Ἀρης καὶ οἱ υἱοί αὐτου (Арес та його сини)
Хонна
Поле, трава вся прибита к землі. Небо багряне, сонце заходить. Раніше зелена трава теж червона від крови. А кров та на полі - Наслідок чергової війни. Над місцем поразки остання гарпія зникла. Всі воїни пали, орудія кинуті. Трупи лежать, їх очі виклювані - У воронів зараз пір іде. По мертвому полю йде воїн. Він одягнений у старую зброю - Лати на ньому, плащ червоний. Шолом закриває обличчя, Але його очі.. то просто глазниці. Його очі - то вогонь битви. Арес.. бог воїн, не знає жалю, Він не знає болю. Арес - отець Жаху і Страху. Вони трійкою ходять до бою. *Фобос і Деймос, що в перекладі страх і жах - два сини Ареса, бога війни.
2023-07-27 20:11:44
5
5
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (5)
Сандра Мей
@Хонна натхнення вам та наснаги )
Відповісти
2023-07-27 20:18:03
1
Хонна
@Сандра Мей ахпх, дякую Вам🙃
Відповісти
2023-07-27 20:18:39
1
Хонна
якщо Аід один з нормальних богів, то Арес його повна протилежність..
Відповісти
2023-07-28 07:30:09
Подобається
Інші вірші поета
Місто Незмінне життя Музика, чи мрія? Про все
Інші поети
Jasmine
@JasmineSalvatore
Veronika Yupyn
@Veronika_Yupyn
Схожі вірші
Всі
Я і ніч
Анастасія
Поїзд падає в ніч. Це-останній ліхтар. Я і ніч. Віч-на-віч. То морозить. То жар. Ти вже, певно, заснув, Ти подушку обняв. Ти мене вже забув. В тебе тисячі справ Я від тиші глуха. Від мовчання німа. Я одна. Клич- не клич. Я і ніч. Віч-на-віч.
105
8
13535
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
13148