Пара минула, як одна хвилина. Майже весь час я обмірковувала сьогоднішню пригоду, поки Вікі вкотре встрягала в перепалку з Алексом. За ці роки я вже звикла до їхніх постійних сварок, тому давно не звертаю на це уваги.
Нарешті завершилась остання пара. Ми з подругою дістались до гуртожитка, де дівчина відразу почала збирати речі.
-Ти впевнена? - невпевнено запитала вона мене.
-На сто відсотків. - без єдиного сумніву відповіла я.
І я відправила смс Марку. Чомусь, хвилювань не було. Зате Вікі не могла дочекатись відповіді, вона двічі за хвилину перевіряла телефон, але настав час їхати, тому вона взяла з мене обіцянку інформувати її про кожен крок.
Хлопець так і не переглянув повідомлення, що мене ні краплі не здивувало. Я одягалась якомога зручніше, погода псувалась на очах, тому можна було очікувати чого завгодно. Взяла з собою книгу "Крила" і помчалась до таксі, яке вже чекало за дверима гуртожитку.
Обрала для зустрічі кафе, розташоване у самісінькому центрі міста навпроти парку. Це приємне і затишне месце з чарівною, квітковою, літньою вирандою. Я зайняла столик біля вікна і відразу замовила капучино з  банановим тортиком. Чесно кажучи, я ні на що не розраховувала, та й книга виявилась надто захоплюючою, тому пів години я читала безвідривно. Хлопець не прийшов і ще через 15 хвилин. Тому, я допила каву, з'їла тортик і розрахувалась. І тут раптом почула рингтон телефону.
-Алло, це Ліна Тимченко? Мене звати Ксенія, я дзвоню вам з редакції журналу "Сомнія". Ви подавали резюме на роботу штатним праціником.
-Так, це я. - стримано відповіла я.
Насправді мені хотілося кричати на весь світ, невже я почую ці жадані слова. Я не могла у це повірити, лише затримала подих в очікуванні гарних  новин.
-Я повинна повідомити, що ви нам не підходите. Цитую слова головного редактора:"Ця дівчина пише надто примітивно. Таких як вона - тисячі. Нехай дякує, що ми її взагалі друкуємо на останніх сторінках. Читачі потребують іншого. В ній немає нічого особливого, ніякої родзинки."
У мене перед очима все пливло, було боляче чути такі слова.
- Вибачте, але ви надто юна для такої роботи. Ми будемо продовжувати друкувати ваші статті, якщо вони відповідатимуть темі, тому не здавайтесь. Моя вам порада, спробуйте меньшу за масштабами редакцію, щось локальне. Наберетесь досвіду і тоді ми обов'язково переглянемо вашу кандидатуру. Гарного вечора, до побачення.
Настав момент, коли я отримала першу в своєму житті відмову в роботі. Невже я настільки бездарна, що мені не дали ні єдиного шансу. Все здавалось таким радісним і яскравим, я була повна надії на райдужні перспективи: ось я вже йду на нову роботу в крутий офіс своєї мрії, ось знайомлюсь з репортерами і редакторами, ось стаю успішним журналістом. В один момент всі мої мрії звалились в бездну. Подякувати, що взагалі друкують? Роблять мені послугу? Та за кого вони себе мають!? Злість і образа охопили мою свідомість. Сльози, такі непрохані, покотились по щоках. Я просто нездара, одна із тисяч інших мілких рибок, яким не пробитись до вершини. Туш чорними стрічками ринулась по обличчю, очі та ніс почервоніли. Що ж це за невдачі такі сьогодні, так ніби наврочив хтось. Сльози все йшли і йшли, я не могла заспокоїтись, закриваючи очі на принципи, я знову плакала на людях.
Цікаво, що присутні гості подумали про мене? Певно, що ця нещасна переживає любовні перепитії, або ж, що коханий не з'явився на побачення. Це ж так очевидно, що проблема завжди лише в чоловіках! Та й чого мене має хвилювати, що подумають інші. Офіціант запитав, чи я в порядку,  відповіла коротко, що все добре,  і що вже йду. Він лише зі співчуттям на мене поглянув. Ще один! Досить жаліти мене, переживу,  злилась я на себе ще більше.
Різко встала, накинула кардиган і хотіла вже вийти із кафе, як у дверях на мене налетів Марк. Я поглянула на нього налякано і прочитала в його погляді повну спантеличеність. Хлопець звів густі брови до переносиці і просканував з ніг до голови оцінюючим поглядом. Тоді я згадала, що це зараз зі сторони виглядає, наче я саме через нього йду в сльозах.
Проігнорувавши цю паузу я, обігнувши хлопця, опустила погляд і помчалась із кафе у напрямку зупинки. Зараз найбільше хочеться у ліжко, щоб дати волю емоціям, які так стрімко рвуться на поверхню. Почалась стрімка злива, осіння погода така ж непередбачувана, як настрій жінки. Мені пощастило, тролейбус під'їхав вчасно і я вскочила у нього, не промокнувши до нитки. Втекла в самий дальній куточок і почала виправляти макіяж. Людей було досить небагато, всі поховалися від стихії, тому старенький тролейбус повільно повз по брущатці, скрипів дверцятами, чулись відголоски розмов... Я увімкнула музику в наушниках і хотіла вже почитати книгу, як зрозуміла, що вибігла із кафе без неї. Цей день не обіцяв кращого завершення!
            *    *      *      *      *     *
-Давай, Ліна, ходімо з нами. Тобі сподобається.
Я не могла зрозуміти, це що, жарт? Ну тобто, це якось дивно... Я завжди була непроханою гостею на дискотеках. Всі навколо лише знущались або сміялись із мене. Найбільша вдача була, коли мене просто не помічали або ігнорували, бо тоді я могла спокійно прожити шкільний день і повернутись в свою безпечну фортецю. Я не така як усі - завжди твердила мені мама. Мене чекає успіх, бо я розумна, відмінниця і весь вільний час проводжу над книгами, розвиваючись. А мої ліниві одноклассники лише гроблять своє здоров'я. Однак основна причина знущань полягала у проблемній шкірі та лишній вазі. Підлітки бувають дуже жорстокими у нашому віці. Я не розуміла, за що мене так не люблять, невже я погана людина? Одного разу мені підкинули у рюкзак мертвого щура, або ж якось у змінне взуття підклали використану прокладку, і то була далеко не фарба. А ще був випадок, коли хлопці кинули мені жуйку у волосся, після того я з мамою весь вечір намагались її виплутати, але довелось підстригтись. В результаті я ще довго слухала насмішки у свою сторону на рахунок бабусиної стрижки.   
Незважаючи на це все, у мене є свій секрет, адже я по вуха закохана у хлопця з паралельного класу.  І хоча у мене немає друзів, лише постійні насмішки та бридкі слова у мою сторону, він став для мене ясним промінчиком, коли заступився в столовій у час чергових знущань. Я досі пам'ятаю той день, коли він став моїм рицарем на білому коні. У вечір того дня, я довго думала, чи писати йому, чи ні і все ж таки набралась сміливості і відправила смс з подякою. З того часу ми часто переписувались, і я й не помітила, як по трохи закохувалась у нього. На перервах я хотіла сидіти поруч з ним, але боялась, бо він завжди був чи з друзями, чи з подругами, тому я лише слідкувала здалека. Нещодавно я не втрималась, і зізналась у своїх почуттях, на що він нічого не відповів, лише сказав, щоб я приходила на дискотеку. І ось зараз найпопулярніші дівчата класу також  запрошують мене на цю вечірку. Напевно він розповів їм, що я цікава і вони вирішили дізнатись мене краще, тому я ні краплі не сумнівалась у відповіді.
-Я згодна!
Все стається надто несподівано. Я чую крик, це крик про допомогу, неначе підстрелений птах. Це мій власний крик. Біль, страх, ненависть. Все, що я тоді відчувала. Смак крові,  сліз та землі на вустах.
* * * * *
Я підірвалась у ліжку в холодному поту. Знову цей сон. Ненавиджу!
Ви знаєте, таке чідчуття, ніби я і не спала, сил не було зовсім. Я колись читала, що так розвивається депресія. Встала з ліжка і поповзла до холодильничка, що привезли батьки Вікі, коли та переїхала у кімнату. Це такий собі білий ящик, схований під столом. Дістала молоко та малину. Заглянула у тумбу із посудом та крупами, взяла мюслі і глибоку тарілку. В голові відразу вспливли вчорашні слова дівчини з реадкції, її добродушний голосок, який перевернув все з ніг на голову. Настрій впав ще нижче. З'їла в швидкому темпі сніданок, щоб не шкодити собі думками ще більше, і попетляла у напрямку ванни.
Прийнявши душ, повернулась в кімнату, вихватила перше, що попало під руку, одягнулась і зібрала рюкзак, швиденько взула  кеди і помчалась в універ. Сьогодні у мене немає першої пари, але зайти у бібліотеку не завадить, тимпаче я втратила новісіньку книгу вчора, тому туди й пішла в першу чергу.
Як же я люблю книжкові магазини: цей запах друкарні та фарби, новеньких книг, ну просто рай для книгоманів. Я прикупила нову книгу Лії Арден  "Мара і Морок". Читала про неї одного разу на форумі, а якщо судити з відгуків, вона доволі цікава. А ще це чудовий спосіб  відволіктись від вчорашніх подій.
В універ я прийшла надто рано, тому сіла в холі на віконце, одягла навушники і поринула у світ музики та нової книжки.
Так захопилась нею, що не помітила, як до мене хтось підійшов. Навпроти мого обличчя з'явилась книга "Крила", саме та,  що я вчора випадково забула.
-Здається це твоє? - ледь розчула я через гучну музику. Витягла один навушник і поглянула на гостя. Це був Принц власною персоною.
-Що? А, так,  моє, ти де її взяв?
Дурне питання, бо і так очевидно, що не на вулиці знайшов.
-Офіціант вчора вручив, бо ти втекла настільки швидко, що він бідолаха не встиг догнати. Не думав я, що ти таке читаєш, щось надто дитяче, тобі не здається? І взагалі не думав, що такі як ти вмієють читати. Невже ти справді вірила, що я прийду? Вже мабуть придумала, які в нас будуть діти і як ми їх назвемо, я правий? - його насмішлиий тон і провокуючі питання загнали мене у глухий кут. Я так зовсім не думала, тому скептично поглянула на хлопця і відповіла:
-Але ж ти прийшов, якщо мене пам'ять не підводить.
-Я забіг у справах, звідки ж я знав, що ти там будеш. Хто ж винен, що ти саме у потрібне мені кафе пішла, та ще й істерику влаштувала,  що я не витратив свій час на твої пусті розмови про нову сукенку, яку тобі батько подарував, або про розлучення якихось селебріті, чи чим ти там ще цікавишся.
Мене наче током вдарило, краще б ти цього не казав, тепер стережись...
-Значить так, Принц сільгоспу, ти справжній козел, якщо дозволяєш собі настільки зневажливу поведінку в сторону людини, яку навіть не знаєш. По-перше, мені було абсолютно всеодно, чи прийдеш ти, чи ні. Книга, як бачиш, виявилась цікавішою за твою токсичну компанію, тому твоєї відсутності я не помітила. Щоб ти знав, я просто чудово провела час наодинці з неймовірно смачною кавою у моєму УЛЮБЛЕНОМУ закладі! Істерику я не влаштовувала, тим паче за тобою, тому не завищуй свою і так високу самооцінку за рахунок мене. Брехати не буду, так, я плакала, але це через новини, про які мені сповістили в недоречний час. Тому, дякую за книгу, іди куди йшов. Некоректно з твоєї сторони відволікати мене лише через те, що тобі захотілось нагрубити. Тримай свої думки при собі, якщо тебе не питали її. Дякую за увагу! Бажаю успіхів!
Я поглянула на хлопця вбивчим поглядом і вихватила у нього мою бідненьку книгу. Одягнула навушник і продовжила вдивлятись в рядки нової захоплюючої історії. Але цього мені, як на зло, зробити, не дали.
День і так не задався із самого початку, бо вже чергова книга з моєї бібліотеки втікала від мене до лап цього пихатого грубіяна, лише щоб я звернула на його персону увагу.
-Ей! Ти ненормальний?Віддай! - крикнула я. -Тобі що, зайнятись немає чим? Йди собі далі!
-Тобі дійсно треба повчитись манер, міс досконалість, невже ти не знаєш, що співбесідника не можна так відкрито ігнорувати.- солоденьким голосом протягнув він. Цікаво, скільки дівчат танули від його тембру?
-Що? Якщо ви, пане Король, не зрозуміли, що я не маю в планах розмову з вами і книга мені дійсно цікавіша, то це ваші, і лише ваші проблеми!- викрикнула я. Він бісив мене аж до тремтіння, я напевно виглядала як скажений пес у той момент.
Хлопець поглянув на мене роздратовано, але обличчя його залишалось таким же холодним.
- Ти глянь, я виріс в статусі до Короля. Звідки у тебе такий багатий словарний запас образ? Значить так, за порятунок книжки ти мені винна зустріч, солоденька.
-Яка я тобі... Що? Знову хочеш мене дурепою виставити? Ні, дякую! Йди лови наївняк в іншому місці. Можу порадити відповідних тобі по рівню ІQ, щоб вам точно було про що поговорити. - але йому здавалось, було всеодно на мої старанні і він зацікавлено крутив моєю книгою в руках.
-Так, що це за книжка така "Мара і Морок"... Зараз поглянемо. Помітно, що ти фанат різних небилиць. Ну, якщо хочеш її повернути, то доведеться прийти за нею сьогодні у теж кафе, у той же час. Тепер є мотивація довести мені, що в тобі є щось більше, ніж просто миле обличчя і струнка фігурка.
Хлопець помахав перед моїм обличчям злощасною обкладинклю, розвернувся та в темпі помчався у напрямку виходу. Це що, жарт? Я у ступорі простояла ще хвилину, не знаючи, як реагувати на цю всю історію. Якого біса він до мене вчепився!? У мене в руках покоїлась стара книга, у нього ж тепер в полоні була нова. Я витратила на неї власні гроші, зароблені чесною працею, а він так легко її забрав. Невже справді доведеться йти? Я відразу вирішила зайти у чат, щоб написати про це подрузі. Коротко пояснивши Вікі всю цю плутанину, я озвучила головне питання:
"І що тепер робити?"
"Схоже ти його зачепила або він почувається винним, що не прийшов, я не знаю. Він хлопець-загадка. Мені дуже шкода, що тебе не взяли на роботу, я б їх..."
"Все ок. Йти?"
"Звісно, тільки обов'язково мені напиши. Сьогодні п'ятниця, приїду завтра. Сподіваюсь він більше не поведе себе як ідіот, бо я буду сильно розчарована."
"Я також, але хто зна. Мені так шкода нову книгу, і лише через це я піду. Я не збираюсь відбивати "кохання всього твого життя";)"
"Ліна! Ніяке він мені не кохання, я тут сьогодні з таким крутим хлопцем познайомилась, при зустрічі все розкажу, час бігти!"
Я була не те, що роздратована, більше втомлена. Йти не хотілось, але виставляти себе ідіоткою вдруге намірів у мене також не було. Лише через гроші, які я витратила на книгу, я повинна піти і забрати її.
-Хей, Ліна. Ого, а що це з тобою? Виглядаєш жахливо! Тебе ніби танк переїхав! - почула я голос Тимофія, мого друга з потоку. Добрий хлопчина, з котрим я настільки легко знайшла спільну мову, що й не помітила, як ми стали постійно проводити час разом. Він розумів мене з пів слова, як і в принципі я його.
-Ти чого так  рано? І де ця фурія?(Фурією Тім по-доброму називав Вікі)
-Привіт, Тім. Вікі прихворіла, а я в книжному була і не розрахувала час. Тім, до пари ще 20 хвилин, ходімо на каву.
-Ну окей, тільки я пригощаю. Мені здається ти не їла три дні... - знову пожартував він.
- Невже все так погано? - раптом здивувалась я.
Русоволосий, злегка кучерявий хлопчина десь на голову вищий, потріпав мені по маківці своєю великою долонею, зробивши ще більший хаос на голові. Тім не був качком, але й дрищем його не назвати. Звичайна середньостатистична статура, карі очі, прямий ніс, і як на мене, то дуже привабливий. Завжди мучило питання, чому у нього досі нікого не було. Я вже пропонувала зробити йому сторінку на сайті знайомств, але він лише відмахнувся від цієї ідеї.
Ми пішли у кафе неподалік універу, замовили по чашечці капучино та круасанчику. Чесно кажучи, коли я познайомилась із Тімом, то думала, що точно закохаюсь. Якщо я скажу, що він мені не подобається, то збрешу, але в нього я точно не закохана. Більше я на ці граблі не хочу наступати. Після того випадку мене наче перемкнуло на інші вектори.
-Ти підеш на вечірку у п'ятницю? - в черговий раз почула я це набридливе питання.
- Вікі погрожувала, що зв'яже мене  і потягне туди силою, якщо я пропущу таку "важливу" подію.
Хлопець лише посміявся і зробив ковток ароматної кави. Це кафе просякнуте наскрізь комфортом і затишком, а кавою і свіжою випічкою пахне ще перед входом.
- Що ти читаєш? - зацікавлено придивився він.
-"Крила" Христини Старк, про дівчину, чию душу викидало в  чужі тіла.
- Ого. Фантастика? В твоєму стилі...
-Так, цікава дуже. А ти?
-"Майстер і Маргарита". Не дивись так, я закохався у класику. - награно образився друг.
-Це круто, навіть дуже. Мені б таку любов, але не можу змусити читати себе цю нудоту... Не чіпляє вона мене від слова зовсім!
За легкою розмовою пролетіли наші 20 хвилин, тому назад ми вже бігли. Сьогодні я весь день сиділа біля Тіма та його кращого друга Дена.  Люблю цю компанію, так спокійно на душі поряд з ними. Розмови ні про що, останні новини та жарти - все це дало змогу відволіктись від останніх подій. Шкода, що лекції для потоку лише раз у тиждень. Пари в голову не лізли , а їх було сьогодні аж чотири. Більшість часу я просто пливла за течією поруч з одногрупниками, Алексу було нудно без Вікі, тому він переключився на розмови з Віктором, я ж більше перешіптувалась з Сонею. Зрештою, вже без сил я повзла до гуртожитку, втомлена і морально роздавлена. Згадався ранішній стан, і я подумала, що ймовірно це ще один симптом депресії. Першим ділом знову сходила у душ, хотілось зішкребти із себе ці всі думки, що наче змії повзали у голові.
До зустрічі лишалось дві з половиною години. Сил у мене зовсім не було, тому я впала у ліжко та солодко позіхнула. Попередньо увімкнувши будильник, я забулась міцним сном.
      *   *    *    *   *
-Що це таке? Такий приємний смак. - вкотре запитала я, про терпку рідину у стакані. Дискотека для мене здавалася чимось нереальним. Я одягла джинси, улюблену футболку, кеди та розпустила нарешті відрощене волосся. Мама сильно хвилювалась і не хотіла мене відпускати, але я запевнила її, що все буде добре і я повернусь вчасно. А якщо враховувати, що наглядати за нами будуть вчителі, то причин для переживань взагалі не було. Про всяк випадок вона обіцяла, що забере мене після закінчення.
-Це супер-коктейль від нашого бармена. - відповів Він. Хлопці якось зуміли пройти з алкоголем непоміченими і тепер всі підливати його собі в сік. Я була закохана до нестями. Мій ідеал, такий сміливий і цікавий. Щодня я мріяла, що він заговорить зі мною і ось він тут: говорить, дивиться, торкається руки.
Як же я помилялась. Дурна вечірка. Наївна я.
   *    *     *     *
Зі сну мене витягнув будильник. Почуваюсь зовсім втомленою, голова розколюється, горло чомусь болить і я спітніла, поки спала. Знову довелося йти у душ, швидко одягатись і робити макіяж. Про всяк випадок, випила пігулку проти головного болю.
І ось я знову сиджу у цьому злощасному кафе, яке раніше просто обожнювала, але не тепер. Одягла чорний світшот і сірі джогери, щоб Принц не придумував собі, що я для нього стараюсь. Голова всеодно жахливо болить, тому в планах був швидкий побіг додому. Можливо в інший день я би поглянула, до чого приведе ця зустріч, але не сьогодні.
-А ти пунктуальна. - почула я голос зверху.
Я могла і не піднімати погляд, бо і так очевидно, кому належав цей солоденький голос. Я лишень помахала у знак привітання і продовжила роздуми над причиною свого стану. Помітила тільки, що одягнутий він у чорний гольф і на голові, як завжди ідеально вкладене, злегка хвилясте волосся. Цікаво, це природа його нагородила, чи він перед дзеркалом годинами стоїть.
- Якщо ти прийшла, то мені доведеться віддати твою книжку. Слухай, а ти жахливо виглядаєш. - зауважив хлопець. - Хоча, яка різниця?
-Неважливо почуваюсь, то де ж вона?- втомлено запитала я.
-Ти напевно напів мертвою будеш, але книгу врятуєш. Ось, тримай.
Хлопець поклав книгу біля себе і хитро, наче мисливець, почав слідкувати за моєю реакцією. Довелось встати і підійти до нього. Раптом перед очима все попливло і я різко схопилась за край столу.
- Ей, можеш хоч тут не вбитись на рівному місці? - почула я насмішливий голос Марка, але відповісти не встигла.
Сильна слабкість, ніби камінь, звалилася на мене раптово. Тіло перестало слухатись, закрутилась голова і я полетіла вниз. А далі наступила темрява, така тепла, наче ковдра, огорнула мене. Останнє, про що подумала, що це ж напевно доведеться піти в лікарню, а я їх так не люблю!