Вірші
Кат
Що значить слово "кат"? -
Це коли земля цвіте в цвітінні.
і так багато крові й зрад,
і люди закатовані до тління.
Що значить слово "кат"? -
це коли війна постукала в країну.
і гине батько, коханий чи брат...
бо має захистити Україну.
Що значить слово "кат"? -
це коли забилася в утробі дитина,
і її убив думок сумнівних ряд,
коли вона вже забавлялась пуповиной.
Що значить слово "кат"? -
Це коли матері голосять про дитину:
і на лікування нестачить зарплат.
так олігарх клепає дитині домовину.
Що значить слово "кат"? -
це ще коли немає в домі миру.
коли щемить в грудях і той розлад,
не кращий за тління в домовині.
Що значить слово "кат" -
насилля, біль, ненависть, муки, смерті.
Так може ми віддамо слово "кат"
у небуття, туди де слід катові померти???
22.04.2023
Світлана Мелашич# поетеса# вірші
3
0
278
Сади твої смарагдові
Сади твої смарагдові і очі із блакиті,
чарівний краю предківської землі...
дивлюсь-дивлюсь в сади зацвітені,
в нескорену глибинь озерної тиші.
Чаруюсь на Радоницю, і плачу і сміюсь.
о краю мій, як ти я, ніколи не скорюсь.
Крізь віти світить сонячна зірниця,
і грає річки Малотічки синяя водиця.
Настане ніч і злинуть солов'їні трелі,
над могилами зоря засвітиться печалі,
зоря надій, зоря любові, зоря стрічальна;
даремних мрій, зоря засвітиться прощальна.
пригорнусь до хрестів, а в них мов серце стука:
так гірко й щемно відгукнулась вічная розлука.
сади твої смарагдові і очі із блакиті,
чарівний краю предківської землі.
у небо задивлюся, як в чари ті святі
і чую від ракет я стогони, у далині, землі.
Немає їм ні Пасхи ні Радониці,
здригаються старі хатин вікониці,
і фото мертвих очима стиха моляться,
за миру святість на українській їх землі.
Зозулин Яр співає, хрести стоять,
сумуючи серед зеленоокого борочку.
а із могил встають благословлять,
Поснулі, на мир і спокій і в далечі дорогу.
І очі душ їх дивляться щасливі і сумні,
і невтомно моляться за спокій в Україні,
сади твої смарагдові і очі із блакиті,
чарівний краю предківської землі...
26.04.2023
Світлана Мелашич# поетеса# вірші
2
0
282
Прагну
Я хочу чути тебе...
і прагну віддати себе
в кохання безкрайнього неба.
Мені польоту вище треба.
Над землею моєю, моєю землею.
Я хочу торкатись до тебе,
і спиняти мене не треба.
У мене є сила забути про себе
у мене є крила для неба.
Для мого неба, над моєю землею.
Я хочу кохатись з тобою
і жити для неба й любові
любити до ейфорії до болю,
весна, поєднай наші долі,
весна землі моєї, землі нескореної.
Я хочу лишитись з тобою
і хочу лишатись собою:
щоб мати снаги творити й любити
пісні, як війну цю прожити
на рідній землі, красивій землі...
Світлана Мелашич# поетеса# вірші
1
0
261
Вірш присвячений всім жертвам зґвалтувань та дітям, які мали нешастя зачатися від насильників
Вірш присвячений всім жертвам зґвалтувань та дітям, які мали нешастя зачатися від насильників
(Моя історія не така страшна. Читайте її в блозі)
Ти клянись собі не плакати,
кожна українська Бондарівно!
коли тебе зґвалтовано,
коли поглумлена твоя печаль,
все ж ти живи, бо ти - є ти.
І неповторне імення - це в Всесвіті.
Ти в віках - мов символ Перемоги,
о, Шевченківська Мадонно!
Ніхто ніколи насильно,
не візьме мене й мою Україну!
Не із чиєї сторони!
І будуть святими: ізмучене серце й вагіна,
тієї, що від ката зуміла любити дитя.
А я жива, і буду дуже я щаслива.
Бо заслуговую як і вона - щастя.
О, Богородице, пригорни до серця,
моє і українок змучене життя.
Благослови у світ приходити дітей
Не схожими на катів.
Утри їх сльози, і даруй спасіннє.
Я витерпіла глум, я сильна!!!
Віднині виживе, кожна, українська Бондарівна!
Він зґвалтував мене, не токнувши мого тіла.
Він, просто, виставляв беззахисність на глум.
Та вільна я, у світі глуму й божевілля!
Мене не скорить злісний сум.
О, птахи неба, гляньте Богу в очі.
скажіть йому, що діти пали жертвою.
Що в абортаріях і їх ізмучені тіла.
А як же кат і кат? Коли ж їм буде по заслузі?
Мені і людям, тих дітей шкода.
О, не губіть їх, невинні світлі, душі.
І не виніть жінок в розпусті!!!
Зґвалтовані жінки, - не жертв вина.
І діти їх, не винні в злочинах батьків.
А Україна в нас одна, і на Голгофі.
І на Голгоф - і праведність Христа!
О, світ, не дай моїй Вкраїні вмерти.
Для того, я продовжую вірші Тараса!
Все діти-діти, змучені жінки.
І смерті сильного і мужнього захисника.
В Купальську ніч пливуть вінки...
Ти клянись собі не плакати,
кожна українська Бондарівно!
коли тебе зґвалтовано,
коли поглумлена твоя печаль.
1
0
212
Неопалима Купина
Для Вас мій вірш. Це присвята захисникам України:
Що я так хочу розказати?
усі віки і всі народи на планеті,
ви чули стогін війн і зріли страти...
Ви чули свист крила душі на злеті.
і мій народ сьогодні знає лихо.
У нас війна, прийшли кати і страти.
Борись, - Христос воскрес!- кажу я тихо
А що мені, а що ж мені - поетові сказати?
Воістину воскрес!- дзвоном обізветься.
Радониця знову надто тяжка:
В скількох героїв серце вже не б'ється?
і душі їх поніс вже голуб-пташка.
О, Святий Дух, - ти образ вічний миру.
З твоїх же крил прийшли усі на світі душі.
Так що ж: один бере до рук катів сокиру;
а інший - серцем заповідь твою не зрушить?
Ми всі прийшли у світ крізь материнські муки:
ми плакали й раділи у неї на грудях.
нащо ж тепер, кати, моїй ви Батьківщині руки
прибили до хреста, де Бог вмирав у муках?
Тепер живе народ мій у зустрічах-розлуках.
В очах горить неопалима купина.
Там вдалині вмирають люди в голод-муках,
Бо в наших незасіяних полях цвіте полин-трава.
Що ж я так хочу розкати?
і мій народ ізнов спіткала вже війна.
І в цій поезії я хочу проспівати:
героям слава! Їх слава - Неолима Купина.
15.04.2023
Світлана Мелашич# поетеса# вірші
1
0
262
Кохання
Що таке кохання?
цвіт з кришталю...
палке зізнання,
коли немає жалю
До себе...
Коли сіяє зірка рання,
коли за обрієм зоря.
дарує небо нам кохання,
і грішная земля,
для тебе...
Вишню на фоні світання
Білим цвітом огорта,
віра в безмежність кохання,
віра просто в життя,
для нього...
В коханні правічне зізнання:
розгортає небокрай.
я не зневірилась в чеканні:
даремно не питай
про Рай...
щастя крізь біль народження
дитини і днини:
Щастя для нас - це нове життя.
Мене не спини
від кохання...
Що таке любов?
ізвічне питання.
і розквітає кров
на полотні кохання.
для мене?
28.04.2023
Світлана Мелашич# поетеса# вірші
2
0
266
Цитата
віршована цитата з Т.Шевченко:
немає в світі другої могили:
немає другого хреста.
і їдеш ти до них з чужини,-
бо пам'ять у тобі жива й жива.
0
0
188
Реквієм
переклад знаменитого вірша "Реквієм" Марини Цветаєвої
Вже скільки них, полинуло в безодню
Розверзту вдалині.
Прийде пора, коли і я щезну
з поверхности Землі.
Затерпне все, що бриніло і боролось,
сіяло і ринулось.
І зелень моїх зіниць, і ніжний голос,
і злато моїх кіс.
І буде реальність з її насущним хлібом,
забутністю днини.
І буде все- неначе би під небом
і не було мене.
Мінливої, як діти, в кожній міні,
і так не довго злої,
Що любила час, коли дрова в каміні
стають золою.
Віолончель і кавалькади в хащах,
і дзвін дзвонів в селі...
- Мене такої живої і справжньої
на лагідній землі.
До вас усіх,- що мені ні в чім не знавшій міри,
чужії чи свої?!
я звертаюся з вимогою віри,
і з мольбою любові.
І день і ніч, пером писавши й усно:
за правду та і ні,
за те, що мені так часто надто сумно,
і тільки двадцять літ,
за те, що мені пряма необхідність-
прощення всіх кривд,
за всю мою нестримну ніжність
та надто гордий вид.
За біг і швидкість стрімких подій,
за правду, за гру...
- Послухайте,- і ще мене любіте,
за те, що я помру.
2
0
410
Жива душа
жива душа. іще жива.
на ній немає вічних літ.
і одна. іще одна. іще одна.
і атомів розіпнутих наліт.
я бачу людські муки,
я бачу склеєні монетою повіки,
я бачу квіти крізь розлуки,
ростуть з землі в гнаніті.
я знаю час - струна облудна.
ще цокне: і не стане мене.
і будуть свята й вічні будні.
не буде лиш мене й людей.
тих, що невірні й вірні знали,
мене: як життєдайну(безмежну) і просту.
і будуть ідоли: ізвідані й незнані
кувати віру не святу, як і кували.
і я стоятиму на сторожі печалі.
бо я жила із нею, і її змирила.
і люди будуть, що до мене так кричали.
я стоятиму, над мною - будуть мої крила.
1
0
185
Квантова заплутаність
не можна любити народи і рідних своїх,
якщо ти не любиш людину.
не можна любити не пташку і не феміну
коли ти не любиш людину.
не можна боротися з плам'ям і катом,
коли ти погубиш людину.
не можна злетіти над люди, до неба
коли ти погубиш людину.
не можна відразу нам бути усіми:
як квантові ноти і хвилі.
не можна нам ката за Бога пробачить,
коли нас віками кати прогубили.
не можна бути за жінку дорослу,
при цьому її загубити дитину.
не можна любити, в ненависті масці.
і звати когось: півлюдина.
не можна, не можна, не можна.
а можна лиш бути людині.
Пам'яті Володимира Сосюри і всіх хто загинув по вині катів
2
0
426
Ти - прах землі
людина, - ти є лиш прах землі,
і все ж безмежно любиш.
в очах застигли ручаї журби
і крик постукав в піднебесся.
людина, - ти є лиш сіль землі,
незгоєної рани її, кровотоки,
твоє оживили буття.
цифрові картинки збудили
твій разум.
ти - атомне нутро
в божественному знанні.
ланцюгове тавро -
твої незбагненні гени.
в твоїм пізнанні -
застиглий космос.
і чортів свист,
молитви Бога,
все в тобі
живе й пульсує,
як струна.
Людина, - ти лиш розум
і скарб Землі- твоє життя.
5
0
395
Жити
Дивом снилася
Зоряна ласка.
І падала нічкою
Місячна казка.
Молитва неба до землі,
Планета зморена жагою.
Шаманом хмари шелестять,
Цілують ягоди калини
Безмежно пя*ні роси,
Проміння сиплеться
В земний кришталь,
В безсмертя відображення.
Вода річок склала для неба пісню,
І зринула увись бажанням дива.
В*ються дурманні хмелі,
Діставши до зірок хмелем
Слова і до комети,
в мить цю, щасливу.
Бажаннями наповнена струна,
І кров звучить безмежно п*янко.
І місяць зірці розливає пісню,
І небо планету закутало
В обійми терпкі і цілунки.
Жива я. Як бачиш -
І бачу все.
Як, бачиш жити буду
Ще і ще,- ловитиму стогранну мить,
Хмільними вечорами,
Дурманною нічкою,
Днем світила,
Я жити буду,
Я – жива.
Хай ллє
Проміння сонця
У мелодійну ранкову
Чашу
Часу
І сподівання.
0
0
435
Черешня
Цвіте черешня, голос плаче,
Земля чорніє в передчасі
з новими віхами побачень,
і з синяви стинають журавлі.
Гієнським сміхом в преісподній
Застиглий насміхається кістяк.
І святих свят напередодні,
Сивим оком світиться маяк.
Амінь…пробачень буде тьма!
А може серце заніміло?
О, Боже, проклята війна,
Коли скінчитися посміє?
0
0
475
Тремтять у небі зорі
Тремтять у небі зорі,
Земля творить життя.
І де віднині і понині
Земля молитвою цвіте,
Ти - крок священний по утробі.
Ти – перший урок.
А далі,- вічний гріх.
Допоки дійдеш до зірок.
Ти - сон тремтячий і блаженний.
Дурманна ніч життя.
Ти – жінка із ребра і світу.
І є тепер: віднині і донині.
Ти йтимеш по купині гарячій.
І ще помилуєш себе.
Усе прощати і не прощати.
Тебе земля створила.
А пам*ятаєш ?
Уже який то вік назад,
яку секунду і хвилину,
в яку стражденну мить,
Закувши тебе люб*в й кайданами
Вели тебе на страту,
На життя й на ґвалт.
Нащо родила мати Жінку?
Переплелися богові уста,
Переплелись пророкові скрижалі.
Ти вічна і не праведна
Як в радості, так і в жалю.
І волокли тебе
розхристану за розвітрені коси:
В подобі до тебе сотворенні,
Вражені тобою тяжко і вщент.
І ти стояла гола,на Голгофі смілива,
І прекрасна,
І не сміливо, терпко
Ховала груди од чортів.
Торкались кігті
Стегон і вагіни.
І нахилявсь до тебе, все пробачивши,Господь,
Стирав долонями гірку сльозу.
І притулявсь боязко і гірко
До тебе хрест його правічний.
Сто раз зґвалтована весна…
Як тяжко в цій молитві.
Сто баб розтерзали твої уста,
Сто смертей тобі й твоїй дитині
Вслід
І сто хрестів
Обернутих в могили.
А жити, неначе, треба -
Треба жити !
2
0
365
Мене згвадтовано під древом
(Requiem. For women who died at the hands of rapists.)
Мене вбито під древом,
Мене розіп*яли на хрест не всеблагий
Мене покарано журбою без часу і надії.
Мене зґвалтовано під древом.
Мені в долоню не забито цв*яха
Мені у душу вбито гіркоту і цвіль.
Наді мною глумилися віки,
І древо ридало смолою, сльозою і цвітом...
Древо палало терновим вінцем і квітло
На диво.
Древу тисячі літ.
Я донині не знаю
Чи розквітла весна?
І чи час вже свободи прилинув.
І не личко рум*яне,
І не сліз полум*яних,
Той порою
Залишились ми древо, навіки, з тобою.
Сіяло небо зорями,
Колихались трави покоями.
Не блискавиць, не війн, не зради.
Лиш гріх чужий.
Моя розірвана сорочка.
І спопеляються вже прахом груди.
Я донині не знаю
Чи розсіє весна
Білі ружі наді мною.
Спопеляє війна
Душу. Горе – війна…
Мене вбито в миру.
Мене замучили під древом.
Над мною глумилися під небом
Синім і святим...
І я донині не відаю
Чи зійшла вже зоря.
Бо той вечір навік
Відраховує кроки.
По снігу і калюжах землі.
Ми з тобою тепер моє древо
Навіки, навіки з тобою.
Вірш про зґвалтовану жінку.Це не романтично, не піднесено. Це гидко, страшно і тривожно.Це не про подвиг на війні, не про любов в миру. Не про бога, не про природу. Це про глум. Не дивлячись на появу лібералізуючи життя законів кожна третя жінка страждає від насилля. Я хочу попросити підтримати жертв насилля заповідями : Не соромся, Не терпи, Не мовчи, Не обізляйся на невинних і себе, Не виливай зло на слабших або залежних від тебе. Я ще хочу багато чого розказати. Я розкажу, трохи пізніше.
1
0
454
Горобина
Цвіте, цвіте рясний
Який ти далекий!
Світе, світе,
Хороший прекрасний,
Який ти великий!
А я знайду
Тую горобину,
Що я зерня посадила,
Знайду – прихилюся:
Ой, ти горобино,
Цвітом рясна;
А чи я дівчина
Та не красна?
Чи умію жити?
Вмію ж я любити…
Що ж ти, горобино,
Хмарами полину
Обплелася?
Чи ж тобі розквітнуть
Весна не далася?
Чи ж ти, висока
До сонця дістала?
Що ж ти, горобино,
Похилилась стала?
Ой я – горобина,
Та я висока
З сонцем розмовляла.
Од вітру линяла;
Як весна прийшла:
Цвітом зацвіла.
А прийшли полини
Гіркі - обступили…
Горобина рясна,
Горобина красна,
Чи я не прекрасна -
Жінка України,
Землі чорнобривих?
Ой, чи сині очі,
А чи довгі коси
Щастя то приносять?
А чи чорні землі,
Чи калини зерня -
Щастя України
Той землі полину?
Візьму тії коси
Розпущу по вітру,
Візьму тії очі -
Сльози тії витру.
Стане горобина
Рясно розквітати,
Стане горобина
Ягоди кидати.
Земля України
Горобини ягоди
Рясно розсівати.
Стане земля України
Отії полини вижинати,
Не дасть їм зростати.
Віють вітри
Мої коси,
Сушить сонце
Мої сльози.
Ростить земля
України
Рясні горобини,
Червоні калини,-
З серця,
Що за Україну
В'яло та і гине.
Цвіте, цвіте рясний,
Який ти прекрасний!
Світе, світе,
Хороший прекрасний
Який ти широкий.
1
0
365
Той день
...Той день минув...
І стала ніч сліпа.
Почуй!
І вслухайся в слова:
Історія людей,
Тих, що були, і вже нема.
Колись і ми ввілляємось
В просто слово...
Історія людей:
Історія зі святості й пороку;
І не поступиться той день ні кроку...
Той день, що впав сьогодні
На твоє ясне чоло.
І ти тепер єство, що стрепенулось,
Тихо, й знов, в утробі майбуття:
Тепер, під пісні зір вестиме в вічність,
Той день, малюючи тебе крізь забуття...
...Той день єси і юний, і старий,
Мов его Бога.
Коли в колиску положив,
Коли в труну проводив.
...І був той день німий,
І ніч сліпа була йому до пари,
І як ті двоє переспали
В печері неба голубій,
І пара духів-голубів
Упала ним на груди:
Каїн і Авель.
І перший їх дім,
І перші сльози,
І перший сміх
Крізь верболози;
В наш дім німий, у нашу хату, землю нашу...
І в ніч сліпу, у нашу ніч...
Той день, коли була свята вагіна,
І зводилися храми для повій,
І падали у сніг крихкий
Умерлі на очах тяжкого колізею;
І як горіли відьми на чумному вогнищі;
Душилися "не люде" під тупіт
Кроків ідолів живих...
І виживали Бога ради, і Чорта ради,
І ради дня, - німого дня.
І зачиналися під світло зір:
І прозрівала ніч, і були зорі їй за очі...
...І в шостий день творінь
Світанок розбудив
Од холоду нічного, і од химерних
І блаженних снів
Живих...
І ми родились у світанок,
І йшли у той же самий день...
...Історія людей...
1
0
370
Серце
Я - дитина сувора.
Мені в душу влились
Чебреці і печаль.
Я - дитина не бідна й не хвора.
Я дитина зачата не в час.
Як настане пора
І засіє весна
Луги й квіти свої.
Я літатиму легко над ними.
Я кричатиму пташкою:
Буду тій я весні за уста.
А тепер: я ще рано.
Ой, рано у світ…
А вже завтра –
То буде запізно.
Ми кричім в сповитку,-
Ми вінчаємось зі світом.
Світ далекий і мрійний.
В ньому вічність сама,
В ньому сиві, журні попелища.
І немає у світі найгірш:
Як та зрада близьких-
Ближчих серцю людей.
Як Господь би карав.
І як чорт забирав.
То у тім пожарищі одвік;
Щоб найтяжче згорала душа,
Відбирається серце:плекання і цвіт…
І як я вже повік вирушаю
Той людиною в світ: у гроті і цвіті
То, Господь, з мене строго питай.
Мене тяжко карай.
Але серце моє…
Допоки світ зо мною, а я із ним у парі
Душу мою, Господь,
Живу
Не труї, не карай:
Серце моє живе не гаси,
О, Господь, всеблагий
Ти любов в моїм серці не вбий…
Крізь зародження щастя.
1
0
384
Генію
І дорога стелиться, аж лячно.
І степи задумались до хмар.
І життя твоє собаче
Все заплуталось в дорозі віковій.
І здіймаєш очі ти з-під вій,
Аж до неба й бога заодно.
Будеш плентатися між хатами,
Будеш чути оди і прокляття.
Будеш спати на подушці кам*яній.
І розлучниці-тривоги задушили б все до тла.
Тільки ти молитися не вмієш,
Тільки ти все віриш у себе.
Тягнешся до неба, хмара - лине;
Ти стоїш, оддавши все життю.
Може ти придумаєш ще, нащо:
Бог той думками набив чого?
Ти йому на слід ногою станеш,
Ти - наповнений той мукою до тла.
Мрії : гніт і воскресіння -
Все тобі!
Ти наповнений і радістю й злобою:
Викував любов, як той граніт.
І повторять твоє слово
Тисячі в одвіт.
І не журись журбою,
У твоїй руці душа:
Зморена й отруєна тобою…
Все зринає і летить
Аж до віків…
Навік.
1
0
333
Журавка
молилися зорі, молилися палко.
летіла, летіла, за обрій журавка.
вона там шукала нерідну країну,
вона там стрічала палючу чужину.
і палко їй падали сльози на груди,
вернуся я скоро, вернусь із туги,
я стану на землю, схилюся чолом
закрию в гніздечу діток я крилом.
кохай же мій милий, кохай до знетями,
ми будем щасливі отими веснами.
ми будем в коханні як зоряні птахи,
не бути нам плахи у рідної хати.
молися зорі, молилися палко.
летіла додому кохана журавка!
3
0
303
Земле
о радуйся земле, земле-зеленице,
прийдуть до тебе три сини у гости.
а що перший син: принесе спідницю,
а що другий син: принесе скирдицю,
а найменший син: принесе книжечку
щоб тобі ,матінко ,заспівати пісню
про бідну вкраїнку, що любить його.
та і колискову, щоб рідная мати
од труду лягля спочивати
трьох дочок рідненьких рано зустрічати.
а що перша дочка -пришла цілувати,
а що друга дочка -вірші вишивати,
а найменша дочка, ясная квіточка
мамі принесла пити тай водиці
з цілющої сердечної своєї криниці.
бо та дочка сама серцем стала
нова рідна мама...
-пийте, мамо, пийте, живіте й живіте,
бо ж ми твої рідні, рідні діти!
3
0
332
Колізей
Вірш – передмова до трилеру « Колізей» . «Колізей» - одна з трьох частин епопеї «Біблія, Світ та С%М» .
Сповідь головної героїні у вірші. ( Завжди пишу від імені "я", щоб ідеально відтворити емоції та духовний світ героїв книги. Також: мої герої відтворюють не тільки певну особистість, а й можуть символізувати певну епоху. Подібно Фаусту з одноіменної трагедії Йоганна Вольфганга Гете).
Я бачу сни
І яв, спя*нілу снами.
Шепчу молитву: а виходить - малюю устами.
Який вже раз прокинулась від дивної ласки,
І чула дзвін:
Тремтіння губ, і скрипки вітер легкий.
І дотик рук до грудей,
З хмільним і хмелевим серцем.
І усмішку уст цинічної
Й прекрасної потвори.
Духовний світ перевернувшись,
Сто раз в житті, як у могилі
Грішник,
Враз спломенів,
Святим творінням думки – богині мови:
Як сміх і смерть,
Життя й утрата,
Надія і пророцтво,
Хай зве пекельний дух прозріння
Чи ангельські уста,
В билину правди і надії!
Іду і смію.
Коли у ніч, що зорями і медом
Сіяла сновидіння,
Я глянула у темних іскор очі,
Як у бездонності вівтар,
Переді мною, з туману променистої палітри зір
Жасминової ночі,
Явився темряви владар,
Правічний .
Надій володар, і першого земного знання.
Я знала, ранку промені киплячі,
Не заберуть зіниць зізнання тихе,
І знов, коли бузку рука,
Вікна торкнеться й забринить
Росою й дзвоном,
Палітрою стоголосої ночі імли,
Він знову буде, в маренні бажання,
В реальності зорі.
Прокаже тисячу нестерпних слів,
І знов пригорне в уст киплячих пелену.
Йому сповідницею стала:
І плакала журба,
І слухала все скрипка.
Очей крилатих пелена
Здригалась променями вій.
Мене гукала мелодій сива давнина,
Майбутнього зіркий вівтар.
Я слухала…
І враз, переді мною – небо зір.
І далеч лине безкінечна.
І хвилі неба розвіяли волосся.
Я на спині первісної пташки,
Дракона знань – реліктової казки.
І в далечі німого досі світла
Лину. Воно – звучить.
Де зір й галактик теплі днини,
Як в гарячковім ложі полунична мова,
І нескінченних днів дурман буття.
Як тепло в космосі бажання!
Всі зорі в ночі пелені, - розсипані фіалки
Спогадів і мрій.
І лише темних кольорів краплини,
В очах наповнених блакиті і скрижаль,
Звуть мене у жар палкого щастя.
Обіймів полум*яні намистини,
І дотики могутніх ангельських долонь,-
Правічних сильних рук.
-Я – ангел, що впав на землю,- говорив,
-Ти впав у моє серце, - я казала.
- Вигнанець неба, не позбавлений
Могутності і знань.
- Жаги не позбавлений
І бажання.
Між радістю й горем,
Між мовою й поцілунком,
Між бажанням і знанням,
Між любощами і мукою,
Між стогоном і скриком…
Де мова тіла- ружі, кипариси,-
Лілей - долонь тепло
Зливається у серце…
А шепіт - то небес світило.
Палкі слова – тепліші всіх морозів, пригортання
Життя.
Тоді він був за всіх найближчий,
І далі був він далини.
Приходиш ти – не кажеш про розлуку;
А, я проходжу по стежках планети,
Наповнена тобою:
Знанням, надією й стражданням.
Скажи мені, чого
Коли лишаюсь чекати тебе у кімнаті,
Де у вікні, соняхами зірки -
І іскрами палають кришталю.
А місяць пелюстки - незнаної планети;
Я чую плач і сміх, і музику проклять,
І страти.
Я йду, наперекір тобі й собі,
Стрічаю постаті кривавих, до виродства, духів,
Краси невиданої зали,
І спів сирен,
Прекрасних дів налиті пристратю палючі губи,
В скафандрі лицаря, пекельну демоницю,
Білявих кіс стрункі фонтани,
І смерті юних потерчат.
І ще, і ще,
Величність насолод, і горя муки…
І серце голкою проймає
Криштальний спів, і хрест на камені там видний,
Вінець Голгофи мерехтить,
Розбитим, сонячним ліхтарем.
Я знаю, що й тобі, й мені,
Жилець пекельного вогнища;
І всім, усім судилося пройти по пеклу,
Скувавши свідомість із пристрасті і страсті…
Побути мить у райських зачарованих палацах,-
Днях живильної буття води,
І розуміння щастя муки.
Переді мною – колізей:
Пісок кісток, засипаний пісками,
І зали римських повелінь,
Ганебний крик людини:
Бої, комедії і страти,
Віками змучені коридо перші тварі,
І заметіль і св*ято.
І сповідь, сповідь, сповідь …
Життя людей, святі історії гріхів,-
І все покладено на ноти
І кинуто під грати.
І проживши життя там:
Любов, ненависть, муку, щастя,
Я повертаюсь в безкінечний час,
В дорозі стираючи сльози,
Навіть, у ката.
Історій віхи -
Полохлива казка.
Тремтіння уст,-
Палких зізнань меридіани.
Я скрізь своя й чужа навіки.
Моє прадавнє покоління,
Пройшло усі спіралі
З зачаття і до страти.
Любовний пал
У ненависті кубок влитий,
Цілунків чари, єднання і злиття,
Народження зачать свідомості
В колиску вічного життя.
Хай, снить в подобі часу.
І лине вічність преподобна,
В полоні марення і снів,
І мить несе з планети на планету,
В галактиках годуючи уста, життям емоцій.
Все кинуто мені під ноги,
Скрізь пил від праху.
Під небом в*ється безкінечність,
Позичена у пам*яті і часоплину.
Лечу по всіх віках,
Де стогін чарів тіла,
І смерті стогін, і прокльон живий, як смерть.
Я чую дзвін мечів,
І бачу полум*я ракети.
Я бачу ядерний ланцюг і петлі
Вішальників бачу.
Нещастя кожного своє
Бере початок з свисту куль, розриву бомби,
Краплини крові і тривоги.
Вже скільки тисячний
Военний час, крізь бірюзу моєї змученої планети,
Б*є фонтаном болю…
Пекельні образи усіх володарів людей
І всіх смертей. І ангельські лики.
І з ними сповідь тиха, кохання опального чар,
І біснуватий крик, і горе
Безнадії …
Сповідниця душі.
…Переді мною линуть лиця, воскреслі постаті,
І лінії руки…
О, ностальгія! Цвинтар соснових зарослів й беріз
Наповнений весною поминання,
Зринає співом солов*я, і манить мукою прощання.
І лине спів, зітканий з хромосоми,
І дивний щем душі, по тих віках в яких ми не жили…
І небожителі, як марево зізнання,
Криниця пам*яті і кришталю.
Лину, переживши правду покоління
Іду, народжена, услід за смертю,
І винна без вини…
Ступаю мостом з планети на планету,
Застеленим минулим і кістьми…
Цілую уст зустрічних щастя,
Розлуки всі з журбою пробачень.
Війна й ненависть,
Смерть, пологи, крик, зітхання.
Я все пройшла:
Почавши раніше ще і від зачаття, і впавши в новий зір
Свічок планети.
Сорочка біла, як лілея.
Лежу в його руках,
Нескорена народним судом,
І палкістю я скорена пробачень.
Дивлюсь у вічі:
Хата, тінь, сонях, перша зірка,
Ностальгії дух і дивина чуття минулого,
Творіння ледь почутих значень-знань.
Під небом цокіт, натрудженого вирієм,
Лелеки.
Краса, я знаю, вдалині
Бірюзою охоплені лани,
Гори цвіту й весни і веснянки.
А там співанка, пахне липа,
Береза - карусель дитинства,
До ностальгії все, до сліз і сміху,
І літо в млості, і життя в польоті сну і днини.
Враз…Залізний птах з неба.
Чорно.
І крик, і ґвалт,
Війна.
О, матері, де ж ви?
Я з ним в прощанні,
І я народжую дитя.
В очікуванні муки, спраги, ночі…
В якім столітті я?
В якому часі?
З якою парою очей?
Лілейні, палкі обійми рук
Кого на світі пригортали?
І місяць в кубок наливає мед,
І чаші часу.
Все що любила, все – випила,
Як відьма місяць.
І тільки в іскорках очей,
В усмішці рідній і далекій,
Я бачила палкий, невидимий нікому
Погляд твій: надмінний – вивчивший
Всі віхи.
І скільки би не марилось віків,
У шумі зливи,
В стрічанні дурманних ночей,
В прощанні повному сльози й розлуки,
Я бачила твою, нескорену пекельними вогнями,
Тінь.
І, от тепер, коли
Я прожила пекельні й райські сни,
І випила занадто багато і мало, з чаші часу
Пізнання.
Коли, покинута у перший день народження,
Я мала йти у вічність
Мерехтіння снів,
Не притулившись до близьких,
Тепліших за все, грудей і рук.
Я вижила на зло смертям,
Як і на зло собі…
І радість…
Знайшла у муках легіт польотів,
І вже здавалось мала марення забути,
З віків, з яву, і зі сновидіння.
Ти знову ступив
На мій придорожній промінь.
І спалахнув, переді мною близько,
Як ще ніколи…
І полилося подихом століть.
В жарі очей твоїх химерна сміливість .
Я в них пізнала пекла біль і жах,
І спомин райських трепетань,
І тяжкість гордих мук,
Нескорений ніким твій погляд,
Що бачив оди всіх історій,
І жив із Господом Творцем.
І вигнанцем не був ти
На гнів і радощі убогим.
І враз із попелу вогнів,
Вознісся в тихий, тяжкий рай
І став ногою на мою планету.
І до мене прийшов ти…Навіщо?
Й за що?
Я майже вже забула лик твій гордий,
Очей пекельне сяйво,
І глибину у них віків.
Ти певно ждав мене неспроста
В цьому покоління земних людей.
Коли мала була дитина,
Коли зростала я,
І плакала віршами, і сміялась,
І горювала, і жила, і посміла;
Ти слав посланців до мене,
Крізь стіни всіх ілюзій,
Слуху й зору, і дотику буття.
Вони красиві і потворні,
Приходили до мене,
Не без дару,
Неначе, тисяч декілька назад, волфи.
Ті демониці й демони, що втілили мазохізму найтяжчу
Мить,
І полководців, розумну дурість й кпини, втілили вони.
І юний домовик з старезними гріхами,
І кат війни - рогатий і порожній череп,
І лікар пекла, без душі й милостині,
І ти прадавній мій коханець…
Ти був зі мною, наче рай, пекельного вогнища.
Це ж ви мене водили по століттях,
І заблудили в цім віку .
Я хочу знати більше й більше,
І вічність не спинити часом.
І видно дару є не ти один владар,
І Бог не глупий, не глухий
В пізнанні мене, людства й себе;
І вічність він заклав, усе таки…
Усе
Бринить, дзвенить, міняється і ллється,
І в страсті тихо гомонить.
Коли ж я бачила
Засипані роками кості й кров,
І дух - потвора, із війни
Грядущий,
Переді мною страчував,
І милувати велів
І на моїх очах…
Росли фіалки.
І відьма з білою косою,
Зринала пташкою у неба ніч,
Кігтисті руки і холодні,
Пов*язку кинувши на очі,
Вели мене й людей на бал Антихриста;
Пророче кричали біси,
І з води зринали потерчата
І русалки,
І взивали до місяця і до людей,
І до Бога не марно…
І, вмить, топились у світанку.
Бенкет. Рука твоя мою стискає
У долоні.
І підніс кров*ю не палає,
Лише стискають думки скроні.
Лиш образи живої уяви,-
Плащі й хрести.
В майбутнє просвітліла віра,
У зелені жаги,
У юному бутті, і старому, і вічному…
І бажання любити, осперечати і жити.
Коли я полюбилася з людьми,
І гарячка цілунків
Не раз мене обійме.
В очах закоханих тремтінні,
Я знов побачила тебе.
Нащо прийшов? Посеред нас ти стати хочеш,
Знаю.
Нащо тобі моя любов?
Її мені достатньо від людини,
Від його палкого і земного,
Мені сповна тих чарів.
А ти стоїш біля ранку, і маришся як сновидіння.
Недавно дві твої рабині,
На крилах ночі і весни,
До мене впали в теплі сни.
І відображення свої, подібні образам ікон,
Втопили у темряві ночі.
Я бачила їх образи химерні,
І петлі - ореоли святості замість людського
Лику,
Без слуху і очей, прекрасних.
І святість без вітряного, сонячного горя -
Пустеля цвіту, без запаху й краси.
Я все ним говорила про свідомість часу,
І миті,
Що мчить за всесвітом,
Як місяць за планетою життя.
Порив невиданої боротьби
Людини,
І знання вічного вершини,
І доблесть людського чола,
Очей мізерної тварини…
Доблесть;
І знання праведного Бога,
Не рівня всім…
І свята рівня…Всьому.
Щось так багато шепотіли
твої пекельні духи.
І не тільки мені.
Тобі, і Богу,
Якщо і Бог, і ти єси, і посланці твої не просто
Сон.
Скажи мені, чий ти посланець?
Якого ангела – титана, поверженого, лик?
Чого, коли я покохала, на покривалі квітчастім
Землі,
І на величному крилі,
Збиралась пошуки свої, перетворить
На музику і книги
Суть,
Ти знов прийшов, і в милого упав ти очі?
Іскра твого незламного чола
Мені на груди знов лягла, твоя, віками
Пеклом правляча рука.
Скажи, що ти тепер бажаєш?
Скажи, що хочеш ти від мене, демон?
Що хочеш ти від тисячі колін людей,
За(м)лучених до страти?
Якого кола пекла ти владар?
І чи ти перший син, величного Творця – Прабога?
Я не владар усіх катівень аду.
Я лиш упав на мить і ненароком
У синь води твоїх очей, і безкінечність відображення
І, просто у твоє життя прийшов…
І так зустрівся із тобою.
Мені наказ святий і грішний: знайти тебе,
Від повелителя усіх чортів
І ілюзій.
Знайти тебе, серед людей…
Прости, я не сказав, цього раніше…
Тепер ти вибором наповнена, як словом.
Кажи той вибір, він впаде на віки
І на землю, на людей...
І вічність задзвенить у ньому.
2
0
319
Душа
Палить душу роса,
І сонце так пізно встає.
Розбуди ти ще раз небеса,
І ще раз хай душа запалає.
Хай кулі сталеві
Знітяться в полум'ї серця.
На землі цій не завжди в обмані
Завмирає навіки душа.
Ковзається зірка рождення
По замерзлому небу,
І святки дзвенять ностальгічно.
Все нагадалося:
І те, що вже давно забути треба.
І ніч рождення дасть язик
Тим, що німотою мучилися віки.
Хай плаче горе,
І заговорить в утробі немовля,
І забринять у небі зорі,
Ще раз воскресне хай
Оновлене життя.
Комети хвостами
Зшивають молочні шляхи.
І місяць бреде до сонця покоями
Міняти ніч на день.
Міняти іскру на уламок душі
Зорі спішать на межі.
І всесвіт спішить єднати
Чорне і червоне,
Міняючи різнобарв'я ниток душі.
І янгол перший Діоніс
Веде в полоні вперше пізнаної муки.
І ти єднання всіх дзеркал
Наповнених свідомістю і часом.
П'янкий , величний обеліск чуття,
Ідеш по вічності,
Несеш свою багатогранну мить.
Та нескінченна мить,
Що в чаші часу мілісекунду спить,
І три секунди поїть душу.
І ти гориш:
Осколком свідомого бажання
Днини.
І хай оточують тебе міліарди людей
І служителів вічного часу,
Ти з ними уламок єдиної грані
У чаші мінливих ідей.
5
0
271
Весняний ранок
блакитний бриз, краси заливи,
кришталь терпких благословiнь,
травневый час, луги, росини,
чарiвнii I впалii на грань.
Часоплин весняноi бурi,
квiткових мелодiйних злив.
I нiжнiсть рос лазурi,
I стрiлки дiви юноi брiв.
Бiлiючих долонь серпанок,
замрiяних небес течiння,
малини хмар свiтанок
i святiсть ладану цвiтiння.
6
1
398
