Вона йшла і губилась, падала і вставала...
Владислава Тріус
Вона йшла і губилась, Падала і вставала, Бігла, стояла, мовчала, дивилась, кричала. Вона була впевнена, Вона була волелюбна. Яскрава і тиха, Скоромна і позашлюбна. За нею тяглися мости і падали зорі, На неї завжди чекав будь - який потяг, А вона, не склавши валізи, усе молилась, Щоби сонцю на морі зрання дарувати дотик. І коли пішов з платформи останній з останніх, А валіза лежала пуста, забившись під ліжко, Вона сказала, що мріяти - всепровально, І пішла зі спальні, губитися, грубо і ніжно. 23.01.19
2021-03-08 23:33:31
3
0
Інші вірші поета
На душі гріх, за вікном сніг... Абрикоси Наливаючись небом... Твої "Мурки"
Інші поети
Твоя NATALI
@sunny_princess
Схожі вірші
Всі
Unbreakable heart
B I
Behind your back people are talking Using words that cut you down to size You want to fight back It's building inside you Holding you up Taking you hostage It's worth fighting for They'll try to take your pride Try to take your soul They'll try to take all the control They'll look you in the eyes Fill you full of lies Believe me they're gonna try So when you're feeling crazy And things fall apart Listen to your head Remember who you are You're the one You're the unbreakable heart
49
1
15328
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12327