Вірш – передмова до трилеру « Колізей» . «Колізей» - одна з трьох частин епопеї «Біблія, Світ та С%М» . Сповідь головної героїні у вірші. ( Завжди пишу від імені "я", щоб ідеально відтворити емоції та духовний світ героїв книги. Також: мої герої відтворюють не тільки певну особистість, а й можуть символізувати певну епоху. Подібно Фаусту з одноіменної трагедії Йоганна Вольфганга Гете). Я бачу сни І яв, спя*нілу снами. Шепчу молитву: а виходить - малюю устами. Який вже раз прокинулась від дивної ласки, І чула дзвін: Тремтіння губ, і скрипки вітер легкий. І дотик рук до грудей, З хмільним і хмелевим серцем. І усмішку уст цинічної Й прекрасної потвори. Духовний світ перевернувшись, Сто раз в житті, як у могилі Грішник, Враз спломенів, Святим творінням думки – богині мови: Як сміх і смерть, Життя й утрата, Надія і пророцтво, Хай зве пекельний дух прозріння Чи ангельські уста, В билину правди і надії! Іду і смію. Коли у ніч, що зорями і медом Сіяла сновидіння, Я глянула у темних іскор очі, Як у бездонності вівтар, Переді мною, з туману променистої палітри зір Жасминової ночі, Явився темряви владар, Правічний . Надій володар, і першого земного знання. Я знала, ранку промені киплячі, Не заберуть зіниць зізнання тихе, І знов, коли бузку рука, Вікна торкнеться й забринить Росою й дзвоном, Палітрою стоголосої ночі імли, Він знову буде, в маренні бажання, В реальності зорі. Прокаже тисячу нестерпних слів, І знов пригорне в уст киплячих пелену. Йому сповідницею стала: І плакала журба, І слухала все скрипка. Очей крилатих пелена Здригалась променями вій. Мене гукала мелодій сива давнина, Майбутнього зіркий вівтар. Я слухала… І враз, переді мною – небо зір. І далеч лине безкінечна. І хвилі неба розвіяли волосся. Я на спині первісної пташки, Дракона знань – реліктової казки. І в далечі німого досі світла Лину. Воно – звучить. Де зір й галактик теплі днини, Як в гарячковім ложі полунична мова, І нескінченних днів дурман буття. Як тепло в космосі бажання! Всі зорі в ночі пелені, - розсипані фіалки Спогадів і мрій. І лише темних кольорів краплини, В очах наповнених блакиті і скрижаль, Звуть мене у жар палкого щастя. Обіймів полум*яні намистини, І дотики могутніх ангельських долонь,- Правічних сильних рук. -Я – ангел, що впав на землю,- говорив, -Ти впав у моє серце, - я казала. - Вигнанець неба, не позбавлений Могутності і знань. - Жаги не позбавлений І бажання. Між радістю й горем, Між мовою й поцілунком, Між бажанням і знанням, Між любощами і мукою, Між стогоном і скриком… Де мова тіла- ружі, кипариси,- Лілей - долонь тепло Зливається у серце… А шепіт - то небес світило. Палкі слова – тепліші всіх морозів, пригортання Життя. Тоді він був за всіх найближчий, І далі був він далини. Приходиш ти – не кажеш про розлуку; А, я проходжу по стежках планети, Наповнена тобою: Знанням, надією й стражданням. Скажи мені, чого Коли лишаюсь чекати тебе у кімнаті, Де у вікні, соняхами зірки - І іскрами палають кришталю. А місяць пелюстки - незнаної планети; Я чую плач і сміх, і музику проклять, І страти. Я йду, наперекір тобі й собі, Стрічаю постаті кривавих, до виродства, духів, Краси невиданої зали, І спів сирен, Прекрасних дів налиті пристратю палючі губи, В скафандрі лицаря, пекельну демоницю, Білявих кіс стрункі фонтани, І смерті юних потерчат. І ще, і ще, Величність насолод, і горя муки… І серце голкою проймає Криштальний спів, і хрест на камені там видний, Вінець Голгофи мерехтить, Розбитим, сонячним ліхтарем. Я знаю, що й тобі, й мені, Жилець пекельного вогнища; І всім, усім судилося пройти по пеклу, Скувавши свідомість із пристрасті і страсті… Побути мить у райських зачарованих палацах,- Днях живильної буття води, І розуміння щастя муки. Переді мною – колізей: Пісок кісток, засипаний пісками, І зали римських повелінь, Ганебний крик людини: Бої, комедії і страти, Віками змучені коридо перші тварі, І заметіль і св*ято. І сповідь, сповідь, сповідь … Життя людей, святі історії гріхів,- І все покладено на ноти І кинуто під грати. І проживши життя там: Любов, ненависть, муку, щастя, Я повертаюсь в безкінечний час, В дорозі стираючи сльози, Навіть, у ката. Історій віхи - Полохлива казка. Тремтіння уст,- Палких зізнань меридіани. Я скрізь своя й чужа навіки. Моє прадавнє покоління, Пройшло усі спіралі З зачаття і до страти. Любовний пал У ненависті кубок влитий, Цілунків чари, єднання і злиття, Народження зачать свідомості В колиску вічного життя. Хай, снить в подобі часу. І лине вічність преподобна, В полоні марення і снів, І мить несе з планети на планету, В галактиках годуючи уста, життям емоцій. Все кинуто мені під ноги, Скрізь пил від праху. Під небом в*ється безкінечність, Позичена у пам*яті і часоплину. Лечу по всіх віках, Де стогін чарів тіла, І смерті стогін, і прокльон живий, як смерть. Я чую дзвін мечів, І бачу полум*я ракети. Я бачу ядерний ланцюг і петлі Вішальників бачу. Нещастя кожного своє Бере початок з свисту куль, розриву бомби, Краплини крові і тривоги. Вже скільки тисячний Военний час, крізь бірюзу моєї змученої планети, Б*є фонтаном болю… Пекельні образи усіх володарів людей І всіх смертей. І ангельські лики. І з ними сповідь тиха, кохання опального чар, І біснуватий крик, і горе Безнадії … Сповідниця душі. …Переді мною линуть лиця, воскреслі постаті, І лінії руки… О, ностальгія! Цвинтар соснових зарослів й беріз Наповнений весною поминання, Зринає співом солов*я, і манить мукою прощання. І лине спів, зітканий з хромосоми, І дивний щем душі, по тих віках в яких ми не жили… І небожителі, як марево зізнання, Криниця пам*яті і кришталю. Лину, переживши правду покоління Іду, народжена, услід за смертю, І винна без вини… Ступаю мостом з планети на планету, Застеленим минулим і кістьми… Цілую уст зустрічних щастя, Розлуки всі з журбою пробачень. Війна й ненависть, Смерть, пологи, крик, зітхання. Я все пройшла: Почавши раніше ще і від зачаття, і впавши в новий зір Свічок планети. Сорочка біла, як лілея. Лежу в його руках, Нескорена народним судом, І палкістю я скорена пробачень. Дивлюсь у вічі: Хата, тінь, сонях, перша зірка, Ностальгії дух і дивина чуття минулого, Творіння ледь почутих значень-знань. Під небом цокіт, натрудженого вирієм, Лелеки. Краса, я знаю, вдалині Бірюзою охоплені лани, Гори цвіту й весни і веснянки. А там співанка, пахне липа, Береза - карусель дитинства, До ностальгії все, до сліз і сміху, І літо в млості, і життя в польоті сну і днини. Враз…Залізний птах з неба. Чорно. І крик, і ґвалт, Війна. О, матері, де ж ви? Я з ним в прощанні, І я народжую дитя. В очікуванні муки, спраги, ночі… В якім столітті я? В якому часі? З якою парою очей? Лілейні, палкі обійми рук Кого на світі пригортали? І місяць в кубок наливає мед, І чаші часу. Все що любила, все – випила, Як відьма місяць. І тільки в іскорках очей, В усмішці рідній і далекій, Я бачила палкий, невидимий нікому Погляд твій: надмінний – вивчивший Всі віхи. І скільки би не марилось віків, У шумі зливи, В стрічанні дурманних ночей, В прощанні повному сльози й розлуки, Я бачила твою, нескорену пекельними вогнями, Тінь. І, от тепер, коли Я прожила пекельні й райські сни, І випила занадто багато і мало, з чаші часу Пізнання. Коли, покинута у перший день народження, Я мала йти у вічність Мерехтіння снів, Не притулившись до близьких, Тепліших за все, грудей і рук. Я вижила на зло смертям, Як і на зло собі… І радість… Знайшла у муках легіт польотів, І вже здавалось мала марення забути, З віків, з яву, і зі сновидіння. Ти знову ступив На мій придорожній промінь. І спалахнув, переді мною близько, Як ще ніколи… І полилося подихом століть. В жарі очей твоїх химерна сміливість . Я в них пізнала пекла біль і жах, І спомин райських трепетань, І тяжкість гордих мук, Нескорений ніким твій погляд, Що бачив оди всіх історій, І жив із Господом Творцем. І вигнанцем не був ти На гнів і радощі убогим. І враз із попелу вогнів, Вознісся в тихий, тяжкий рай І став ногою на мою планету. І до мене прийшов ти…Навіщо? Й за що? Я майже вже забула лик твій гордий, Очей пекельне сяйво, І глибину у них віків. Ти певно ждав мене неспроста В цьому покоління земних людей. Коли мала була дитина, Коли зростала я, І плакала віршами, і сміялась, І горювала, і жила, і посміла; Ти слав посланців до мене, Крізь стіни всіх ілюзій, Слуху й зору, і дотику буття. Вони красиві і потворні, Приходили до мене, Не без дару, Неначе, тисяч декілька назад, волфи. Ті демониці й демони, що втілили мазохізму найтяжчу Мить, І полководців, розумну дурість й кпини, втілили вони. І юний домовик з старезними гріхами, І кат війни - рогатий і порожній череп, І лікар пекла, без душі й милостині, І ти прадавній мій коханець… Ти був зі мною, наче рай, пекельного вогнища. Це ж ви мене водили по століттях, І заблудили в цім віку . Я хочу знати більше й більше, І вічність не спинити часом. І видно дару є не ти один владар, І Бог не глупий, не глухий В пізнанні мене, людства й себе; І вічність він заклав, усе таки… Усе Бринить, дзвенить, міняється і ллється, І в страсті тихо гомонить. Коли ж я бачила Засипані роками кості й кров, І дух - потвора, із війни Грядущий, Переді мною страчував, І милувати велів І на моїх очах… Росли фіалки. І відьма з білою косою, Зринала пташкою у неба ніч, Кігтисті руки і холодні, Пов*язку кинувши на очі, Вели мене й людей на бал Антихриста; Пророче кричали біси, І з води зринали потерчата І русалки, І взивали до місяця і до людей, І до Бога не марно… І, вмить, топились у світанку. Бенкет. Рука твоя мою стискає У долоні. І підніс кров*ю не палає, Лише стискають думки скроні. Лиш образи живої уяви,- Плащі й хрести. В майбутнє просвітліла віра, У зелені жаги, У юному бутті, і старому, і вічному… І бажання любити, осперечати і жити. Коли я полюбилася з людьми, І гарячка цілунків Не раз мене обійме. В очах закоханих тремтінні, Я знов побачила тебе. Нащо прийшов? Посеред нас ти стати хочеш, Знаю. Нащо тобі моя любов? Її мені достатньо від людини, Від його палкого і земного, Мені сповна тих чарів. А ти стоїш біля ранку, і маришся як сновидіння. Недавно дві твої рабині, На крилах ночі і весни, До мене впали в теплі сни. І відображення свої, подібні образам ікон, Втопили у темряві ночі. Я бачила їх образи химерні, І петлі - ореоли святості замість людського Лику, Без слуху і очей, прекрасних. І святість без вітряного, сонячного горя - Пустеля цвіту, без запаху й краси. Я все ним говорила про свідомість часу, І миті, Що мчить за всесвітом, Як місяць за планетою життя. Порив невиданої боротьби Людини, І знання вічного вершини, І доблесть людського чола, Очей мізерної тварини… Доблесть; І знання праведного Бога, Не рівня всім… І свята рівня…Всьому. Щось так багато шепотіли твої пекельні духи. І не тільки мені. Тобі, і Богу, Якщо і Бог, і ти єси, і посланці твої не просто Сон. Скажи мені, чий ти посланець? Якого ангела – титана, поверженого, лик? Чого, коли я покохала, на покривалі квітчастім Землі, І на величному крилі, Збиралась пошуки свої, перетворить На музику і книги Суть, Ти знов прийшов, і в милого упав ти очі? Іскра твого незламного чола Мені на груди знов лягла, твоя, віками Пеклом правляча рука. Скажи, що ти тепер бажаєш? Скажи, що хочеш ти від мене, демон? Що хочеш ти від тисячі колін людей, За(м)лучених до страти? Якого кола пекла ти владар? І чи ти перший син, величного Творця – Прабога? Я не владар усіх катівень аду. Я лиш упав на мить і ненароком У синь води твоїх очей, і безкінечність відображення І, просто у твоє життя прийшов… І так зустрівся із тобою. Мені наказ святий і грішний: знайти тебе, Від повелителя усіх чортів І ілюзій. Знайти тебе, серед людей… Прости, я не сказав, цього раніше… Тепер ти вибором наповнена, як словом. Кажи той вибір, він впаде на віки І на землю, на людей... І вічність задзвенить у ньому.