Автомобіль зупинився між двома сірими здавалось без людних домами, з машини вискочила жінка жадібно ковтаючи повітря, трималась за горло і важко дихала. Богданович вийшов з машини з блідим виразом обличчя, він занепокоєно спитав у дружини.

-Усе гаразд?, в машині є вода, - але жінка змахнула рукою зупинив його.

-Усе добре, просто повітря свіжого потрібно, в машині занадто душно, дай мені хвилинку,- попросила Леся і сіла назад в машину залишив відкритими дверцята. Микита Богданович глянув на неї й кивнув їй, а сам кудись попрямував в перед, Леся спостерігала за ним через лобове скло, він йшов наче мумія повільно ніби чогось остерігаючись. Доки не дійшов до лавочки, не видно добре що це в переді, добре роздивившись жінка побачила закинутий дитячий майданчик де поряд присів її чоловік. Набравшись трохи сил жінка направилась до нього, вона сіла поряд, тепер вона добре бачила цей майданчик враження склалось у неї таке що на це місце нога людська не ступала років сто. Усе поросле і занедбане, якби не похилена гірка і рамка від гойдалки в житі б не здогадатись що це був колись дитячий майданчик.

-Ось тут, - сказав Богданович і цих двох слів було достатньо, вона зрозуміла що ці слова значать “Ось тут”. Вона обняла його і ні слова не промовила, - ось тут Лесю обірвалось і моє життя, я ніколи не зможу жити з цим нормально, ці дома і цей майданчик, нічого не змінилось ніби час зупинився для мене, і час він не лікує, це я уже точно знаю, він лише дає можливість усе як слід збагнути що ти накоїв.- Микита Богданович стискав букет квітів,- брата ми так і не змогли як слід похоронити, тому що окрім зубів більше нічого в нас не було, мама зійшла з розуму, бувало зайде в кімнату і скаже Микита і Михайлику ідіть їсти, вона накривала стіл і на нього, вона його бачила постійно біля мене, коли я їй якось наважився сказати що біля мене нікого немає, вона мені дала по обличчю стусана з криком “замовкни!”, я її боявся і боявся її розмов по ночах сама з собою і її плачу зненацька, одним словом вона так довго не витримала, просто одного разу не прокинулась. Батько поїхав за кордон на лікування, дядько Семен розповідав що він одужав і створив там нову сім'ю, тому він більше не повернувся, мене хотіли відправити в інтернат якби не дядько Семен, він взяв на себе опікунство і дав мені усе що мені було потрібно. Він взяв мене до себе і вважав мене своїм сином, а я його справжнім батьком. Дядько картав за все себе і з болем в душі він звинувачував чомусь у всьому себе. Тепер коли і його не стало я себе відчуваю таким самотнім, я ніби залишився сам один, для мене уже немає радості й місця для втіх у цьому житті.

-Не правда, - перебила його зненацька Леся, - ти не один в тебе є я і твої діти які тебе люблять, і ти ні в чому не винен, ця історія якою ти зі мною поділився, до глибини душі душороздирараюча, і мені тепер нарешті стало зрозуміло що тебе так стільки років мучило. Ми помиляємось саме це нас робить людьми, ти був дитиною, що ти тоді міг розуміти, що ти тоді знав, який жорстокий світ, ти не міг знати, просто на твоєму шляху трапилась така потвора, вони є скрізь, вони можуть жити по сусідству, будь-де, але трапилась саме тобі ця погань. Мені теж болить, і потрібних слів я зараз просто не можу підібрати, ти не винен це однозначно, а твоя мама мала рацію, він досі біля тебе, просто ти його не бачиш,- Леся підвелась і взяла Микиту за руку. - Ходімо варто жити далі,- підвела його на ноги Леся.

-Постривай,- Микита взяв букет з квітами та поставив на це місце де колись стояла пісочниця, він випрямився і ледь чутно промовив,- пробач мені. - Леся взяла його під руку і вони повільно повернулись по занедбаному двору до свого авто, Микита Богданович відчинив дверцята і на мить завмер, він мовчки окинув весь двір, а потім сів і завів двигун, мотор заричав гулко і машина з'їхала з запиленого бордюру здійняв куряву за собою залишив усе по заду і зник змішавшись у шаленому трафіку міста. Лиш на цьому місці відбились вдавлені сліди шин на сухій землі.

Автор рекомендує також свої книги: “Садиба”, та “Новачок”.