Темне небо, оповите чорними хмарами, лише більше надавало тьмяності та похмурості спальні Рей. Застуда і підвищена температура не дозволили їй вибратися з теплих обіймів простирадлом. Стукнули двері і в окрузі все затихло. Клацнув перемикач чайника і Рейлін налила окропу в склянку. Вона притулилася до гарячого пару, щоб вдихнути смачний аромат чаю, але забитий ніс не дозволяв чогось відчути. По тілу пробігло неприємне гарячкове тремтіння і вона чхнула, зайшовши до себе в спальню: навколо були розкидані речі, купа книг лежала на столі, на тумбочці стояв тьмяний світильник у формі півмісяця і різні лікувальні препарати з таблетками. У повітрі лунали аромати кориці, апельсина та медикаментів. Рейлін сіла на ліжко і зробила ковток теплого напою. За вікном падали дрібні пластівці снігу. Рейлін залишила чашку на тумбочці і лягла на ліжко, накрившись теплою ковдрою. Вона прийняла сидяче становище і назад взяла до рук чашку. Глянувши у бік вулиці, вона помітила, що вікно прочинене на провітрювання.

«Чорт, забула зачинити вікно», — вона тяжко зітхнула і зробила ковток чорного чаю. Осипле і роздратоване горло пройшло приємне зволожуюче тепло. Рейлін зробила ще ковток і неприємне тремтіння трохи спало. Залишивши чашку убік, Рей взялася за прочитання книги Джона Дугласа.

«Поведінка – це дзеркало особистості. Щоб спрогнозувати насильство у майбутньому, треба зазирнути у минуле. Хочеш зрозуміти «художника» — придивись до його «картин». Злочин треба оцінювати у всіх його проявах, але досвід тут незамінний. Тому, щоб зрозуміти, як мислить злочинець, потрібно звернутися до першоджерела та навчитися правильно трактувати його сигнали. І найголовніше, треба пам'ятати: що + чому = хто»

У гардеробній почувся шерех. Рейлін відволіклася від книги і глянула на білі дверцята. Тиша. Опустивши погляд у книгу, очі знову продовжили бігти рядками.

«Успішний серійний вбивця планує напад так само ретельно, як художник — своє полотно. Вони вважають «мистецтвом» те, чим займаються, і невпинно його вдосконалюють на своєму шляху»

Бах. Почувся звук чогось металевого та важкого. Рей відклала книгу убік і, взявши рюкзак як засіб захисту та зброї, попрямувала у бік звуку. Ослаблені ноги підкошувалися від страху. Серце забилося частіше. Здавалося, що в приміщення стало душніше і спекотніше, не враховуючи того факту, що Рей мала температуру. Вона встала навпроти білих дверей і невпевнено прочинила перешкоду.

— Bonjour, mademoiselle ~

Рей тихо відскочила від дверцят.

— Тихіше, — прошепотів Оффендер, приклавши один з блідих пальців до своїх тонких ліній губ, і вийшов з гардеробної. Рейлін замахнулася і постаралася зробити удар, але Оффендер встиг вивернутися. — Може, вистачить?

— Ні, — відкашлялася Рей. — Що ви тут робите? — хрипким, болючим голосом промовила вона, дивлячись знизу вгору на Оффендера. Він ходив по кімнаті, оглядаючи все то тут, то там. Зрештою, він сів на не надто зручний стілець і почав діставати цигарки із запальничкою.

— Я б на вашому місці цього не робила, — від слів Рейлін, Оффендер трохи схилив голову вбік. — Тут пожежна безпека.

— Оу… — він різко закрив запальничку і заховав руки до кишень темного пальта. Рейлін несхвально подивилася на Оффендера.

— Як ви опинились у моїй спальні?

— Телепортація, — чесно та спокійно відповів він.

— Ви що, жартуєте?

— А хіба я схожий на гумориста? — обидва співрозмовники замовкли. — Рейлін, тобі варто сісти.

— Не маю наміру з вами розмовляти. Зараз йдіть! — вона підняла долоню у бік дверей і знову закашляла.

— Жодними зусиллями ти мене звідси не випровадиш і поліцію теж не викличеш. Твоя мама не тут. Ти одна і ти слабка.

— Бачу ви все передбачили, — прошипіла крізь зуби Рейлін.

— Ну, а як же, — скалівшись, Оффендер склав руки на грудях. — І хочу здобути своє.

— Я не займатимуся подібними речами з вами. Ви мені огидні.

Оффендер спалахнув від злості наче сірник. Він зіскочив зі стільця і ​​схилився над Рейлін. За тонким шаром шкіри, в районі голови, з'явилися два малинових вогника. Пролунав приглушений загрозливий рик.

— А хіба не ти тоді сказала, що я тобі симпатичний?

— Вибачаюсь?

Оффендер тяжко зітхнув, і два вогника потьмяніли.

— Невже ти нічого не пам'ятаєш?

— Це було шістнадцять років тому. Я була маленька і… Стоп… Як і де ми зустрілися?

— Саме в цьому самому місці, — Оффендер відчинив руки і відсторонився.

— Але що ви тут робили?

— Ти справді хочеш це знати? — промуркотів він.

— Так, хочу, — впевнено промовила Рей. Оффендер прикусив губу і посміхнувся.

— Твоя мама тоді так солодко стогнала, — у Рей розплющилися очі від усвідомленого. — І їй було так-а-к не спритно, — сказав він. — Вона не хотіла, щоби ти все почула.

— Збоченець.

— Найулюбленіше слово тих, хто тим самим словом і являється, — почувся жахливий смішок.

Рейлін впала в ступор: вона не могла повірити жодному слову. Їй не хотілось приймати те, що рідна кров могла лягти під монстра. Як вона могла? Навіщо? Чому нещастя дісталося і до їхнього порога? Поки хвиля думок розривала голову, почувся неприємний гомін від пожежної безпеки.

— Упс, — награно сказав Оффендер, закривши запалену запальничку. — Здається, у когось великі проблеми.

— Дайте нашій родині спокій.

— Сім'ю? В спокої? — Оффендер озирнувся на всі боки. — Ти тут бачиш родину? Як дивно. Я ні.

— Ви безсердечний соціопат і безумець. Хто ви взагалі такий? Що з себе уявляєте?

— Як багато питань та як мало поваги.

— Поваги?! — скрикнула Рей і закашляла. — Та я вас ненавиджу.

Вони перезирнулися між собою. Рей була готова накинутися з кулаками на Оффендера, але її зупиняла хвороба та бажання у всьому розібратися.

— Хочеш отримати відповіді? Тоді пішли зі мною, — Оффендер підставив долоню.

«Три головні мотиви серійного ґвалтівника та вбивці — це домінування, маніпуляція та контроль»

Рей згадала рядки з прочитаної книги і всією душею не хотіла йти в невідомість; але потреба дізнатися більше взяла своє, і вона сама не помітила, як торкнулася холодної руки. У ніс вбився нудотний аромат троянд. Закружляла голова, зашуміло у вухах, а очі стали накриватися неприємною помутнілою пеленою. Рейлін відчула поряд дивне тепло і холодне повітря позаду себе. Крізь теплу зимову нічнушку відчулися легкі торкання сніжинок. Від свіжого холодного повітря обличчя трохи порожнішало, і Рейлін скривилася.

— Обережніше, — сказав Оффендер.

Рей стала ногами на холодну кахель. Вона розплющила очі і побачила кухню. Навколо було все точнісінько як у квартирі, де вона живе. Тільки ось за вікном уже не йшла хуртовина, а сяяло сонце.

— Не трапляйся самій собі на очі і йди за мною, — наказав Оффендер, тихо крокуючи у бік спальні. Рей без питань попрямувала за Оффендером. Ще ніколи вона так тихо не ходила. Подолавши кухню і вийшовши в коридор, Оффендер зупинив Рейлін. Послідував кивок убік, щоб Рей обережно зазирнула за стінку. Вона трохи нахилилася вперед і помітила себе у п'ятирічному віці: коротке, хвилясте, біляве волосся і плюшевий кролик у руках. Різко відчинилися двері, і вийшов Оффендер з минулого. Рейлін різко сховалася назад.

— Тепер ти станеш моїм татом? — запитала маленька версія Рей. Невинними, блакитними, чистими очима вона вдивлялася знизу вгору на незнайомця. Оффендер здивувався, не знаючи, що відповісти. Він дуже рідко спілкувався з маленькими дітьми і тільки для того, щоб ближче підкрастися до їхніх батьків. Чудовисько торкнулося тонкими кігтистими пальцями ліній фетрового капелюха, трохи опустивши головний убір вниз.

— З чого ти це вирішила, крихітко? — спитав він приємним оксамитовим голосом. Дівчинка притискала до грудей плюшевого зайця, продовжуючи придивлятися до нового, як сказала її мама, «друга».

— Мені мама казала, що їй погано. Дуже погано. А всім, кому погано, до тих приходить Лікар Айболіт і він лікує їх. Вона казала, що тільки він зможе їй допомогти і що він стане моїм татом. Так виходить, ти цей Айболіт?

Оффендер був готовий розреготатися, але лише посміхнувся, намагаючись не показувати страшного оскала. Маленьке чадо хоробро зробило крок вперед. Вона намагалася роздивитись обличчя, але Оффендер наполегливо його ховав.

— Адже в тебе немає обличчя, правда? — спокійно спитала дівчинка. Вона з низьким зростом ледве доходила до колін Оффендера одягненого в чорний довгий плащ. Оффендер з якимось не сильним, але здивованим, «глянув» з-під капелюха на маленьку Рейлін. Він з полегшенням видихнув і хотів здатися у всій красі, але зупинився.

— Не бійся, я вже бачила тебе, — махнула та рукою, — доки ти пив вишневе газування з мамою.

Оффендер був готовий посиніти, адже він завжди завдає морок перед тим, як знайомитися з новою жертвою.

— Так, — Оффендер монотонно і тихо почав говорити. Він сів навпочіпки, щоб бути нарівні з дівчинкою, але навіть у такому вигляді він був вищий за неї. — Значить, ти мене не боїшся? — маленька Рей заперечливо закивала головою, дивлячись уже в білу порожню пелену на місці обличчя. Оффендер не дуже широко вишкірив усмішку, показуючи кілька гострих зубів. Від побаченого у дівчинки розширилися зіниці і та з величезним подивом розкрила рота.

— Такі гострі, — випалила вона. — А чому ти не маєш очей?

Через незграбні спогади до очей нинішньої Рейлін підступили сльози. Було гидко й незручно через такі безглузді і немислимі діалоги, але наймерзотніше, що можна було відчути — це насміхаючись, неіснуючий «погляд» «мандрівника в часі». Оффендер насолоджувався тим, як потроху поверталася до Рейлін. Він не виносив жіночих сліз, але застосовувати здатність переміщення в часі — найнелюбніша частина. Адже на таку здатність йдуть практично всі сили: залишається лише мізерна енергія на регенерацію та пару стрибків за допомогою телепортації.

— Слухай, а давай пограємось? — запропонував Оффендер із минулого, проігнорувавши дитяче «А чому?».

— У що? — підозрою запитала маленька Рейлін.

— У хованки, — відповів Оффендер. — Ти ховатимешся, а я шукати. Ну як? Іде?

Малятко заперечливо похитала головою.

— Я заховаюсь і ти підеш. Всі інші айболіти так робили — йшли і більше не поверталися. А я не хочу, щоб ти йшов. Ти смішний.

Оффендер починав відчувати легке роздратування, але він лише посміхнувся і приглушено засміявся.

— «Жінки…», — подумав він. — «Немов із пелюшок у вас народжується інтуїція та інші мудрі речі, про які чоловікам важко зрозуміти».

— Ти дуже гарний, — почала нахвалювати маленька Рей безликого. — Хоч трохи й лякаєш. А ще дуже смачно пахнеш.

Від таких щиріх лестощів Оффендер трохи зніяковів. Рей здивовано спочатку подивилася на маленьку версію себе, потім на поряд Оффендера.

— А знаєш, що то за запах? — дівчинка знову здивовано похитала головою, притискаючи кролика. — Це аромат троянд. Ось дивись, — він дістав з кишені, наче зірвану, білу троянду, показуючи дитині. — Правда гарна?

— Дуже, — з щасливим поглядом відповіло чадо. — А де ти їх береш?

— Сам вирощую, — з усмішкою відповів Оффендер, ховаючи назад квітку до кишені плаща. — Як тебе звати?

— Рейлін, — чітко відповіла дівчинка.

— Рейлін, — повільно промовив Оффендер, вимовляючи майже кожну буквочку. — Ти знала, що це ім'я означає мудра захисниця?

— Ні. А це добре?

— Звичайно, — дбайливо промовив він. — Адже тобі доведеться захищати свою маму від усяких чужих дядьків, допомагаючи в пошуках доброго Айболита.

— А як же ти? — з розчаруванням спитала Рейлін.

— Я не той, кого ви шукаєте, крихітко.

Маленька Рейлін сумно схилила голову і тихо заплакала. Оффендер зрозумів, що треба швидше звалювати чи негайно заспокоїти козявку, щоб та не зчинила галасу.

— Не плач, — Оффендер з минулого підняв руку і кінчиком білого пальця, акуратно витер одну з сльозинок, що котилися по щоці. — Твоя мама обов'язково знайде того самого, хто зможе стати твоїм татом.

— Але я хочу, щоб ти був ним, — Рейлін була готова ось-ось розплакатися гіркими сльозами.

«Що? Як я взагалі могла тоді таке сказати? Це справді було? Чи я сплю?», — у душі нинішньої Рей виник сумнів. Злість змінилася неприємною безпорадністю, і вона продовжила прислухатися, намагаючись знову не залитися сльозами.

— Дорога, — Оффендер зрозумів, наскільки він влип. Він мав кілька варіантів для вирішення всього: стерти всі спогади, сказати якусь чергову дитячу нісенітницю або втекти, залишивши все як є. Він глибоко видихнув і обережно прийняв маленьку за плечі.

— Я можу лише стати для тебе другом.

— Як для мами? — раптом пожвавішала Рейлін. Оффендер зам'явся.

— Майже, — невпевнено промовив він.

— Я тоді згодна, — малеча помітно заспокоїлася і очі спалахнули від щастя. — Якщо тільки ти подаруєш мені одну зі своїх троянд.

Оффендер мало не розкрив пащу від подиву. Він був готовий від шоку впасти на підлогу. Він різко зупинився і хитнув головою, через що капелюх мало не впав йому прямо на «обличчя».

— Ти ж не проти? — ніяково запитала Рейлін, готуючись до відмови.

«І як тепер чинити? Дати троянду і чекати доки вона стане повнолітньою? Мої троянди ще настільки не зберігалися, якщо тільки не скляні з міцного скла», — Оффендер задумливо потер підборіддя.

— Добре. Домовилися, — Рейлін була готова мало не скакати від радості. — У мене якраз для тебе є особлива троянда, — він дістав з кишені плаща прозору чисту, зроблену зі скла, троянду і підніс Рейлін. Квітка гарно переливалася в променях сонця, манячи красою. Іграшка миттєво впала на підлогу, і дівчинка прийняла подарунок в обидві долоні. Підтримавши трохи троянду в руках, пелюстки стали повільно перетворюватися і фарбуватися в сині кольори. Повністю набувши забарвлення, Оффендер і маленька Рейлін із захопленням розглядали «королеву квітів».

— Як красиво. Дякую, — з усмішкою віддячила вона і обійняла чудовисько. — А як тебе звати? — вона відпустила його.

— А про це ти дізнаєшся трохи пізніше.

Оффендер посміхнувся легкою посмішкою. Вставши і витягнувшись на повний зріст, він підійшов до дверей на вихід назовні. Рейлін усміхнулася милою дитячою мордочкою і помахала другові на прощання. Оффендер з минулого опустив поля фетрового капелюха, прочинив дверцята і безслідно зник.

Нинішній Оффендер, що стояв поруч, досить склав руки на грудях і притулився до стіни, продовжуючи «поглядати» на спантеличену Рейлін. Вона відчула, як солоні сльози наповнили очниці, і з кожною краплею почав здійматися злий жар. До горла підступив ком, від чого хотілося голосно закричати і отямитися від неприємного кошмару.

— Тепер ти все розумієш, люба?

Рейлін червоними очима глянула знизу вгору на задоволений оскал Оффендера.

— Мені було лише п'ять років, — прошипіла вона. Оффендер лише невдоволено і з тяжкістю зітхнув.

— А мені тоді здалася ідея з трояндою досить непоганою. Звичайно терміни дуже великі, але воно того варте.

Стіни навколо почали зміщуватися, згущуватися, наче акварельна фарба, і зникати в густому тумані. Оффендер дістав запальничку і запалив. Високий силует у темному одязі почав зникати за всім іншим. Маленький вогник з-під запальнички згас і Оффендер випустив у бік Рейлін величезну хмару диму.

— Хоч ти й бачиш мою справжню подобу, але іншим це не підвладно. Ні, не без моєї допомоги. Тож… Тобі ніхто не повірить, мала. Це наша особиста гра.