Сонет 50
Мене пітьма поволі жерла, поглинала.
Хоч залишалась десь жаринка в глибині,
Але й вона в кутку тихесенько згасала...
Й холодними, порожніми зробились дні...
Від безнадійності конав, від її жала.
Дощі отрути смоляної проливні,
Прошили до кісток, й скува, мов порцеляна...
Я сам один, немов комаха в бурштині.
Та діва з сну мій крижаний полон зламала,
І я в її кохання розчинивсь вині...
В безмежній порожнечі й тьмі ти світлом стала,
Ти вибухнула сингулярністю в мені.
Моє нове життя, іскринко, Богом дана,
Я вічність всю тобі віддам, моя кохана...
2026-01-22 12:10:38
2
0