Вірші
Нехай у цьому істина одна...
* * *
Нехай у цьому істина одна,
що гріє душі в темному тумані,
торкається, як зірки в океані,
зростає, як невидима стіна.
І знов вона приносе ті дари (!)
які чекаєш, як благословення,
і десь там дотик, запах, одкровення:
дивуєшся на раз-два-три (!)
Нехай у дзеркалі біліє сивина;
і руки, що пожовклі, немов вічність,
і в цьому дивному є особливість, –
життя тече, як чиста глибина.
0
0
47
І небо пахне, як осінній джаз...
* * *
Нехай цей день на нас чекає там,
розкинувшись від краю і до краю...
і там у тебе той шматочок раю,
де в очі дивишся своїм світам.
І все, що в нас, – якесь чуже (!)
і руки тягнеш (ніби наяву) (!)
в холодне, нескінченне та сире,
хапаючи частинки на льоту.
І небо пахне, як осінній джаз, –
таємно залишаєш день для втечі;
і знову дихаєш, береш на плечі,
на них несучи світ, що є у нас.
0
0
27
Проходять дні...
* * *
Проходять дні (і там швидке прощання)...
і ніби распростерто синє море –
спокійне, вічне, вічне і прозоре,
як ми (!) – надія – перша і остання.
Цей світ, що переповнений речами,
ти пам’ятаєш все, і ніби вдалині –
стискаються всі думки в глибині,
лише горить сияюче «над нами».
І серце (немов море) неспокійно,
і думаєш, як дивно пощастило:
і в нас все те, що сотні років жило,
до болю дивно – майже безнадійно.
0
0
33
І формула твоя (як світ) проста...
* * *
І тінь твоя, як крила (так буває),
і все повторюєтся... все життя,
і ніби там шукаєшь (тихо) укриття,
де темрява, яка не вірить, не прощає.
І прагнеш вічно, вічно дорогого (!)
і формула твоя (як світ) проста...
і все, що бачиш: все – у всьому гра,
яка не залишає всім нічого.
Спускаючись безмовно в ті світи...
і смертоносне там витягаючи жало,
що нас (в собі) завжди, завжди тримало,
щоб прийняти якісь свої дари.
0
0
39
Твій світ це – темрява...
* * *
Твій світ це – темрява і порожнеча,
яку не бачиш, маєш і кохаєш:
і все, і все, що до кінця не знаєш,
де все життя – одна велика втеча.
І щось на потойбічному портреті,
де чашу випиваєш сам – до дна,
і думаєш, як вічність холодна (!)
і ти один – самотній на планеті;
і все, що вічно тішить тільки тебе,
тече із сонцем, небом та роками
(і з вічно приреченими серцями),
знов падаєш, летиш, не бачиш себе.
0
0
33
І дивишся на все очима лева...
* * *
І дивишся на все очима лева,
і бродиш, ніби прямо чи навколо,
і потрапляєш там – в безмірне коло,
в якому є вона – є (!) кришталева.
І темрява в тобі завжди панує,
і ти – і тим залишеним богам
не віриш (і своїм сліпим очам),
коли вона приходить і дарує.
Скорочуєш її до всіх хвилин,
і в цьому темрява і хаотичність,
і в ній перебуваєш (ніби вічність),
і залишаєшся для всіх один.
0
0
40
Ми зіткані з чиєїсь простоти...
* * *
Ми зіткані з чиєїсь простоти,
з чиєїсь волі, немов безтурботно,
і від якої важко та спекотно, –
як янголи – які були завжди чисті.
І віддаєшся до кінця – як бог (!)
всьому безглуздому, земному,
і божевільному, і непростому,
не залишаючи своїх тривог.
І час, що забуває вічно нас,
здається, що до всього знов звикаєш,
і кожен день, що в вічність проводжаєш...
і змінюєш обличчя, дух, окрас.
0
0
43
І хочеш знов про все забути...
* * *
З тих слів, не сказаних тобою,
складаючи рядки, як заклинання,
незриме, майже темне поглинання
(але залишишся для всіх святою).
І повертаючи ту вічність на руках,
лише торкаючись (тривожно) шкіри,
де дивляться на нас (і сонця, і ефіри),
ти ходиш тінню по своїх слідах.
І хочеш знов про все, про все забути (!)
і думаєш: як пам’ять коротка,
чекаєш там щасливого квитка,
щоб тільки серце, серце повернути.
0
0
24
І знову відродилося...
* * *
І пам’ять так злочинно коротка,
де серце колихає тиху мить,
торкається, вагається, шумить,
поки вона тривожна і жорстка;
і темрява (як кожний день) лякає,
живе (!) немов – прокинулося з нами,
що розкривається (десь там) з роками,
що дихає і дихає... чекає;
і сяє (!) немов вічність, чорне світло,
і простягаючись, як гостре вістря
(де час, поділений на до і після),
і знову відродилося, розквітло.
0
0
19
Зникає тихо... день за днем...
* * *
І щось зникає тихо день за днем,
все те, що нас колись в собі тримало,
(і там) здається, що цього не мало,
і тягнеться, як запах хризантем.
Можливо, нам минуле хитро бреше...
і вимовляєш вічне (знов) «амінь» (!)
для всіх майбутніх, других поколінь,
і думаєш про себе: легше, легше.
Здається, істина (яка вродлива) (!)
і від якої небо червоніє,
і людство поклоняється і мріє,
але чекає (знов) терпляче дива.
0
0
32
І темне небо, як всесвітній дах...
* * *
І темне небо, як всесвітній дах,
і до якого долітають круки (!)
і в цьому насолода, пристрасть, муки,
що знову кришиться, як пил в руках.
І десь приходить позаземний спокій, –
і пахне знову, як весняна свіжість,
весна живе і пам’ятає вічність,
як образ твій (недавній та високий).
Спускаючись стежками «поза часом»,
і від яких нікуди не втекти,
і підіймаєшся до рівня той мети,
щоб бути з нею знову разом.
0
0
27
