місту героїв
мій пейзаж щодоби незмінний:
каву п'ю під дзижчання смерчів.
на підошві уламки міни,
не занадто хіба для мерчу?
я десь тут. між околиць міста
хіть смертей виринає кволо.
ще живий (знаєш, не навмисно).
вибачай, що ходжу по колу.
вибачай, що ще маю тіло,
де душа поринає в спомин:
вибачай, ти сама хотіла розлучитися в місяць повен.
місяць, другий: немає змісту.
відлік часу давно зворотний.
розірвавши ночей намисто,
град ворожий неначе дротик
закидає на підвіконня
подарунки чужій малечі.
дістається завжди іконі,
і від того, на жаль, не легше.
понеділок триває вічність,
у неділю не йду до церкви,
я б хотів запалити свічі
та живі важливіше мертвих.
зсув думок - літосферні плити,
не пишу побутову прозу.
ми чомусь почали палити...
мабуть, це колективний розум.
пам'ятаєш, хотіла стрітись
хоч думками у лева місті?
а тепер як мемас з вол-стріту
ми поєднано-несумісні.
ти живеш у нових знайомих, розмовляєш з різким акцентом,
я ж існую заради втоми,
ще brockhampton та 50 cent'a.
вже забув свій недбалий суржик, разом з ним - португальську й дойче,
з тих, до кого звертався "друже", половину згадати хочу.
ти ревнуєш до волонтерок,
до повітря і батьківщини.
у відносин є певний термін,
та єдині ніяк не кину.
вже забула важкі промови
про провину, вагання, відчай?
(вкрай потрібні та безумовні, раптом знову тікати). двічі
не влучає любов між ребер,
та влучає смертельна зброя.
я не маю в тобі потреби:
місто
прагне
своїх
героїв.
2022-09-28 10:22:08
12
1