Я думала, що піду, не взявши із собою нічого. Але в моїх валізах акуратно та педантично складено "наше". Чи пак - моє? Там ти, крізь мій об'єктив. Я, наче божевільний фотограф, трамбую в ці валізи наше вчора у фотокартках пам'яті. Складаючи день до дня. Фіолетові і багряні тюльпани, ніжно рожеві піони, чай і каву, дорогу під музику і балачки, гори, ключі від твого авто і квартири, складаю наші жарти, твої історії, загортаю твій сміх та тембр голосу, наче найважливіше у цілому світі. Тебе у моїй квартирі, такого звичного і рідного на кухні... Млинці і випічку, твої чудацькі і такі теплі компліменти, можливість бути відвертою, навіть коли страшно: "...ти можеш говорити мені все." Можливість бути собою. Твої мимовільні фрази, напевно ти й не звернув на них увагу, а я запам'ятала. Так само, як твої мрії, погляди та бажання, до найдивніших дрібниць. Я жила тобою і насолоджувалась тим, якою стала поруч. Жила розмовами про все, моментами, коли ми обговорювали важливе і незначне. Складаю суперечки, навіть образи, емоція до емоції. Перев'язую їх димом губи в губи і підсвічую спалахом феєрверків у темному небі щасливого травня. Огортаю чуттєвістю, невисказанною ніжністю і шаленим бажанням. На верх - крихкий сміх і мімічні зморшки навколо синіх очей, на низ - уроки у словах та вчинках. Часто - болючі, але потрібні і варті. Я б не змінила нічого, віриш? Не жалію про жоден момент та вчинок. Вони були потрібні. Як і ти у моєму житті. Я йду, залишаючи в серці, наче в камері схову, все найдорожче за ці роки. Одного дня, я відкрию цю валізу, буду бережно викладати на підлогу всі спогади,наче найдорожчий скарб, обережно. Щоб відчувати їх знову, згадувати, плакати і усміхатись. Одного дня, вони перестануть бути такими болючими. Одного дня, я нарешті відпущу привид нездійсненного. Мені дико і нестерпно зараз хочеться знати, що в твоїй пам'яті, навіть не в серці, я теж буду жити. Можливо інколи ти здригнешся, почувши моє ім'я, прикривши очі, побачивши порожній стіл навпроти, усміхнешся зранку, роблячи каву. Мені хочеться вірити, що у твоєму серці залишиться маленький теплий спогад про мене, бо Так було тільки зі мною. Деструктивне, марне бажання тієї, котра серця не торкнулась. Але ж на цю мрію я маю право! А між тим - дякую. Нехай не вийшло нічого, нехай не було нічого, але скільки було життя! Ти був частиною мого - мрій, планів, днів. Те незначне для тебе, було вартим для мене. Будь ласка, бережи себе. Це боляче і важко, але нехай поруч буде та, котра щиро знайде для тебе найкраще місце у своєму серці.

Мене тут запитали, за що я Його люблю. Чому Він? За мужність. Може не зовсім у загальному сенсі, але в моєму: за те, що він визнає свої помилки коли не правий і пробачає мої. За те, що ми завжди можемо поговорити, навіть коли мої емоції збивають з ніг. За принципіальність, будь то робочі моменти, стосунки чи погляди. Він вірний собі. За турботу. Коли ти відчуваєш підтримку й піклування і від цього стає краще, легше. Не зможу це пояснити, але він вміє дивовижно підтримувати. Не жаліти, а саме розкласти все по полицях, або розсмішити, щоб переключити увагу, розвеселити, розрадити. Для мене це - безцінно! За почуття. Коли ти бачиш його ставлення до батьків. Коли ви говорите про сім'ю і ти розумієш на скільки людина готова віддавати. Махнути рукою на весь світ і зосередитись на власному маленькому світові. Вдома. За педантичність. Навіть якщо її інколи багацько. За ласку не на показ. Коли це залишається лише між нами, стає нашим. За інтелект. Я люблю слухати його історії з роботи, люблю бачити, як він вирішує питання і проблеми. Люблю його в моменті заглиблення у справи. Особливо у ці моменти. За почуття гумору. Дивне, інколи зрозуміле лише нам двом, але не завжди. Таке, яке здатне рятувати, коли погано і сумно... Чесно? Він закритий, вередливий, впертий, з дивним почуттям гумору і принципами. І напевно є кращі. Простіші. Але який у цьому сенс, якщо в ті дні, коли ми не поруч, я рахую хвилини?

Тут вкотре про доброту🤷 Ніколи не вміла довго тримати образу, навіть, якщо було за що. Є всього кілька людей, яким не можу забути слів і вчинків, і яких не хочу бачити у своєму житті. Все інше - забуваю і відпускаю. Так краще для здоров'я. (Ок, просто по-іншому не вмію😅). Добре пам'ятаю фразу, що людина може нас образити рівно на стільки, на скільки ми це їй дозволимо зробити. ☝️Бо ж справа не у вчинку, а в тому хто його зробив і як ми це прийняли. А ще, завжди запитуйте себе: чи буде це мати значення через кілька років? Бо скоріш за все, час своє візьме. 🕘 Уточнюю: мова не про фізичне чи моральне насильство. Але веду до іншого - завжди ставтесь до інших так, як ви хочете, щоб ставились до вас. Банально? Мабуть. Чи це працює? Я поки до кінця не зрозуміла 😅 Але завжди ставлю себе у ситуацію: Чи мені допомогли і підтримали? Чи говорили гірку противну правду? Знаходили причину для усмішки? Пробачали? Терпіли мій поганий настрій? Чи вислуховували? Безліч "чи". Я не говорю, що потрібно рятувати весь світ. Але, якщо є люди, з якими вам весело, добре, щиро, яких ви вважаєте хорошими друзями - не будьте осторонь. Мені здається, попри нюанси, у житті багато повертається назад. Дрібні сварки завтра стануть пилом, або ви просто по дурниці втратите людину, а от усмішка справді творить дива. Наївно? Еге ж, але на тому й стоїмо 🙃 Ну і вічне:" І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: – Люди, будьте взаємно ввічливі! – і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!" #підкриломворона