*    *    *    *
Я з 16 років бачу цей сон, що ночі він переслідує всі ці роки поспіль. Психотерапевти говорили про посттравматичний синдром чи щось таке, заспокоювали батьків, змушували мене говорити, копалися в моїх думках, писали щось у блокноті і запевняли, що все забудеться і переживеться. Але розмови робили лише гірше, тому довелося прикидатися, що мені краще, я нормальна, мені не потрібні ці зустрічі. Лише кошмари не давали мені спокою, тому нам порадили чарівні пігулки, від яких на певний час переривався потік важких думок і переслідуваннь.
Сьогодні мені нічого не снилось, лишень тягуча темрява. Не знаю скільки часу я проспала, але  прокинулась від мантри, якій наче не було зупину. Цей голос був таким ніжним, таким рідним, він шептав мені :"Все гаразд, все буде добре, чуєш, все добре." Я спробувала відкрити очі, але в них наче піску насипали. У голові дзвеніло, тіло ломило до сліз, я плакала і просила це зупинити.
Потім знову темрява...
Сон прийшов неочікувано, я знову повернулась у події того вечора.
-Ей, куди ти мене ведеш?- все було ніби в тумані, здається я перепила. - Мені треба тобі дещо сказати, я хочу тобі зізнатись, я закохана в тебе. - перепліталися мій язик.
Ми йшли у сад, що знаходився неподалік школи.
Хлопець зупинився і різким тоном сказав:
-Ти що дурепа? Ти надієшся, що я закохаюсь у таку корову? Поглянь на себе , ти ж страшна, як така може подобатись!?
Його слова врізались в моє серце страшним болем , я не могла повірити у ці слова. Хотілось кричати, у голові все задзвеніло. Переді мною стояв зовсім інший хлопець, не той, якого я знала. Риси його обличчя загострились, насмішлиий погляд змушував підібрати голову в плечі, і його долоня, до болі зціплена на моєму зап'ясті.
Раптом я почула їдкий сміх позаду.  В душі промайнуло нехороше почуття. З-за дерев з'явилися популярні дівчата, аплодуючи і насміхаючись. Їх було п'ятеро, імена яких у мене досі викликають мурашки по тілу. А ще хлопці, троє, з мого і паралельного класу. Зазвичай знущань отримувала від обох сторін окремо, а тут всі разом, загнали мене, наче гієни ягня у пастку.
-Ха-ха, ти чув, вона тебе кохає! Та вона тупіша ніж ми думали. - наче виплюнула одна з них.
-Господи, та вона жалюгідна, самонадіяна корова. - крикнув мій однокласник.
-Як це смішно, ви зняли цей момент? Що, моя красуня, хочеш мене поцілувати? А може ти мрієш про мене перед сном? Уявляєш нас разом, голими, у світлі місяця?
Всі вони, всі насміхались, всі до єдиного, навіть Він. Мій герой, мій лицар...
-Знаєш, Ліна, наш клас - ідеальний, без єдиної плями. Всі ми дружні, спілкуємось, але є одна дівчина, що псує нашу репутацію. І знаєш, хто це? Ти! - сказала одна з моїх однокласниць. Скільки себе пам'ятаю, вона видумувала все жорстокіші способи знущань. - Пам'ятаєш, як ти здала наш клас, коли всі пішли з уроків, а ти лишень зробила вигляд! А тоді, коли всі вирішили забастувати проти фізрука, бо він нашу Лілю образив, то ти єдина ходила на урок! Ти найогидніше створіння, яке я знаю!
-Ліна - ти сміття, ти ніхто, ти пляма на білій футболці. А від сміття треба позбуватись, бо воно псує екологію!-сказала інша. Вона завжди робила вигляд, що переживає за екологію, а сама абсолютно про неї не піклувалась.
Він підійшов до мене і різко потягнув за футболку, тканина не витримала і порвалась під його силою. Я залишилась напів гола, у розірваній футболці, яка ледве прикривала мій бюстгальтер. Такого сорому я ніколи не відчувала,
вони стояли навколо мене, сміялись, дражнили, говорили гидоту, силою змусили стати на коліна, а потім раптом я відчула, що на мене лиється якась холодна, густа рідина. Лише вдома я зрозуміла, що це був клей ПВАя але в той момент вони кричали зовсім про іншу густу білу рідину, яку вони начебто зібрали в бика. Мені стало страшенно бридко від однієї думки про це. Схиливши голову, я гірко плакала. Від цього бруду мені ніколи не відмитися. Невже це правда? Невже я справді сміття? Мене не можна покохати? Я закричала, зірвавши голос:
-Досить! Припиніть! Будь ласка! Зупиніться!
А далі мене штовхнули. Удар був не сильний, але не втримавши рівновагу, я впала на холодну землю.
Потім, я відчула різкий біль у живіт, а далі мене знову підняв Він і заламав руки назад. Одна з дівчат вдарила мене сильніше і розбила нижню губу.
Я плакала і кричала не в силах це зупинити. І тоді все скінчилося. Мене просто саму залишили в саду. На прощання одна з них прошепотіла мені на вухо:"Надіюсь, ти запам'ятала урок і тільки спробуй комусь сказати, Ліна, тоді це відео розлетиться по всій мережі. Щоб я тебе більше не бачила!"
Як тільки вони пішли, я розплакалась у повну силу. Мої емоції і почуття зіграли проти мене лиху роль. В той день я назавжди вирішила, що хоч би що не сталось, я нізащо не буду кохати, ніколи більше.
А ім'я людини, якій належало моє серце я поклялась забути на віки.
* * * * *
Я різко відкрила очі. Самопочуття було десь на сім з десяти. Побачила незнайому стелю світло-блакитного кольору та білі стіни. Де це я?  Що сталось? В голові з'явились сотні питань.
Це однозначно лікарня, ненавиджу це місце. Воно завжди асоціювалось у мене зі смертю і хворобами. Я повернула голову, справа  від ліжка стояла тумба, під стіною ще одне ліжко, на якому сиділа Вікі. Дівчина чомусь була у масці. Моя дорога Вікі, дякувати Богу, я ще жива. Чи це моє власне пекло, де вона буде моїм карателем?
За три роки я лише раз розповіла свою історію, мої батьки і досі не знають, що тоді сталось. Це захисна реакція, сказав черговий психотерапевт, якого вони найняли, скоро вона буде готова розповісти. Він лише і зміг, що змусив батьків буквально поїти мене анти-депресантами та седатиними, щоб зупинити кошмари.
Я не сказала нікому, окрім Вікі, бо їй довелось із цим зіткнутись, переживати ночі зі мною. Вона зрозуміла, підтримала і не покинула.
Вперше  я відкрила душу саме їй.  Мені довелось, хоча і давно намагалась закрити ці двері в моїх спогадах. Я не могла це тримати в собі надалі.  Надто нестерпно виявилось видумувати різні відговорки щоразу, коли сняться кошмари.
Ось так просто. Без лишніх слів. Ні осуду, ні жалю. І я була їй за це вдячна.
В кімнату вірвались батьки, витягнувши мене з роздумів.
Мама і тато, мої любі , я так за ними скучила. Вікі також прокинулась від шуму і ринулась мене обіймати. А ще за спиною батьків я помітила недовірливий погляд своєї маленької сестри. Дівчинка підійшла до мене, взяла за руку своєю ніжною долонькою, так невпевнено, ніби боялась, що я знику від її дотику.
- Ти що, здуріла? Ти не могла не хворіти?
І лише після цього всі спокійно видихнули. Вікі заявила, що я налякала її до смерті, мама грозилась, що буде щодня дзвонити і питати , чи я ще жива і чи одягнена я тепло. А тато просто посміхався від того, що я взагалі можу говорити.
Я була щаслива, просто щаслива бачити своїх найрідніших людей, навіть в такій ситуації. Всі були у масках та халатах, це насторожувало мене, і я підозрювала, що не просто так всі виглядають, наче я хвора чумою.
Лікар прийшла майже одразу, сказала, що мені потрібен відпочинок і вигнала усіх з кімнати, заспокоюючи, що мені нічого більше не загрожує.
Як виявилось, у мене піднялась температура майже до сорока, а я ганяла по вулиці, навіть не підозрюючи про це. Досі не розумію, як я могла не помітити, що захворіла. Насправді лікарі так і не змогли сказати, в чому причина, спираючись на перевтому і реакцію організму на стрес, тому обіцяли виписати мене, як тільки завершать з аналізами і буде точно відомо, що це не інфекція. Тому години відвідування автоматично скоротились, а всіх присутніх змушували носити маски.
При огляді, я попросила у медсестри склянку води , вона кивнула і вийшла з палати. Прийшла зовсім юна дівчина, яка представилась Катрею , принесла води, давши до неї пігулку, від якої одразу захотілось спати.
Вперше мені приснився сон. Не кошмар,  а сон. Ми з Вікі і Алексом, Віктором та Мартою сиділи у кав'ярні. Це була моя перша прогулянка з однокурсниками. Було дуже весело. Ми сміялись над жартами Алекса, чорним гумором Віктора і пили каву. Незабутній день. Саме тоді я зрозуміла, що мій світ був поділений на чорне і біле. Те, що я вважаю минулим і хочеться забути, я фарбую у чорний. А біла сторона розпочалась в університеті, коли я зустріла справжніх друзів і зрозуміла, що означає по-справжньому щасливо жити.