Уклін

Man Vi

Вклонився я тобі, та знав спектакль, У ньому я не маю happy end’у. Завіса – знизу, кінчився ансамбль, А серце моє не зійшло на сцену! Куліси – захист. «Шансів маєш нуль!» - Почуло – та й світ за очі подалось. Ще скільки бід, ще стільки злісних куль Йому, сердешному, вловить зосталось? Ех… Спогади… Вони такі терпкі, Немов вино: ще й ллються так криштально. Сп’янів від них, забувся вже за ціль, Яка вона на форму і прохання. Як жаль? Що жаль? Болить і, ніби, мило. Не зна, від чого, й що із того буде? Але ту мить, як вгледів твоє личко, Напевне, вже ніколи не забуду. Й не сором це писати!? Правда щира! Але вважай, як хоч, - і божевільним. Лише вклонюсь – в очах тих віра, Що є вогонь надії не єдиний. І погляд мов солодкий; смак його Гіркий, на жаль, але і не смертельний. Але спитати дай у нього самого. Можливо, я колись до нього верну?..

2018-10-03 21:27:01

10

1

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (1)

Man Vi

дякую)))

Відповісти

2018-10-03 21:42:56

Подобається

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12402

Приходи (RU-UA)

Ай

Черничные пироги, молоко с мёдом. Приходи. Почитаю тебе стихи и раны замажу йодом. Буду исцелять поэтапно все твои трещинки и порезы, даже в твоё заледеневшее сердце, поверь мне, — смело полезу. Повір! Залізу без страху. Без жалю, не боячись. Бо наше розпалене вогнище змушує бути хоч чимось. І тільки не хвилюйся — ми не розчинимось. Ні одне у одному, ні у часі. Мы снова столкнёмся, неспособные противостоять этой связи. Истощенные, но в друг друге, нашедшие дом. Якщо не перше життя, то і не перший том. Не перший різновид мов у моїх віршах. Не найдёшь меня в жизни? Отыщешь во снах. За той дверью, где я нам в пирог добавляю чернику. Приходи. Мне одной без тебя здесь ужасно дико.

42

3

2079