам принцесу? спитати щоб бу'дь що,
знаючи відповідь заздалегідь.
нащо гадати на кавовій гущі?
звісно, принцеса спотворена гріть.
тільки без міри, без меж і без тями,
без дозування й брехливих умов.
спробуй як слід (а можливо востаннє),
тишу почуй і до неї промов...
хай порятує розкішне питання.
11
3
471
поету/кс3
футуризм в українській поезії - це німа театральна сценка.
бачиш? - бачиш. почути ж захочеш - зась.
між рядками цілований жаром айстр,
в мене безліч питань до михайля семенка
(а насправді до тебе, новітнього кобзаря):
знаєш, зі змісту п'ять слів як викину,
закликом, окликом, викликом
чи зійде патетична твоя зоря?
атеїстів немає на фронті і у коханні.
(так, гармати і очі любі безперечно посіють смерть).
звівши матриці даних, римую крайні,
кожну похибку вимірів як востаннє
прикладаю до серця, бо аргумент:
як знаходиться муза, то недосяжна.
як знаходиться час, то невчасно. що ж,
дай розбитою спиною й кістьми ляжу
у думки під напругою з огорож.
у обгортці слова мої мов цукерки,
наче листям сухим (володимир* знає),
все шуршать, але хто їх почути схоче?
витрачаю останні ночі,
щоб тонути у комусь ментально, терпко.
тихо, подумки, просто сягнувши дна, і
виринати під оплески невгамовні
тих брехливих метафор з тенет любові.
не кохайтесь з поетами, чорноброві,
краще власне створіть, і вкладіть умовно
зрілий сенс, певний глузд і життєвий досвід.
(та не можу писати два тижні поспіль).
з висоти тої кризи чи зони зросту
будь-що - складно (насправді, банально просто).
стану знов королевою меж уявних,
літер гомін зневірені душі зцілить.
всі (крім тебе) вже мертві. чи на прицілі.
бач, тюльпани розквітли не тільки в травні,
а в пустелі заграла з веселки злива.
(ну і ти в свої рими також загрався).
якщо щастя - усе,
до чого ти доторкався,
то і я -
безнадійно
щаслива.
*ага, маяковський, та вірш не йому, звісно ж
10
4
449
не/ти/кс3
ти приходиш, коли я не хочу спати.
корабель без вітрила пришвартувати
до нездійснених снів, де себе не варто
ні шукати, ні втілювать. афтерпаті
від ілюзій - складний процес.
я боюся відкритися, хоч нівроку
твої кращі слова. та, нажаль, потроху
призвичаїтись хочу, упершись рогом.
тільки зробиш ще три нескінченних кроки,
і втечу: хоч не в цьому сенс.
ти живеш в королівстві фантазій файних,
не сприймаєш нічого ніяк буквально,
іронічно всміхаєшся з-під завалів.
слухай, впевненим голосом заспівай-но:
для повій чи то для принцес.
я перформанс почую і просто щиро
засміюся, на кожен безглуздий вчинок
реагуючи враз неналежним чином.
зерна сумніву погляд сумний поширить,
на абстрактність наклавши ценз.
ти підеш неодмінно, як зрозумієш,
що мені повертаєш земну надію.
більш нічого не треба. тоді подіє
приворотна жага до смішної мрії...
ця обсесія мов абсцес.
я сиджу і не можу підняти очі,
а жорстока реальність до сліз лоскоче.
так, не знаю, чого ти насправді хочеш,
забуваючи мову людську щоночі.
жити з страхом? - страшніше без.
треба більше, ніж ціла моя сміливість,
щоб сказати по суті у літер зливі,
що ніколи в житті не була щаслива
так, як в мить, коли поруч од мене зліва
долі жартом, що просто з'явився й щез
(між уламків із самоти)
йшов
близький
і далекий
ти.
11
3
362
егоїстичне/кс3
присвяти мені трохи віршів, від яких просто їде дах. з кожним подихом тільки гірше: заблукала в чужих садах
надкумедної рефлексії, слів різких, де повітря брак астматичний супротив сіє, позабувши про свій антракт.
присвяти мені трохи часу: це нахабно, ну і нехай. вже не вірю в потреби (власне, спричиняю чуттєвий хайп,
що бентежно німіє в грудях і стискає в районі скронь). поміж ребрами злиться грудень, та від жовтня мене боронь.
присвяти мені трохи болю, трохи відчаю і журби. залишаю навік з тобою всі нездійснені ще "аби",
самовпевнені резонанси, необачний останній крок, у якому не захлинався лиш заручник пересторог.
присвяти мені трохи правди, білу постіль, холодний чай. я тобі невимовно рада, тож замовкну. ти вибачай
нелогічні та несвідомі нескінченні потоки слів. почувайся неначе вдома в гарячішій зі всіх голів.
відшукай філософський камінь, що ховається серед гір. в найціннішій із рук оправі (не забракне якщо снаги),
подаруй. почеплю на шию і носитиму наче хрест. я сприймаю тебе так щиро,
що і досі ти ще не щез.
17
5
477
неважливе/кс3
скільки вже сплю,
а мій інтерес не вистиг:
у кожному маренні бачу нове лице.
що означає відстань?
(може, між нами дорівнює десь нулю).
скільки обертів навколо твого зап'ястя
маю зробити червоною ниткою?
скільки ще слів розіпя'сти?
настільки швидко,
щоб мене вистачило на це?
є красномовні вічі?
то ж не мовчи приречено.
так, розкажи про усі неважливі речі.
думай двічі,
перш ніж питати про те, що немов відомо.
тіло в душі судомах:
воскресну від денного сну на уламках минулих.
нумо,
всі наші патерни (крізь терни) зростають із хаосу.
паростки
пустять коріння в наступну обсесію витворів.
вигадай,
вигадай,
вигадай
казку, в якій ми нарешті зустрінемось поглядом,
а не малюнками на полиці.
ти розкажи про диявола, що в дрібницях.
я постараюсь почути зі сну, і
в темряву плутану не провалитись.
ти розкажи про своє неважливе, з огляду
на те, що важли́віше справді
нічого
і
не
існує.
14
5
433
лемніската бернуллі (ні)
безіменний герой неминучої п'єси
не вміє жалітись на втому-антракт.
бажає змінити незручності слова
на більш зрозумілу мову:
комедії. імпровізації. обладунків?
так?
спішить врятувати незатишно-пряну принцесу
під ризик примарної думки.
корунди тюльпанів хизуються на щиті.
щасливий знак?
звичайно,
якщо
це
ти.
☻
11
5
327
читай/кс3
книжки дають відповідь у суворій залежності від питань.
і (ти не повіриш) породжують все нові.
спитай мене, ну ж бо: читай, читай
думки, що спалахують зорями в голові.
нотатки зроби, попідкреслюй і зрозумій
оманливий сенс, що без тями в рядках тягну.
він надто примарний (та навіть не зовсім мій).
привласнити висновки - схоже на дивину.
створи дивосвіт з білих плям непорозумінь,
впиши імена та події, надай їм форм.
нескоєні речі лишають вірші взамін,
приспавши бажання, як віскі чи хлороформ.
втамуй гучномовець, танцюй під акорди тиш,
у серцебитті зрезонуй в надпотужний ікт.
прокинься нарешті, хоча вже давно не спиш,
з'єднай послідовність, допоки іще не звик
дивитись на зміст з опозиції правоти
та всім помилкам намагатись покласти край.
пиши нерозбірливим почерком не листи,
а мрій замальовки - й одразу хутчіш стирай.
розтерши у сіру безодню цупкий папір,
збагни, що супротив обернеться нанівець.
почни все з нуля. і з тих самих поважних пір
чорнила замінять навіки твій олівець.
16
2
402
не клич мене/кс3
не клич мене пеклом, не клич коханням:
ім'я загубилося між століть.
дивися уперше немов востаннє,
зустрінеться з полум'ям спраглий лід,
коли я побачу високу постать.
якщо розгублюся зробити крок,
зроби його сам, хай не буде просто
межу заступити з пересторог.
не клич мене сонцем, не клич блакиттю,
небесною плямою на щоці.
твої обладунки - іржаві квіти,
мої ж - невимовні обійми ці.
не клич мене вдень, почекай до ночі,
стели простирадло з сумних зірок,
не знай, як багато сказати хочу,
та знай, що мовчати не можу. ок?
не вір мені зовсім, уламки вроди
зурочені болем сліпих надій.
надважко чомусь перевести подих,
почувши таке несміливе: дій!
не бий мене в груди суворим тембром,
що цілить точніше від самоти.
очікувань прірва веде до тебе,
але намагаюся знов втекти.
не дай мені щастя, та дай миттєвість
відчути, що дихаю і жива.
дрібниці умовні, проте суттєві.
мовчи, не знецінюй свої слова.
не клич мене раєм, едемським садом,
брехати собі - то найбільший хист.
на другому місці - талан писати,
лишати підказки без сенсу скрізь.
не клич мене зовсім, безповоротно
до тебе звикаю. будь ласка, йди.
не дай задихнутись, відкривши рота,
не треба шукати свої сліди
в душі поцілунках, що між рядками
блукають по колу, створивши вир.
дивись: підгортаю свою хакаму,*
зумію без тебе.
(не вір. не вір).
*необхідна дія перед сеппуку
14
2
520
казкове/кс3
хлопчино, не стій на східцях: проходь, привітайся щиро.
блукав по ведмежій хащі, на світло зайшов сюди?
так, думай, що все це сниться, і тонеш в омани вирі:
обидва ми вже пропащі, тому не хвилюйся, йди.
до мене не ходять в гості, а завжди лише для чогось:
спитати, приворожити чи вимити сіль з очей.
безпека - занадто просто, а відчай - нестримний човен,
що плине у болю житі, допоки журба тече.
так, вірно, бо я - чаклунка, побачу і зрозумію,
думки прочитаю миттю: безбожні вони й сумні.
зі зморшок складу малюнки, де вади неначе змії:
гріховні, несамовиті. судити хіба мені?
буває, приходять щирі, нещасні та осоружні:
благають продати душу, отримати щастя щоб.
мов килимом пекло ширить брехливу принадну ружу,
що точно весь світ подужать зуміє з оцих трущоб.
ти бачиш, он там - цикорій, а далі - червона рута,
ретельно квітки збираю, готую відвар з отрут.
один у недолі корінь: кохання - хитка споруда,
бажаєш ввійти до раю, насправді - лишишся тут.
віддам тобі трохи зілля, ще гілку плодів омели:
і та, кого забажаєш, в обійми одраз пірне.
полюбить навік, щосили. хай хто що завгодно меле,
співатиме наче жайвір у терні крізь призму "не".
оплата? та ні, не треба: відсотки диявол ділить,
достанеться по заслузі, як витягну свій джекпот.
бач, б'ється між кволих ребер не серце, а гострі вила:
на них напоровся - лузер. де відьма - там сто турбот.
не хочеш багатства, влади? віщую тобі удачу,
даруючи конюшину: чотири у ній листи.
спитаєш, чи буду рада? бажання добра не значать,
та й жодне із них не винне, бо справджуєш тільки ти.
це дивно, мовчиш і досі. а потім питаєш: можна
лишитися на ніч в хаті, бо в лісі страшні вовки?
та добре, хоч смерть на носі. похмуро-ясновельможно
захоче тебе гукати, давай, початую: спи!
засну і сама солодким як мрії у немовляти,
міцним і сором'язливим, надзатишним сном (мов мрець).
прокинусь, а ти солодку завариш і притуляти
до лоба омелу зліва наважишся. хай їй грець.
чаклунку причарували.
цілуй вже,
такий кінець.
11
4
536
ogolena/кс3
я сміюся з усього, чого лякаюся.
цих речей вже насправді не так багато:
раптом ніч перестане між зір тривати,
послизнуся у ванній (та інші каверзи).
я сміюся яскравою безконтекстністю
там, де плакати треба чи співчувати.
титанічні зусилля - крихкіші первісних:
ось між ребер пов'язка з бинтів та вати,
що тримає докупи нервові скінчення,
позбавляє від тиску кремезних значень.
іронічно забутися легко, наче
несерйозність - феномен, серйозно вивчений.
загартовую серце - тендітну дівчину,
надягаю броньовані хижі шати.
всі хвилини буденністю надзасмічені
(чи засмучені здатністю поспішати).
я кажу: все чудово, й щільніше кутаюсь
в простирадло страшенне самоомани.
срібні кулі, часник проти нього - марні.
пентаграми здаються чомусь трикутними,
повний місяць здається обличчям з віспою,
твої руки - мотузкою коло шиї...
я сміюся від щастя, коли не виспана.
лати трохи тріщать - дай нові пошию.
криголами твої бронебійні стримує
безліч ковдр, попід ними - жилет залізний,
а коли вже нічого ніяк не лізе,
найслабкіші місця закриваю римою.
та, скидаючи обладунки земного голема,
у вінку з небоквітів й повітрям'яти,
я хотіла б до тебе прийти оголена:
чи зумієш від цього не засміятись?
8
4
397
коптокмія
сьогодні віршик лапідарним буде:
лунає вайб сучасних еківоків.
цей псевдомаргінальний префікс квазі-
- надпафосний? нехай.
сентенції в утилітарній вазі
вам одіозні, так, звичайні люди?
(сушив їх, наче квіти, у книжках).
мій сенс лише на пару хибних кроків
апофегей випереджав. де хайп?
посеред фанаберій? ох і ах!
*рекомендується вживати малознайомі слова не у звичному вам, а у справжньому їх тлумаченні.
це на випадок пошуку змісту.
10
0
387
що ж, corvocado/кс3
Що ж, вівторок. незвично банальні речі,
бабаки щохвилини у днях (хай їм грець).
а вуха рятує то Джонсон, то Роч, то Гетц.
настрій - хижий як сірий залітний кречет.
Що ж, наступного тижня усе спочатку:
розуміти, вставати з тієї ноги,
роздавати ментальні підсрачники та борги.
спину, руки (чи мізки) без сил качати.
Так, до речі: не варто мене питати
про метафор невдалих сакральний зміст.
з допомогою слів підпалю посередній міст
між нездарними формами для цитати.
Що ж, напевне, ти втомлений більш за мене:
надзадачі - убогі мов лисий чорт.
твій лонг-лист недарма надзвичайно short,
не гальмуй, бо попереду - лиш зелений.
Що ж, на зустрічну смугу було не варто.
забагато із телепнів перешкод.
стільки років писати життєвий код,
щоб звільнити нарешті себе з-під варти?
Так, до речі. є засіб забути про денні вади:
десь опівночі вишеньки з торта з'їж.
напиши іронічно-завзятий вірш
і давай-но
зі мною
спати
(заколисаним Corvocado).
14
3
430
ще з бортового журналу про катастрофу/кс3
кажуть, що ми, поети, - брехливі й несповна розуму.
ще - іронічні (міцні волоцюжні звичаї).
я тут подумала: замаскую рядочки прозою
(може, від того стануть менш прозаїчними).
може, від того в них з'явиться більше сенсу
(тобто його буде легше вловити). вірите,
так остогидло чіпляти наліпки цензу,
метафорично спотворювати всі виверти
в казку, історію з іншого часопростіру,
де катастрофа руйнує останні атоми.
де можна жити сміливими та завзятими
(як самогубець за мить до розстрілу).
кажуть, що збитки можна обчислити, підрахувати
та катастрофи не мають одиниць виміру.
і добре, робити цього не варто:
знати не треба, скільки у грудях вимерло.
знати не треба, що причина глобального потепління -
у нестабільних джерелах: звичайно ж, внутрішніх.
гравітаційному полю уявних ліній
сили забракне утримати межі сутності.
зміни підвищення рівня води океаном
теж нестабільністю льодовиків зумовлені,
всі катастрофи трапляються не за планом
і перехоплюють подих. забракне мовлення,
скажуть, що знов задихаєшся несвідомістю.
всі руйнування мали б затвердити на офіційному рівні
з префіксом само-. деструкція повністю
залежить від глибини сприйняттєвої прірви,
що з кожним днем виникає та шириться.
ось, щохвилини нагадує тріщини,
на крижаних осередках розміщені:
десь від ключиць розповзуться до вилиць, і
викривлять тло почуттєвого враження.
кажуть, проблема цунамі міжреберних спазмів
у криголамах, на хвилі ображених.
ця катастрофа відтінка топазу,
хмаристого попелу та білосніжної вати,
солодко-гіркої. вкривають емоції зливою,
лиш на порозі кінця розумієш: щасливими
були всі моменти, якими нас не врятувати,
знаєш? хай кажуть, читають, вигадують змісти.
всесвіт безмежний розквітне в обіймах чужої уяви.
ти ж напиши мені: ця катастрофа ще млява?
чи розповсюдилась вже і на тебе, тиняється містом,
розкрила воронку, не в змозі утриматись
(обійми в три метри над рівнями неба об'ємні)
і оточила барвистою повінню?
із вірогідністю
у сто відсотків тоді передбачу взаємність.
21
3
5928
розрізай моє небо/кс3
розрізай моє небо навпіл:
чи таким недоречним легким дротовинням
в об'єктиві очей
(в бездротову епоху),
чи то просто своєю появою.
он-де хмара, що схожа на мавпу:
дражнить сірим обличчям, не чує провину
(а крізь неї проміння пече)
вогнедишне повітря - вологе.
вся реальність стискається млявою
вірогідністю оберту в крапку.
заберу половину, де сяє розпечена зірка.
добре, хай. поясню:
ти і так над'яскраво
грієш світлом гірчичного кольору.
як схолону, зігрітися раптом
допоможе (окрім побазікать)
естетичне меню:
ще не вживана страва
і богічна вівсяна кориця з цикорієм.
13
6
429
в моєму місті квітне травень/кс3
в моєму місті квітне травень, а сонце смажить сірі тіні.
крокую іскрами багаття, що залишаєш по собі.
бо навкруги дивлюся вправно: стоять годинники настінні,
які секундами багаті, що промайнули не в журбі.
в моєму серці тліє мрія, порозумітися з якою
напевно, варто (та сьогодні подібне трапиться навряд).
проміння маків майоріє серед півоній упокою,
в складних умовах (не погодні) бутони змінюють наряд.
в моєму стані небезпечно бузковим дихати повітрям:
воно отруйне, а звикання - окремий галюциноген.
і, заблукавши серед речень, де розділові зносить вітром,
слова обернуться на камінь (застряг всередині). рентген
в моєму разі - недоречний. не вдасться діагностувати
формулювання, що не в змозі донести емоційний стан.
ковтає біль сумління гречне (сумнівна звичка, дурнувата).
надгостро реагує мозок на одкровення від путан.
в моєму русі бачиш злочин, та це - лише передумови
гріхопадінь (авжеж, уявних, то уявляти і не слід).
щораз, коли підводжу очі, благаю небо красномовно,
щоб із душі сумних галявин не сходив твій одвічний лід.
☻
13
4
401
забирай/кс3
тут не можна (не варто) про стан цей писати.
про завзяття розпалене. вщент
розуміння скуйовджене вітром, патлаті
всі думки (надважливі). а ще
мої пальці загрубли від п'яльців та шрамів
(геть уявних, без них починала дарма
візерунок, він тягнеться ниткою з серця,
надчервоною, наче рум'янець калин).
невблаганніший вирок з усіх - часоплин,
маю встигнути. вибір (якого нема)
у відлунні нейронних співаючих терцій
вже зробили за мене. як сонце у рамі
сходить вишитий простір в безмежну блакить.
кілька змахів незграбних - і хвилі тонкі
на пелюстці застигнуть сапфіром яскравим.
я не вмію страшніше образити сенс,
що шукати не слід (тільки слід). інша справа,
ось фантазія колір нестримно несе.
мої рухи непевні, кумедні та кволі.
(мабуть, варто обрати готове зі схем)
не очікуй чогось надзвичайного, справді:
перший комом млинець (тобто, перший стібок
вже крокує абстрактно-твоїм (і нічим).
майоріє світанням, проте уночі
перетвориться в полум'я синє, лихе.
не змагатись у вічно зникаючий правді
я хотіла. дарма, бо вона мимоволі
осипає бентежно спричинений квіт:
був розпущений ревно між ребрами від
пари поглядів, слів, метаданих на рунах
(що життя розкидає, зневірене вкрай).
не очікуй (очікуй) жахіття в дарунок.
все, що зможу - віддам.
ну а ти -
забирай.
9
5
374
як здихатись/кс3
як здихатись страшнішого з жахіть:
лишатися з собою наодинці.
коли годинник раптом спинить хід,
а час застигне на пожежних східцях.
де враз прострацій безліч завола,
і помилки минулого завзяття
закоротять у кеші, наче лаг
(сварлива теща скривдженого зятя).
як здихатись безмежних сподівань:
дозволити хоч раз байдужість хижу
та сісти беззмістовно на диван,
самокритично створений із крінжу.
змінити вектор чи пріоритет,
щоб у добірці випадкових значень
знайти розподіл щастя тет-а-тет,
не загубившись у бажаннях (наче).
як здихатись торішньої луски,
старої шкіри (надто зроговіла)?
звалити у невтомний самоскид
всі недоробки, що вели на вила,
ревізію провести у труні
абстракцій ревних (бо без дій - інфарктні).
сказати твердо "так" натомість "ні",
обгрунтувати неспростовність фактів,
що здихатись можливо будь-чого,
коли знайти бажання і ресурси.
без нетривалих болісних угод
з сумлінням, хоч воно (авжеж) не в курсі,
як можна позбуватись каяття
за всі (колись не зроблені) півкроку.
не здихатись себе? тоді затям:
вже час сказати щиро:
estoy loco*
(від чого? вам видніше,
ясноока/ий).
🥴
коли автор і сам потроху збожеволів☦️☦️☦️
13
3
308
бережи себе
знаєш, лише бережи себе (треба, треба).
тепло вдягайся, не пий забагато кави.
світлим промінням залишишся поміж ребер:
те, що не поруч, здається таким яскравим.
те, що не втримав, піском огортає руки,
пальці пече і примушує між рядками
сповідь ховати. лице обернувши в камінь,
досі смакую байдужий вчорашній грюкіт
млявих дверей, що колись відчиняла щиро,
з острахом певним: звичайно для двоих чужинців.
спогади пам'ять невчасно й надмірно ширить,
час огортає проваллям. і наодинці
сам із собою змагаюсь у красномовстві:
"як ти: весела чи смуток морозить шкіру?"
у відображенні маска кривенько шкірить
посмішку, що не зникала з часів знайомства.
ти недалеко, на відстані в півпригоди,
щось наберу і лякливо (даремно) витру.
коли ти пишеш, тамую поволі подих,
коли ти дзвониш, бракує мені повітря.
в надпочуттєву не хочу впадати кому,
щоб заректися писати про особисте.
розповідай мені те, не довіриш чого нікому,
я оригамі складатиму з гарних звісток.
16
8
349
важливо?/кс3
завше хотіла писати про справді важливі речі:
ну, землетруси, нібіру чи пандемію.
надмотивуюче, виважене й доречне:
попрактикуюся, думала, і зумію.
про коливання річної температури
десь на плутоні, про сонця протуберанці.
вихід ферзя відчайдушний на випад тури
та марсіанський "привіт" в перешкодах рацій.
про майстрування вітрил і човнів з паперу,
дах як зміцнити повітряним кволим замкам,
про філософію Ніцше або, напевне,
щоб з новим днем не втрачати до руху запал
щось про лайфхаки, як стати собою кращим.
чи косметичні тренди: сучасність Геби.
про смолоскипи, катани, шаблі та пращі...
та не виходить. усюди - лише про тебе.
скажеш, це дивно, бо ми ж не були знайомі
(і навіть зараз, по суті, це є незмінним).
я ж трактувала одвічний вселенський гомін
мов одкровення. підрив на ілюзій міні.
кожну хвилину, секунду, миттєвість радо
перекладала на рими в сумнівних віршах.
там, де всі бачили світ, як він є насправді,
знов (неслухняно-рішуче) шукала інше.
в сталій пташиній ноті, дощів сопрано,
квітці, засушеній в книзі від паранойї.
солі старій, що лікує невдало рани
та у пригодах, що сталися не зі мною.
у зореносному погляді небосхилу
чи конюшині, що згублена на удачу.
в кожній, приреченій вмерти, серцевій хвилі...
і навіть зараз, в рядках цих абсурдних. бачиш
слід невагомий, зникаючий (ніби коми
у невідправленім/щирім до сліз) листі?
звідки ж я знала, що ти є ну геть у всьому?
і навіть більше - у всьому є тільки ти.
☻
10
8
391
про дійсно важливі речі
гей, роніни! чули, нероби-пияки?
черговий надсекретний наказ сюзерена:
зібрати військо відчайдушних шмар.
знайти їх стільки де? кошмар!
та щоб відповідально, вміло, ревно
на хвойдофронті ніжно, м'яко
у ворогів висмоктувати міць
були спроможні.
хутко, кожен
вставайте, бо у області сідниць
протерлися поношені хаками.
скарбниця геть спустошена, п'яниці!
шукайте майко, бо не дам саке!
прокляття майоріє ще й яке:
ми воювати надто кволі й ниці,
та до повій тягнуло всіх віками.
на цьому і зіграємо. або
якщо й вони зарадити не зможуть,
захристиянимось самі. і схоже,
до цього нас веде іспанський сором (бог).
*мається на увазі епоха до- і Едо та боротьба з підпільними християнами в Японії, на збільшення кількості яких, зокрема, неабиякий вплив мали іспанські місіонери
🌚
11
3
397
такі як ти/кс3
такі як ти не стрічаються на дорозі,
тільки якщо автостопом в якусь діру.
та (вірогідно) не щастя для себе просять,
а щось просте, задля чого зітхну і вмру.
такі як ти не шукають собі обставин,
приводів тільки відкрити незнаний світ.
ними хворієш безмежно і безпідставно,
доки не взнаєш хоча б трохи "до" і "від".
такі як ти не лякаються просто в вічі
щиро дивитись, і безпосередньо так
з окликом: "стоп" цілуватися на узбіччі,
серце спиняти, щоб знов потрапляти в такт.
таких як ти Бог дарує в коробці хитро,
каже, всміхнувшись: "крихке, повертати - зась".
в грудях пустельних гуляє могутній вітер,
дах мій зриває й несе у старий Канзас.
таким як ти жартома і напівсвідомо
душу довіриш (і байдуже, що всерйоз).
бо почуваєшся дивно: неначе вдома.
та не лякайся, метафора ця - курйоз.
такі як ти несподівані, геть зухвалі
на перший погляд (насправді - земні святі).
у катакомбах емоцій своїх завалів
смуток ховають. не знаю, що на меті
мають, та все ж так кортить дізнатись.
тьохкає пташка у клітці із ребер, ох!
такі як ти вибухають немов граната,
сенсу нема обирати одне із двох.
надто солодка, примарно-легка хвороба:
знову тягнутись в тенета п'янкі й густі.
таких як ти - назавжди. або кулю в лоба.
хай тобі теж
з такими як ти
щастить.
☻
12
7
440
/замість трьох крапок/
хтось іронічний поцілив завзято з неба
прямо під ребра та гучно промовив: "плі!"
ні, річ не в тому, що я відчуваю тепер до тебе,
радше у тому, як я почуваюся взагалі.
хочу схопити за бороду бога, чорта
та відрубати "навіщо", "чому" і "де"
і сподівання, невже зрозумієш, що ти
кожною миттю мені прикрашаєш день.
наче цей світ був замурзаним, монохромним
(чи окуляри рожеві такі брудні).
я протираю їх краплею пива й рому,
так, зловживаю ним часто. а чом би й ні?
ніби загублена в хижому вирі міста
(ну, саме того, в якому мене нема),
просто рахую самотності дні в намисто,
шию обмотую ними на кшталт ярма.
ні! не прошу ні уваги, ні перспективи,
щирості тільки й розмов на хвилини дві:
світ, що довкола, сприймаю неначе диво
з того моменту, як ти в моїй голові.
з тої хвилини, як кляті перестороги
геть позабула, й стрибнула в омани вир.
самоомани. дивися, упруся рогом.
буду мовчати. та тиші моїй не вір.
13
6
421
як уникнути надкосмічної катастрофи/кс3
Коли (неймовірно) на відстані паралаксу
у сотні парсеків (найближчим хоч стати зміг)
ти будеш, ввімкни наддзвінкий кришталевий сміх,
відлунням врочистим щоб він поміж тиші слався.
На звук той в тунелі порину тебе шукати,
спаплюжена пристрастю до кротовин життя.
Напевне, незвиклим до пафосу та звитяг
незручно терпіти цинічного злого ката -
сумління, яке щонайкраще було б запхати
до геть незалатаних чорних уявних дір.
Можливо, скоріше наважилась би тоді
свідомий баласт зорельоту - моєї хати
у космос відкритий відправити незворотно.
Сміливо дивитись у Місяця вічі та
твій Марс цілувати в червоні вогкі вуста
надспраглим сухим, від бажання змарнілим ротом.
Коли вже підкориш настирні протуберанці,
що тіло бажають віддати сузір'ю Пса,
приходь на світанні крізь терни, будь ласка, сам
катарсисом сну, у якому прокинусь вранці
посеред дерев, що розквітнуть метеоритно.
Посеред яскравої ковдри з барвистих трав
я мовчки скажу, щоб з собою мене забрав,
допоки цей Всесвіт наважиться майоріти.
Зухвале цунамі - безкрайній космічний простір
Захопить легені зненацька у біль-колапс.
Не вирвешся раптом з квазарів огидних лап,
Натисни на кнопку зелену, хоч це не просто.
Коли живі трупи (мов зомбі) повз тебе кволо
штовхатимуть мертвими душами до труни,
як втомишся з самодеструкції - подзвони.
Не бійся. Мій номер - твоє рятувальне коло.
11
2
525
черговий запис про стан катастрофи/кс3
Зненацька назріло важливе питання:
чи знає моя катастрофа, що саме вона - катастрофа?
Та власне, в якому все стані:
розтанула крига від того, що в строфах
збентежено згладжую пристрасті трохи.
Неначе востаннє
озоновий шар зруйнувався в легенях
і аускультація не достовірна.
Не дихати, не позіхати, у вир не
стрибати. Я - геній:
для того, щоб стримати власні бажання,
ефект парниковий - звичайна запара.
Чи зможе моя катастрофа поглибитись далі і ширше,
якщо доберу їй до пари
душею без сенсу написані вірші?
Читай. Та не думай, не думай. Повір, ще
нема парадігми без префіксу пара-
(а догмам хай ревно помоляться інші).
Молюся лише, щоб нікого чимало
така ж катастрофа ніяк не ламала.
На серці вже кілька подряпин та тріщин.
Беру криголам - зневіряння по барам.
Що сонце - це вбивця, бо гріє занадто,
хіба воно в курсі? Невже йому треба?
Тримає далекі розкішні пенати
з очами безкрайньо блакитного неба.
Пече неминуча постійна потреба
світити, і навіть нічого не знати
про те, що над моря уявного рівнем
когось затопило бурхливістю течій.
(або почуттями, що ніжно під вечір
розквітли мов фенікс яскраво, нестримно).
Моя катастрофа відлякує натовп...
та знову і знову притягує рими.
13
8
430
короткий запис про стан катастрофи/кс3
У мене між п'ятим й четвертим ребром -
звичайна активність. Сейсмічна.
Та варто почути знайомий вже тембр
і показники перевищують норму як мінімум вдвічі.
Чи гірше не буде, якщо прямо в вічі
дивитись? Всередині - ром
В оманливій каві, чорнішій за небо.
Ось корінь проблем.
І шукати не треба.
Цунамі зі слів зайві, марні,
зачинені двері до щирості Нарній.
Бо найважливіше - не сформулювати.
Наїмся, літаючи в хмарах, ванільної вати.
І осад на віях - дощі надкислотні, то ж годі
Страждати за всім, що не стало в нагоді:
Я викину речі, яких не носила,
Нікчемність фантазій тримати несила.
Віддам орхідею, що на підвіконні
Втомилась чекати невпинного скону.
Помаду, парфуми п'янкі та солодкі.
Натомість відвару шипшини й солодки
Нап'юся, і вишкребу накип з легенів.
У кожному подисі - ти. Так, я - геній.
Несу на смітник почуття й лабутени,
Дві сукні червоні й платівки, де тенор
Співає про щастя, кохання довічне.
Немає сміливості кинути відчай...
В метафорах знову гублюся де-факто:
Твоє розуміння - загроза інфаркту.
У тебе у жодній із мозку півкуль
Немає реакції на тектонічні
Оманливі рухи відводу від тем,
що завжди вилазять грибними дощами, як крити вже нічим.
Життя взагалі надзвичайно комічне.
Тривоги й питання блокуй
за клоунським виглядом індиферентним.
Прискориться темп.
Аритмія у тренді.
Ревізію треба почати
Стираю все обране й чати,
листи невідправлені кригу на серці
не зможуть здолати. Благаю, не сердься.
Забуду помірну мелодію вітру
та викину кров'ю мальовані квіти.
З усіх в світі слів (що попереду й ззаду)
лишилися щирі. Не слід їх казати.
Твої фотографії. Може, не варто?
Ні-ні, підсвідомість зі мною на варті.
Я вижену геть з голови, що замало
тебе у житті. Мій сейсмограф зламало.
Сама по собі. Катастрофа епічна.
Порву на шматки надпалаючі спічі.
Зрічуся навіки всього, що не стале...
очікувань дим перетвориться в біль ще
Я викину кофту, на ній - Фріда Кало...
Та знаєш, прозріння потроху спіткало:
З усього того, що зі мною не сталось,
Про тебе шкодую найбільше.
15
10
508
Майжеквіти/кс3
Вони приходять, хоч і не хотів:
в незвичних, досі невідомих рисах.
Навряд безпечно, тільки безкорисно.
Для того, щоб зігріти,
йти на ризик
Невже не варто? Чути лейтмотив
надій, що щедрий сумнів геть зурочив.
Без сліз хіба дивитись сонцю в очі
за крок до леза бритви
Смієш точно?
Кривава безліч на руках бинтів
на шрами перетвориться сповиті.
У грудях б'ється невагомий витвір,
а ритм пульсацій біту
Носить вітер.
Весну раптова дзвінкість почуттів
замайорілим променем освітить...
До серця тягнуть несміливі віти
бентежно не розкриті
Майжеквіти.
16
1
455
Для дорослих вже див нема?
Диви,
для дорослих
вже -
див
нема,
лиш самі проблеми:
нічого,
ніколи,
нікому
(бо це - дарма,
інакше - залежність, сума, тюрма...)
Не вслухайся в теми,
боронь тебе демон страшенно глибоких вод
торкнутися раптом рукою (або думками),
занурився трохи - скажи "прощавай" от-от.
Існуй поверхневим, життя під прицілом камер
взнаки тобі дасться примірником з домовин
небесних табу, що насправді за Рай від лиха.
Як хочеш програти, не варто й змагатись. "Win"?
Напишуть "game over" в кінці, так поводься тихо.
Вночі не гуляй - краще спи. Бережи ключі,
віддзвонюй щомиті, хвилини знайомим, мамі.
Якщо тобі тяжко - усміхнено промовчи,
якщо тобі радісно - певне, отримав money?
Чужих оминай і не їж аргументів з рук,
не смій сподівань будувати з повітря в замки.
Дзвони психіатру, як стисне аб'юз навкруг
і навіть не думай змінити хоч щось назавтра.
Та перевіряй, точно вимкнув на кухні газ
(ще праску). А двері - на ключ, на обличчя - маску,
читай надконформні цитати з відомих гасл,
бо там бути іншим - принизливіша відмазка.
Молися щоденно так ревно, щоб ладан й піт
змінив прийняттям безпорадність у безнадії.
Дитинство в дорослих мандрує свій хресний хід.
Казки та обійми, на жаль, вже чомусь не діють.
Жахайсь розуміння, тернистих його доріг,
страшних словокуль злої ніжності, що зурочить
твої інтереси та цінності, ніби гріх.
Не лізь до чужого, хоч бачать чудово очі
Що то є - твоє. І для тебе. На кожен день
знайди собі привід, маршрут, ритуал, погодні
умови, що без катаклізмів, й безпечний дзен...
Ще вчора - дитина, чому ж застарий сьогодні?
Диви:
для дорослих
вже -
див
нема,
а є лиш "потрібний" вибір,
що доля уявна зробила за них сама.
Не скинути з шиї того ярма...
У тебе
також
не вийде?
1/?9
*інші обереш у блоги, бо коротші*
16
3
336
Робити щось вперше/кс3
Робити щось вперше - хвилююче й безконтекстно
За покликом, що неосяжний мов п'ятий вимір...
Прокинься хутчіш та з кишень емоційних вийми
Всі сни підсвідомі, як ці надмінливі тексти
Нових віршотечій: уявних та невимовних.
Ковтни свіжий день як бурштин у холодній пляшці,
Танцюй на уламках учора, і так, немов би
З тобою у парі йде тінь невагома. (Я ж це).
Малюй сірий ранок блакиттю очей щасливих
Та мідь заплітай у волосся, бо ще не сиве.
Скуштуй апельсинів із перцем чи з медом сиру,
Віддайся бажанню пірнути під щільну зливу
Та рясно вмий сльози, зіграй дивовижні ноти,
Співай (як не вміти, це ще веселіше, віриш?)
Знайди своє серце в старих сторінках блокноту:
Роздай всім по о́дній, стань центром нового виру.
Біжи навпростець: до початків чи у безодню,
Дзвони надважливим, хай голос лунає стрімко.
І жити почни в перший раз не "колись" - сьогодні
(Бо "завтра", будь певен, нові підготує примхи).
Готуй свої пальці, що шрамами щедро вбрані
До переплетіння. Чи, може, нового бою...
Робити щось вперше... З надією: не востаннє...
До першої зустрічі.
Вперше в житті.
З тобою.
☻
13
11
442
Спалах/кс3
Свічка тріскоче: так, знаю, що не свята я.
Невиліковність дається (мов шрам) взнаки.
Вперше себе усвідомлено пам'ятаю
й хочу крізь вірші читати чиїсь думки.
Ні, не читати (напевно, то надто просто),
я ж-бо не звикла шукати шляхів легких.
Та з висоти розуміння малого зросту
знов перехоплює погляд і б'є під дих
вир безнадії чи слабкість від слів невчасних,
зайвих насправді та вкрай недоречних тут.
Серце моє (наче спалах) іскриться, й частку
я спопеляю надіями, що не вб'ють:
Може дозволиш зігріти метафорично
і засинати під шепіт твоїх рядків?
Грати з вогнем - дивовижна та згубна звичка,
ніби десятий з пекельно відомих кіл...
Непереможно крокують видіння плями,
спогади носять тавро на худім плечі:
кволе дівча на колінах блідої мами
тягне сірник до коробки та робить "чирк".
Світ огортає теплом і на мить насправді
вогник пекучий дарує свою любов.
Тим, хто вітався зі смертю, не треба правди,
тільки життя відчайдушне та віра, бо
кожна миттєвість залишиться десь між ребер,
кожне бажання породить свої плоди. Знати навіщо й чому існувати треба - мовчки поринути в чорну пітьму біди.
Йти за обмеженням волі до сподівання
з власної зони комфорту і відчуттів, рештки минулого кинувши на дивані,
щоб зрозуміти нарешті, чого хотів?
В пошуках знаку? То хай тобі знаком буде
Полум'я, що на щоках розпускає квіт.
Поруч морозяться з криги та снігу люди?
Дай доторкнуся, закрию руками від
Пустки, що пащу незграбну самотньо кривить,
Тягне в залежність від долі, неначе гру.
Хочеться привід? То ось тобі гарний привід:
Я забагато на себе завжди беру.
Швидко збиваюся з курсу, частіше - з теми,
Прикро втрачаю мотиви, орієнтир.
Тінню блукаю у роздумах, поки темно...
Та сподіваюсь, так точно не зробиш ти!
15
11
390
Антарктида/кс3
Ось - на себе приречена Антарктида.
Не розтопиш сльозами безсмертно-промерзлий лід,
Він в очах (наче тінь) заховався й зблід.
Полюс надто південний, теплом сповитий
Я обожнюю кілька десятків примарних літ
Прикривати невигідно до нестями
Крижаним обладунком сарказму, цинізму та
Розрахунку (тверезого, як мета):
Не чіпайте тендітними почуттями
Ту, хто сіллю на рани себе карта.
Я - суцільний титан, колосальна скеля
Чи андроїд, захоплений вівцями із думок.
Пасовищу із розуму (що як мох)
Шлях - на північ, та в грудях жага пекельна:
Це остання з усіх відчайдушних невдалих змог
У обіймах жалю чи парамнезії
Засинати в іржавій (і все ще міцній) броні,
Мої мойри стомились казати "ні",
Клятий час все намотують на сузір'я,
Звідки родом тривоги оті дурні.
Я стараюся опанувати речі,
Біль навколо тримати за хрестики та нулі
І потроху губитись на цьому тлі...
Бо нажаль, відчайдушно та недоречно
Позабула, як бути холодною взагалі.
*експериментальний*
16
9
443
Не/стримуй/кс3
Я хочу стриматись, й не можу:
Гіпнотизує глибина.
Якби її торкнулась дна
Одна. Бо ти не поруч. Боже,
у молитвах лиш гріх луна.
Бажає справдитись безодня:
Її щоночі ревно зву.
І ледве чутний хижий звук
Перекладу на "так" сьогодні.
Ти мрієш бачити крізь вікна
Своїх надщерблених жахіть,
Як пам'ять робить хресний хід.
Давай її для тебе вимкну.
Тверезу тугу й п'яну хіть
Зумію стримати в надію,
На попелище всіх турбот
Перетворю страхи от-от.
Чому ж на себе це не діє?
В моїх судинах тиск підскочив,
Німіють пальці мов дурні.
Всі рецидиви - навесні...
Я можу стриматись, й не хочу...
Прошу, допоможи мені.
13
10
449
Не кажи (ні)/кс3
Не кажи мені геть нічого перед тим, як лягати спати.
Бо не хочу переживати, розуміти чи міркувати,
дієсловом у всі набати
Бити влучно. Мовчи, не варто.
Я - емпат.
Розумієш, така вже дивна, застережлива і потворна:
Ще до того, як те́бе взнати, я купила собі мотузку
Щоб здиратися нею в гори,
Або зашморг на шию. Вузько?
Шах і мат.
Не пиши мені крім метафор, що одвічно сліпі й брехливі,
Повідомлень (бо страх нещирі: бач, ніде не згубились коми).
Буду певна, що очі в зливі?
Так, ні слова. Ні-ні, нікому.
Як відріж.
Між рядків я читаю, дійсно, і у подисі тиші чую
Всі дрібниці (не незмістовні), і якийсь ключовий моме́нт ще,
Заспокоїть хіба пачулі?
Розумієш, чим знаєш менше -
Тим, мій любий, міцніше спиш.
11
8
403
Моїй повії/кс3
Повія моя засинає прокляттям Бога
на спині у Мідаса, п'яна пітьмою з дна.
У колі подібних (проте, зазвичай одна).
До біса умовності й щедрі перестороги:
Сердега сьогодні натомлена та сумна.
Моя не жадана учора - чужа служниця,
наповнена пусткою з нігтів до чорних вій.
А згідно статуту приречених на повій,
хто першим не сплатить - останнім піде й спізниться
Отримати ніжно захований в хіть сувій.
Шляхетно вибаглива позами відьма ночі
замолює тілом душевні борги сповна.
цей вибір - звичайний. Із пекла хто вирина,
той каже, що краще ніж попелом вмити очі,
віддати всю гідність і гордість (бо є вона).
Моя дивовижно розпусна поважна пані
Волосся розстелить як шлях до яскравих втіх,
Щоб сором і біль випадково (не дуже) втік.
І поперед себе й своїх вірогідних планів
ти будеш у вуха впускати прозорий сміх.
Смарагдові очі та леза високих вилиць,
Налиті вишневою кров'ю п'янкі вуста
насняться, бо хімія запалу надпроста.
Твої ендорфіни у пастку із чар вловились,
а серце за мить розганяється аж до ста.
Моя фантастична (приземлена надпланетно)
Наспівує казку з реальності та журби.
Якби був сильнішим (чи дужче хотів аби)
віддав би життя, а не тільки крихкі монети,
на всі кляті дні за собою би застовбив.
У наслідках рішень, звичайно, сама повинна:
спотворені плямами розпачу сірі дні.
В них пам'ять старається стерти думки брудні...
Повія моя засинає, немов дитина.
Щоб знову
назавтра
прокинутись
у мені.
15
9
381
Оптимістичний/кс3
У всіх нещасть позабракне туги тебе зламати (не те, що вбить). Життя баласт - безсумнівний тургор: тягни, не бійся, хреста із бід
на сколіозній та кволій спині. Як обіцянки тримай лице. Страждання - вигадано-невпинні, а шлях один - зрозуміти це.
У сірих вулиць нема неону розфарбувати білборди снів. Рахуй слова, бо вони - патрони: не смій стрілятися навесні.
Цінуй за вчинки, назустріч кроки, а краще - всьому наперекір зроби їх сам, не чекай півроку. Як Магомет добивайся гір.
У всіх питань недоречних змістів облиш шукати, бо це дарма. У всіх країн не знайдеться міста, де краще там, де тебе нема.
Люби міцний полушепіт зливи та надпрозору чорнющу ніч.
Бо бути маєш якщо щасливим,
то тут і зараз.
Й мене поклич!
21
8
450
Сама собі тюрма/кс3
Бажання не заповнить пустку,
(а порожнеча не відпустить):
тримай дистанцію, бо хрускіт
думок важких затягне хустку.
У білий пофарбують скроні
сумління докори сторонні
на волелюбній голові.
С'est la vie?
Довіра не замінить правди
(спитай у кожного, хто зрадив,
убив, скалічив, може, вкра́в де).
І неважливо, що заради...
Бо неетичні результати
ведуть відносини до страти
з метафоричних гільйотин?
0:1!
Бездія не замолить вчинок
(чужими подивись очима).
Не розумієш? Є причина
для усього (що "щось із чимось"):
І тільки ти у цьому винна,
сама собі як домовина.
(Або сама собі тюрма).
Не/дарма?
14
3
367
шлях до/кс3
У нашого шляху - засмага на обличчі.
Дивися - не дивись, кінець лише один.
І з кожним кроком ми до нього, певно, ближче
(хоча від А до Б по трасі п'ять годин).
Для нашого шляху підгрунтя - перевірка
на міцність, на баланс: простягнуто канат
між прірвами жахіть, з якими йти так гірко
(та солодко, повір, хоч раз пройтися над).
Солоні ріки мрій і марні сподівання,
прокислі від оман (а інколи - нудьги),
м'які місця в партер на власному дивані,
впередження тверді - одвічні вороги
не роблять перепон для тих, в чих грудях вітер
спричинює не раз обструкцію мети
саджати з двох сторін алегоричні квіти,
щоб кожен зміг маршрут небачений знайти.
А тиша завола душевним моноскримом.
Немає у очах ні остраху, ні сліз.
Навіщо ти тримав і навіть дійсно стримав
її акордів бій? Щоб зойкіт в спокій вліз?
Не знаю, як дійду: завчасно чи запізно,
відносність всіх подій - іронія життя.
На звичному шляху з народження до тризни
керуємо не ми, а наші почуття.
Як йти на самоті відомо відчайдусі:
мене ніде й ніхто утримати не міг.
Тікала звідусіль, а тут сама лишуся.
І квітку (ніби знак) вкладу тобі до ніг.
13
5
465
Потягеньки/кс3
До потягу - хвилина тільки. Одна хвилина - і бувай.
Я зішкрібаюся зі стінки, звучить у вухах теплий вайб.
Ще пара кроків на пероні (кому брешу - останній крок).
Надія тиском б'є у скроні: втечу від бруду та сварок?
Надія шпрехає на дойче, я їду в Альпи назавжди.
Або настільки, буду точним, наскільки зможу від біди
тебе й себе порятувати, сховавши правду за кордон.
Розлуки день, напевно, свято. Он, чуєш дзвони: дінь, дінь-дон!
Я їду геть в труні із тіла, ще не відспіваний ніким.
Мені всміхаються так мило лише напівпровідники.
Приїду - запишусь на йогу, і буду їсти food, що green.
Та не втечеш ти від усього, коли воно з усіх сторін.
Куди тікати, як навколо замкнуся знову у собі?
Страшним ефектом парниковим не захлинуся у журбі?
А у вагоні-ресторані заїсти зможу наратив?
Я готувався так старанно, що сам себе не відпустив.
16
16
368
Не/зрозумілий перформанс/глибоко нічний кс3
Пам'ять - піски Сахари. Надто в'язкі, зибучі.
Скинути спогад з кручі,
стати на мить Ікаром,
небо ділити навпіл, бути єдиним цілим?.. Пам'ять страшна прицілом:
знову гортаю мапи
сталих зв'язків нейронних в пошуках порожнечі.
Надто важливі речі
плями думок хоронять.
Надто болючі факти
вітер піщаний зносить:
ледве нахнюплю носа на ненависний фатум,
котрого не існує.
Витримками з ілюзій
спеці своїй молюся, знову іду до сну, і
бачу тебе примарно
(очі - зелене світло)...
Пам'ять, тебе подіти ні'куди: хоч за хмари,
хоч за пекельні кола, хоч за яскравий обрій:
спомин такий хоробрий,
з'явиться крізь довкола.
З'явиться (збожеволів): як паніхіда серцю.
Розуме, ну не сердься,
дай підсвідомо волю
тому, що неосяжне (незрозуміле точно), сни мої бдять всенощну.
Вибач, ти знаєш, я ж не...
Я ж не тебе прохаю
у круговерть пирнати. Не проміняй пенати
на підсвідому з краю
хату страшних фантомів,
болей, забутих майже.
Пам'ять моя, тримай вже: певно я знепритомнів.
Грузну, засмокчеш в'язня:
віра затьмарить розум,
зміниш вірші на прозу. Бачиш, бо несуразні,
пристрасно-домінантні, сховано в них перформанс:
метафоричну форму
цінностей-діамантів.
Все, що не пригадати, все що лаштунки криють,
всі нездійсненні мрії
та надважливі дати.
Кожну таку дрібницю з слів адаптую пазлом.
Не зрозумів одразу?
Відповідь
хай
насниться.
16
5
460
Давайте?/кс3
Давайте говорити про пусте,
бо головного не торкнутись словом. Тривога і без добрив проросте:
не вогнедишна, просто триголова.
*Давайте говорити про пусте*
Давайте розуміти без питань: уточнюючих, часом риторичних, безтактних, як похмільний Юкатан
та навіть влучних (раз на п'ятиріччя).
*Давайте розуміти без питань*
Давайте надихати без повчань: авторитарних, вогненебезпечних,
що обертають у киплячий чан заслаблий розум, опаливши плечі.
*Давайте надихати без повчань*
Давайте воювати без війни.
Де спогади не вбиті - полонені.
Із розумінням, що лише вони
долають шлях від тебе аж до мене.
*Давайте воювати без війни*
Давайте просто жити без вистав. Робити свій перформанс зрозумілим,
і відчувати час, що вже настав,
щоб не цідити сльози в сто проміле.
*Давайте просто жити без вистав*
Давайте щедро вірити у нас.
Не людям, людству чи прикметам. Богу,
який вже має забагато назв.
І певне, загубив сюди дорогу.
*Давайте щедро вірити у нас*
13
7
395
Краща ніч/кс3
Місто спить. Прокидається мафія. Й ти.
(Ну а може, той біль, що сховався під східця
самоти, від якої наважитись йти
ще страшніше ніж все, що звичайно не сниться.
Місто спить. Час безхатьків, щурів, волоцюг.
(Ну а може, зірковий твій час, щоб здійснити
в мить оцю, натягнувши до неба ланцюг,
всі бажання, в яких ми наївні як діти).
Місто спить. Десь туман ще клубиться, десь - дим.
Гарна мить веселити пітьму-сповідальню.
Молодим завше легше шукати біди
і шляхів небезпечних, яскравих та дальніх.
Місто спить. Час відлуння колишніх надій
(як батіг по зневірою згорбленій спині).
Гренадін та текіла в судинах: ну, дій!
Все ніяк, бо тривоги реально-невпинні.
Місто спить. Прокидається жити жага.
Поділитися скарбом, між ребер зашитим.
Він блага: відшукайте мене ж-бо, ага!
Залишившись над прірвою спогадів в житі,
Місто спить. Ти вдивляєшся в очі нічні.
В них шукаєш (й знаходиш) примарного се́бе.
Кажеш "ні" своїм "ні", "аж ніяк", маячні,
перепонам, словам (що зомбують як "треба").
Місто вже тягне вікна до сяйва світань
і муркоче (як кішка) автівками трішки...
Ніби стан риторичних минулих питань
відступає. Й шепочеш, неначе титан:
краща ніч
потребує
безсоння,
не ліжка.
13
6
483
Лист призначень/кс3
Насправді час не лікує. Від слова "зовсім":
Дивна абстракція плине в дискретній миті.
Трохи лікує глінтвейн запашний як осінь,
Вперті промінчики квітня (от-от, невдовзі),
Ті, хто без слів можуть взяти і зрозуміти.
Сни, що безсонні, і подих в уламках тиші,
Пара невдалих акордів та струни рвані.
Світло душі, на яке без думок летиш, і
Байдуже, де: хоч Нью-Йорк або Коростишів,
Тільки лише б не зостатися на дивані.
Час не лікує, він просто формує звичку
Сміхом терпляче свої прикривати рани.
Щоб на "як справи?" невпинно ховати вічі
У окуляри. Шкода, не надінеш двічі
(бо неприродно рожеві). І це тиранить.
Дійсно лікують розмови (аж до світанку),
Гарні слова та плейлис (так, на повну гучність),
Щирі емоції, хоку, верлібри, танка
Та смски абсурдні (неначе пранки).
І сльози щастя - безцінні та неминучі.
Час не лікує, він просто дає можливість
Згодом збагнути всі наслідки та причини
написом "hey, do you know how to live? to live is...
Maybe, to die?" Та для цього хіба сміливість
Мати не слід? Лікувати належним чином
Можуть обійми та лоскіт до справжніх колік,
Вдала іронія, ультракумедні жарти,
Ті, хто побачить пітьму твою і недолю,
Й будуть сприймати як є, а не як недолік.
Ну а інакше
видужувати
не варто.
18
6
485
Раз на сто років/кс3
І раз на сто років вона прокидається від жахіть:
Час раптово спиняє свій звичний хід,
На годиннику - північ. На північ світ
Перетворений нею, раптово зблід.
У очах - надзвичайне сяйво.
Знаю...
І в той самий момент виявляється, що душа
Ще тріпоче між ребрами наче жар
Та потроху знімає за шаром шар
Розуміння (і панцир). Хоча лиша
Серце голим - а це вже зайве.
Жайвір?
Виникає нізвідки, стискає в районі скронь,
Та дивитися боже її боронь:
Сон у сні - певно, вирок до похорон.
Назбирає зірок пару чорних грон,
Щоб віддати. Бажання файне.
Хай не
Забувають забрати, у них-бо таємний зміст,
Невагомо натягнутий ніби міст.
Необачно, можливо (щоб згодом miss),
Та усе - (не) дрібниці. Чи кожен зніс
Цю натуру її буквальну?
І раз на сто років вона не шукає якийсь контекст,
Десь відходить від завше прийнятних тез.
З нетерпінням гадає: що буде next?
Той, хто чує її, ще хіба не змерз?
Ніч вкриває думки вуаллю.
18
6
424
Рандомні факти
Йду від метафор - пронизливих та абстрактних
Ближче до суті, без пафосу зайвих речень,
Що викликають огиду і крихти страху:
"Пере- , занадто" (і несприйняття, до речі).
Геть від коріння, яке проросло в повітря:
Втратити сенс чи змістовно піти до пекла?
Я полюбляю дивитись на небо й квіти,
Щоб холодити думки (тільки там, де тепло).
Я полюбляю картоплю й рандомні факти,
Вирвані із контексту (чи підсвідомі).
Як-от на кшталт: серед всіх, хто підносить фатум,
у половини - нікого немає вдома.
Десь у третини - нічого, лише потреби.
Я ж не бажаю бажати, шановне панство.
А в черепах, панголінів (і, певно, в тебе)
Найкрасивіший, міцніший у світі панцир.
Пам'ять дивує (частіше - невибірково).
Тести за Айзенком геть неінформативні.
Вп'яте на п'яти собі наліплю підкови.
Може, насниться пітьма й невідомий ти́ в ній.
Течії править потрісканий Льодовитий.
Тане в Антарктиці крига та на Алясці.
І на Нептуні здійнявся жахливий вітер.
(А на додачу - тебе не почути, трясця).
Тобто, я, звісно, порину думками вище,
Тишу сприйму як належне, бо (Mamma mia)
Я ж зазвичай так спілкуюся - через вірші.
Добре, що їх, прочитавши, не розуміють.
13
7
483
Субособистість
Їй, напевно, чогось все ж не вистачає. Того самого гвинтика чи (звичайно) метаприсмаку солоду в чорнім чаї (надсолодкого відчаю на губах).
Може, пазу якогось, або програми, двигуна, що руйнує нещирі храми, гостроти, за яку полюбляють рамен
чи червоного дроту. Розріжеш - "бах"!
Не доклали зусиль до її комплекту: аналітики тої, що має Лєктер,
та яка перевага - незвична легкість
(і вагома причина зробити крок).
Наче трохи замало еквіваленту:
толуол на іонах гримить валентно, аритмічно, почуєш його ти ледве.
Серця сталь - небезпечніша, ніж порок.
Перевищили ДСТУ протестно:
не довісили логіки до контексту,
замість цього у мізки - барвисті тексти,
щоб ніхто не знайшов ні мораль, ні сенс.
Пару клаптиків неба залили в очі,
що хмаристо натужно дощем буркочуть
і у темряві світять комусь щоночі,
на бажання на власні вдягнувши ценз.
Додали небезпечності і напруги,
та чомусь надто стримана (недолуга),
заганяє себе у обійми фуги
і формує безпам'ятний наратив.
Бо інакше б весь світ як ота лавина
зруйнувала (ну точно, наполовину)
І ніхто ні до чого. А був би винен...
ні агнець,
ні диявол,
ні оні.
Ти.
17
8
585
як гаряче
як гаряче у грудях, як пече
розлуки розпач. та усе ж, чудово,
що я боготворив твоє плече
лиш на папері посереднім словом.
що невимовний блиск сумних очей
я розіп'яв на нескінченні фрази.
отрутою із тропів біль тече,
перетворивши відчай на відразу.
листи ховав у стіл, неначе склеп,
епітетами сипав без контексту.
у топі епідемій та халеп
в кохання - перше місце. так протестно
знебарвлений у кризі власних назв,
розтану мовчки вірою відлиги.
воїстину, блаженний той із нас,
хто
з почуттів
не створює
релігій.
14
13
506
3:33 a.m.
3:33. з днем народження вірше.
com
тут
нема
ніде ж.
знаю що вмію писати й гірше.
інші напевно теж.
щось треба кесарю. богові - боже.
тільки поету - зась.
нейронні зв'язки руйнувати негоже
тим
хто
читає
вас.
Чом би й ні ;)
г)
#топхалтура
16
4
502
3/21(?)
Я мовчу надто голосно, щоб добирати слів.
Стіни плачу в оселі - тюрма зі стін.
Все викурюю біль. А недопалок туги зтлів
В попел серця, який розвіваю на власну тінь
Чорно-білого фото, де ми посміхались вдвох.
Обіймав там коліна твої, мов останній смерд...
Знай, якщо крізь життя так говорить зі мною Бог -
Оберу, безперечно, смерть.
...
12
8
415
2/21(?)
Знову це перевтілення: димом зникаю безвісті тугою невичерпною.
Наче цвяхами білими, віко труни небесної зоряним світом зчеплене.
Полум'ям астероїдів, щоб до Землі потрапити, ріжу тканину простору.
Мало себе озброїти: білий здійнявши прапор, ми маємо бути осторонь.
Мало себе калічити штамом людського вірусу, вбивствами та джихадами.
Можеш волати з відчаю, жалістю не сповільнюйся, ницою "з краю хатою"
Мовчки живи - впокоєним: ніби в граніті рискою, крапкою життєобрію.
Безліч бездії скоєно, серед Сансари тріскіту з рештою станеш обраним.
#топхалтура
Це красномовна халтура на 8 рядків з потрійними римами та подвійними цезурами у кожному, якщо кому цікаво.
Халтурю, як можу🤘
13
11
383
Чергова казочка
Не дивись на високі кручі, не шукай у стрімких струмках,
не гукай, я ж-бо неминуча (та нав'язлива ще й яка).
Не чіпляйся за шмат подолу, не кажи про п'янку красу,
я не вірю в незламну долю, хоч сама її всім несу.
Не блукай у чорнявих хащах, не улеслюй вовків та змій,
не бреши, що зі мною краще (ні, збрехати зумій, зумій).
Не примушуй весь день чекати, доки підеш із володінь.
Ліс тримає мене за ката (та частіше - за фею Дінь).
Все ховаюсь в обіймах вітру і коштовних сльозах верби,
Не зумію тебе зігріти (бо мене хтось зігрів аби).
Уночі піднімаю зорі, обгорілі від злих бажань,
омиваю в журбі прозорій, їх цілую. А мій кажан
Почіпляє сердег на місце. Рух по колу, за роком рік.
До такої хоч раз наблизься - станеш зрадником застеріг.
Станеш дивним, смішним, щасливим (бо шалено цього хотів).
Начаклую холодну зливу, щоб не змучився в пеклі тіл.
Щоб на ранок не збожеволів, а зібрався та мовчки зник.
Крига тане завжди поволі (знаю точно, сама - сірник).
Крига тане в слабкому серці, де уяві - межі нема.
Ти забудеш мене, не сердься (розумію, прошу дарма).
Краще йди, не торкайся чарів, най розсіються наче дим.
Не підходить любов до пари безтурботним і молодим.
Ти забудеш сумне обличчя, блиск волосся, словесний мед.
Як життя, що звитяжно кличе (та завжди обирає смерть).
Не всміхайсь, не дивись, не треба, не карбуй у своїй душі
два смарагди з відтінком неба. Пий реальності жах, мерщій!
Погляд стомлено-винуватий опусти у річковий вир.
Не покину своєї варти, це не варте того, повір.
Мавки, знаєш, такі істоти, що у всьому шукають зміст.
Не захочу забути, хто ти, хай і водиш мене за ніс.
Хай в кишенях палає збиток (діаманти, що вкрав з небес),
забирай. І не смій любити. Бо одразу лишишся без.
13
13
441
1/21(?)
"Краще вже абияк, ніж ніяк" -
Гірша із відомих аксіом.
Серед довгих віршів розім'як
Зміст, що мав супротив в кіло Ом
Бідних, геть заземлених голів.
Вимкніть мозок, зекономлю час:
Я рядки добряче поголив.
То ж, чекаю оплесків від вас!
#топхалтура
14
5
527
Пробач
Пробач мені, чуєш, бо привід є.
Приходить він раз на рік.
Коли у чужих віднайти своє
Зумієш під тріскіт криг.
Прийняти, повірити (попри біль)
Та сніг розтопити вщент
Довірою сліз, що за обрій вій
Змивають з душі цемент.
Змивають ілюзію переваг
Та мури із цегли й скла
Руйнують, зловивши останній баг,
Для того, щоб я змогла
Сказати, як сильно мені шкода
За всі ті "ніколи знов".
Пробач, що бурхлива твоя вода
Не згасить мою любов.
Пробач, що і досі в рядках живеш
(Між ними хоч раз зігрій).
З мостами, що спалені нині, все ж
Віршую уламки мрій.
І хочу торкнутися до плеча
(Напевно, колись мине).
Пробач мені. Знаю, що ти мовчав
Навмисно. Щоб чуть мене.
20
3
535
Нехай
Звикання - це міцний колючий дріт.
Його обійми злі та неминучі.
Всередині напруга вже канючить,
Бо туга і журба - жіночий рід.
Залежність б'є по серцю, голові,
По нирках, пальцях і самооцінці.
А жити всім з собою наодинці,
Хоч як вигадуй приводи нові.
Сказати що тому, хто схоче йти?
"Бажаю щастя" чи "Іди до біса"?
За гранню вуст мовчання пхає писок
У марні спроби вимовити "ти".
На язиці отрута умовлянь
Звільнитись прагне в терені надії.
Знеболювальний розум швидко діє:
Хіба є зиск у тім, сама поглянь.
Оголиш правду, і останній нерв
Перегорить, спотвориться на відчай.
Любов не вміє спалахнути двічі,
Запам'ятай. Бажання враз мине:
Благати, нагадати купу назв,
Лягти напереріз, упавши в ноги...
Нехай тебе тримає віра в Бога.
(Мене тримала тільки віра в нас).
22
9
718
Тим, хто завше залишається
Десь залишаються (мабуть-таки, назовсім):
в лініях долі, що губляться на зап'ястях,
зморшках мімічних і сріблом на скронях (трясця).
Листям по серцю за ними шкребеться осінь
(наче розгублене, зраджене кошеня).
Ще відчуваються: кавою з перцем зранку,
пошуком змістів, яких не було ніколи,
пляшкою "Фанти", "Нарзану" (частіше - "Коли")
та пармезаном надщербленим до сніданку.
В звичках буденних, у згадках: яка дурня!
Та у непроханих снах, що не нам підвладні.
Начерком біглим у зошитах і чернетках,
сміху відлунням за криком: "Підкинь монетку!"
В кожному русі простому (і в тому складність).
В іграшках милих, що досі віддати жаль.
Десь у скриньках, у альбомах, таємних сховках.
Віршем наївним про те, як ніколи знову,
що битим склом біля горла, віднявши мову,
тишу думок обертає на скоромовки.
І перетворює пам'ять на біль-скрижаль.
Ще як відлуння депресій, залежність, втома,
неприйняття, божевілля (або байдужість):
"Де ти, колишній найкращий-неначе-друже?"
Як непрочитані меседжі дні потому.
Наче отрута гірка між судинних меж.
Ніби надія сліпа, що ніяк не згасне, посмішка сонця і кожна солона крапля:
там, усередині. І розумієш раптом,
що залишаються вічно. Життям прекрасним.
Знаєш, і ти в них, напевно, лишився теж.
15
5
483
Годі самоскидатися
Я палала вогнем, вгору йшла (на заклання мов),
наче знята з хреста домовиною на спині.
Серед безлічі днів, несприятливих до умов,
за порадами тих, хто не вміє казати "ні".
Крокувала вперед, помиляючись о граблі
нескінченних бажань, ненависних ілюзій та
конструктивних думок, що (паскуди такі малі)
рахували ягнят, позіхаючи, аж до ста.
Ви казали мені - я робила: несла мету
ніби гасло на стязі, не виправши бруду сліз.
Серед цінностей безціні все ж обирала ту,
що вела у ворожий (і хижий до щастя) ліс.
В тому лісі ведмеді та лиси (і вовкулак)
в лютих пащах сумлінно щоночі несли хвости
від зірок. Ті давали простий і яскравий знак:
в чорній хащі зі снів неодмінно приходиш ти.
Ти приходиш - я йду, щоб до себе шукать шляхи
та уламки дзеркал, бо роздроблені вщент колись.
Вісім років блукань, безумовно, були лихі,
повні щедрих порад: їж, кохай та лише молись.
Я молилася, йшла, через Мекку та Віфлієм.
Обіцяли мені: все здійсниться, і не змигнеш.
Довіряючи вам, я забула, хто саме є.
(В того, що так бажаю, насправді немає меж).
В тому, що поза нами, насправді немає нас.
Та знаходимо всюди відлуння своїх надій.
В незмістовного змісту існують десятки назв,
Їх щодня закликаємо: йди, не соромся, дій!
Задля чого - тепер без різниці, бо планку вже
підняли відучора (заввишки за Еверест).
Я палала в собі, що зумовило від пожеж
сильний опік на серці. Тому відпускаю хрест.
Відпускаю: горить, більш не хочу нести труну,
не кажіть мені, як (а тим паче, закінчу де).
Я звернула з дороги до себе (пробач дурну),
прислухалась до тих, хто блукає, проте веде.
І до планки своєї тягнуся теплом руки
(що шукала, з народження сховане у мені)
Йти за кимсь по життю - найепічніший самоскид.
Так навіщо позаду крокуєш? Не чуєш, ні?
Дякую @malse
14
9
546
Koi no yokan
Premonition of love
is scarier, really,
Than love in it's depth
of salt bittersweet.
Don't know who you are
but treacherous feeling
can still make me sick.
It's not for retweet.
Emotions in me
are strange and destructive.
Respect to yourself
is hidden in tears.
That inner confuse
is trying to truck to
non-calmness and sad
illusion of fears.
"Forever with u"
It's bullshit. I hope so.
This stalking of thoughts -
the way to the edge.
But closer to me
my terrible person
collects our dreams
and tries to allege
presumption of pain,
prediction of plotted
indifferent lies
that may to come true.
I'm coward and jerk
but I never wanted
being hated by you.
Being hated by u.
3/44
*Koi no yokan - (яп.) чувство, когда на твоём жизненном пути появляется кто-то, кого ты неотвратимо полюбишь в будущем. Необъяснимое предчувствие любви, которое отпугивает и притягивает.
14
5
485
28 років Україні!
Така широка, багатостраждальна.
Така глибока, рідна, колосальна.
Така вразлива, ніжна і тендітна.
Така чутлива, радісна, привітна.
Така співоча, ніби колискова.
Така дівоча: гарна, пречудова.
Така козацька: мужня і звитяжна.
Така (зненацька?!) тиха і відважна.
Така кохана - вперше і востаннє.
Така жадана - щастя побажання.
Така сумна, коли ти ображаєш
І Батьківщину так не називаєш,
Як цього гідна. Бо нема миліше
За неньку рідну, тож, давай скоріше
Вітай, як стало, помолись тихенько.
Років - чимало, та в душі - маленька.
10
14
637
Напідпитку із Джеком
Напідпитку від ілюзій, напідпитку від життя.
Напідпитку мої друзі, і немає каяття
Волоцюгам та п'яницям. В голові моїй живуть.
Дайте вже мені рушницю! Бо інакше - не помруть.
Я не з тих, хто п'є все підряд,
Та залежить все від свята.
Вип'ю келих - ставлю в ряд,
Де моя піньята?
Напідпитку від пошани, напідпитку від нудьги
Я на серці шию рани, напідпитку до снаги
Стати генієм й героєм. І померти за мету.
В голові моїй - ще троє. Їм інтриги я плету.
Говорю я сам з собою,
Всупереч тобі.
Я танцюю та ще троє
Підтанцьовують мені.
Напідпитку від свавілля, від омани і брехні.
Напідпитку від весілля, наречені ж-бо дурні.
Напідпитку від розмови, напідпитку від мовчань.
Як не розумієш мови - відмовляйся від повчань!
А на чай залишу трьох лиш.
Нудьгу й біль візьми й залиш.
Досить в світі є героїв.
Та нема як ти, облиш.
Напідпитку - треба більше, для смачного відчуття,
Що мої найкращі вірші - то сп'яніння й забуття.
Напідпитку від огиди, напідпитку від людей.
В голові моїй - сновиди, не спиняють плин ідей.
Грають арфи в голові,
Там Орфей і Енеїда.
Та не вірю я молві
Про людину й людоїда.
Напідпитку від турботи, від обіймів та нудьги.
Напідпитку від гидоти, не з тієї встав ноги.
Напідпитку від роботи, сам з собою граю гру.
Народився - не в суботу, тож в неділю - не помру!
(спільно з моїм побратимом https://www.surgebook.com/jackr)
Изображение: Pinterest
14
19
739
Не гріх.
Доторкнися до скронь моїх.
Десь за межами відчуття,
Поринаю у небуття,
Марні фрази - не чую їх.
Ставши поштовхом до життя,
Відокремлюсь від сподівань.
Через марність німих страждань
Знов відрину я каяття.
Зупиняти не смій бажань
На цій відстані в півруки.
Пам'ятатиму крізь віки
Твої очі на тлі зізнань.
І застигнуть чужі рядки
На долонях вже нічиїх.
Бо з коханими - то не гріх,
Я виношу нас за дужки.
4
0
511
Кохання самураїв.
У чорній темряві чорнявої душі
Зустрів любов, і ти у цьому винна.
Був сам на сам в собі, а залишивсь
Собою я лише наполовину.
Палає в грудях, і зростає страх,
Що більше я ніколи не побачу
Це відображення моє в твоїх очах,
І що для тебе небагато значив...
Хіба немає серця в душ сумних?
У темних душ хіба немає світла?
Нам все життя чомусь дають під дих.
І сподіваються, що ми зламаєм ікла.
Та все тримаємось, зі зброєю в руці,
З поразок не вчиняємо ми драми.
Залізо гостре в нас на язиці,
А на душі - не застигають шрами...
В коханні ж - не захищені нівроку,
Якщо не любиш, в тім нема вини.
І ось - до прірви зради є півкроку.
То зупини мене, а, краще, зіштовхни...
7
3
582
Жага життя.
Ви топитесь у ванні власних сліз?
Чи душитесь у стиснутих обіймах?
Нажаль, я все життя без неньки ріс.
Що мені ваші біль, нещастя, війни?
Я вийшов сам з печери небуття,
А мав у ній загинути одразу.
Серед усіх шляхів обрав..життя,
Хоча до нього й відчував відразу.
Не знав, нащо потрібен на землі,
Ішов крізь морок і густий туман.
Хоч розумів, що люди дуже злі,
Та досить легко звівся на обман.
Я переріс ті скиглення давно,
Пройшов все пекло, як за Аліг'єрі.
Не кваптеся виходить у вікно,
Коли для вас відчинені всі двері!
6
3
615
Крила.
Минає час, у простір лине.
Немає сил його спинити.
Усе занадто швидкоплинне,
Тож треба встигнути любити.
Навколо безліч дивовижних
Речей, що оком не побачиш.
Занадто щирих, дуже ніжних,
Таких, як ти для мене значиш.
Мовчу я завжди без упину,
А ти щебечеш, наче пташка.
Мов перші кроки для дитини,
Без крил тобі на світі важко.
Я подарую їх, як схочеш...
Хай чорні крила, проте дужі.
Літайте, друзі, й ви щоночі
З птахами, що вам небайдужі!
7
2
543
