Я вимкну світло - затуляться штори, І ми з тобою вдвох про щось поговорим... Як ми могли розбити вази? Ніхто з нас ніколи довго не тримав образу, Та так вже вийшло, на жаль, Якщо чимось образив, то вибачай, Ти ж знаєш добре, що я Не майстер казати гарні фрази, Та головне, що вчасно тебе обійняв І ми з тобою так близько й разом. Твої сльози чистіші неба, Вони для мене яскравіше сонця горять, Так вже виходить, так треба Вже нам одне одного вкотре вибачать. Я тебе знаю, як ніхто, Проте досконало досі не вивчив, Всім варіаціям тебе казав про любов, Та все одно знаходиться нова, яка притягує, кличе. І ми заковані в кімнаті, Хоча вільні, принаймні з виду, Продовжуємо разом спати, Хоча вчора казали, що ненавидим. Знов візьму твою руку посеред ночі - Пульс досі не стих, Ми не з тих, що не хочуть, Але треба, бо рішення й проблема в нас самих. Ми не будемо про погане, Скажимо, як любим і забудем До тієї пори, коли зрозуміло стане, Що нічого не буде. Ніби обрізають крила, Які один одному дарували Днями, і якась невідома сила Притягує нас, тому разом і впали. І розбились, як та ваза чи посуд, Ніби завмирає мить, Я звісно роблю, коли мене просять, Та, наскільки відомо, то не просять любить. Це відбувається само, І ми посеред битого скла босі, Отак дізнаєшся, якою є насправді любов, Хоча в дитинстві вона здавалося невинною зовсім. Тепер невпино ми зустрічаємо світанки, Довго не закривавши оченят, Засинаємо зранку, Прокидаємося, коли вже всі сплять. Що було - не важливо, Важливо, що у нас зараз є, Все, що здавалось не можлививим, Стало рідним, вже ніби щось своє. Від наших криків прокинуться сусіди, Через хвилини квартира буде пустою, Хоча обоє знаємо, що я приїду, А ти прийдеш і візьмеш вино з собою. Розіллємо на двох ту пляшку, Не встигну помітити, як ти вже спиш Я доп'ю і біля тебе ляжу, Хоча потім все повториться знов. Лиш Ми можемо так, Хоча абсолютно незалежні, Проте шрами на твоїх і моїх ногах Про нас кажуть протилежне. І думає, що колись настане мить, Просто уяви: світло горить, Штори й ми з тобою будемо просто мовчать, Тоді доведеться читати по очах. Твої очі...ніби сонце світить, Що ж робити тепер? Я знову обійму тебе І ми не помітимо, як нас зранку розбудять сусіди. Все, що треба згадати, забуду, Вже пора й треба... але ми не будем.