5. Ніч? Звісно ж знаю.
Письменник сидів на підвіконні, опершись спиною на відкіс, і ліниво збивав попіл в попельничку. Ноги підняті в верх, оперались на інший відкіс вікна – він чекає її. «Кого?» - запитаєте ви. А що, не здогадуєтеся? Письменник чекає, поки до нього прийде Ніч. І от дзвінкий смішок почувся в тій же кімнаті, та він ображено глядів у вікно, за яким ніжний нічний вітерець колихав вишні в своїх обіймах, наче коханець таку бажану і недоторкану жінку.
– Ну-ну, не дуйся, коть, – вона розгорнула зошити, які в хаосі валялись на столі і дістала один з них, обкладинка якого їй найбільше сподобалась. – Плюшеві ведмежатка, як це мило, – всівшись на стіл, паралельно задом зіштовхнувши кілька зошитів, Ніч почала читати. – І що це?
– Плоди моїх страждань, – огризнувся Письменник не обертаючись.
– Ні, ну я це розумію, але, – вона обернула зошит на сорок п'ять градусів, – ні, – на дев'яносто, – і так ні. А так? – І на всі сто вісімдесят. – Чуєш, кеп, а ти точно не лікар за спеціальністю?
– Чого? Ти обкурилась? Я говорив, що до добра не доведе те, що ти так любиш хавати грибочки сирими.
– Та ні, – Ніч поклала зошит і підійшла до Письменника. – Може ти шифрами пишеш? Шифр Давінчі? НАСА? СБУ? Чи може твій власний?
– Ох, ти ж… – він сів на підвіконні, як на лаві і уважно вдивився в нічне небо в очах Ночі. – А як ти накажеш писати, коли ідеї пруть найрізноманітніші. Разом і всі. Як іх встигнути записати накажеш?
– Ну, знаєш, – Ніч почесала потилицю. – Ти взагалі мені дякувати маєш. Я краща ніж Натхнення: та повішається на шию, коли ти працюватимеш, і все - пиши пропало. А Муза - тільки гроші тратитимеш, а потім поймеш, що тебе, по суті, надули. Адже ні готувати, ні розуміти вона тебе не буде.
– Ти мене сама обїдаєш.
– Ась? Ухти! Ти салатік з грибочків зробив! - Вилазячи з холодильника, відповіла Ніч. – Ти що - виделки заховав? – Письменник самозадоволено усміхнувся. – Як?! І ложки теж?! А палички то нащо ховати?!
– Ну-ну, не дуйся, коть, – вона розгорнула зошити, які в хаосі валялись на столі і дістала один з них, обкладинка якого їй найбільше сподобалась. – Плюшеві ведмежатка, як це мило, – всівшись на стіл, паралельно задом зіштовхнувши кілька зошитів, Ніч почала читати. – І що це?
– Плоди моїх страждань, – огризнувся Письменник не обертаючись.
– Ні, ну я це розумію, але, – вона обернула зошит на сорок п'ять градусів, – ні, – на дев'яносто, – і так ні. А так? – І на всі сто вісімдесят. – Чуєш, кеп, а ти точно не лікар за спеціальністю?
– Чого? Ти обкурилась? Я говорив, що до добра не доведе те, що ти так любиш хавати грибочки сирими.
– Та ні, – Ніч поклала зошит і підійшла до Письменника. – Може ти шифрами пишеш? Шифр Давінчі? НАСА? СБУ? Чи може твій власний?
– Ох, ти ж… – він сів на підвіконні, як на лаві і уважно вдивився в нічне небо в очах Ночі. – А як ти накажеш писати, коли ідеї пруть найрізноманітніші. Разом і всі. Як іх встигнути записати накажеш?
– Ну, знаєш, – Ніч почесала потилицю. – Ти взагалі мені дякувати маєш. Я краща ніж Натхнення: та повішається на шию, коли ти працюватимеш, і все - пиши пропало. А Муза - тільки гроші тратитимеш, а потім поймеш, що тебе, по суті, надули. Адже ні готувати, ні розуміти вона тебе не буде.
– Ти мене сама обїдаєш.
– Ась? Ухти! Ти салатік з грибочків зробив! - Вилазячи з холодильника, відповіла Ніч. – Ти що - виделки заховав? – Письменник самозадоволено усміхнувся. – Як?! І ложки теж?! А палички то нащо ховати?!
Коментарі
Показати всі коментарі
(1)