Серце ритмічно забилося від страху, коли Оффендер підібрався трохи ближче. Руки обмерзли від холоду. Ноги стали немов свинець, не бажаючи зрушуватись ні на крок. Холодний вітер усіма зусиллями хотів зіштовхнути Рейлін униз, але та ще трималася за частинки тверезої свідомості.

«Невже все так і закінчиться?»

— Я стрибну!

«Загрози? Рей, про що ти думаєш? Ти загрожуєш маніяку? Здається, у тебе зовсім дах поїхав»

— Ні! Рейлін, не роби…

Вітер різко став сильнішим, і пластівці снігу зіштовхнули Рей вниз, забираючи за собою. Все ніби зупинилося: серце перестало стукатися, дихання завмерло, перед очима пролетіли спогади. Глянувши востаннє у сіре, накрите білим снігом, небо, Рей заплющила очі. Вона була готова прийняти смерть у свої обійми. В надії загинути, Рейлін відчула важку хватку та тепло. До носа в'ївся нудотний аромат троянд. Розплющивши очі, Рей не змогла нічого роздивитися окрім темряви. З усіх боків віяв холодний вітер, а неприємний сніг засліплював і в'їдався в очі, ніс та вуха. Голова різко закружляла, а по тілу пробігло швидкоплинне почуття польоту. Виникло відчуття, ніби на спині виросли крила, але нові враження довго не продовжилися. Скрипнув паркет, і Рейлін упала неподалік червоного крісла.

— Ідіотко!

У Оффендера виникло величезне бажання побити неслухняне дівчисько, але всіма силами стримувався. Подивившись на зблідлий, розпластаний мотлох у вигляді медузи, він не знайшов честі бити Рейлін в лежачому вигляді. Вона не ворушилася; вона боялася навіть дихати. Перед очима все попливло. Паніка почала відступати від онімілого тіла. Очі почали злипатися, і Рейлін сама не помітила як знепритомніла.

Поліцейська ділянка Бостона. Натовпи людей зібралися навколо будівлі з табличками та обуреннями проти вартових закону. Мама Лінда, яка встигла потрапити в дільницю до появи протестантів, сиділа навпроти столу одного з поліцейських і пила гарячу дешеву каву. Фігури в синіх уніформах, зі значками на шиях, носилися з боку на бік, як таргани, і кричали щось один одному. Дізнавшись, що Рейлін зникла, мати Лінда заплакала і в душі почала докоряти собі за те, що дозволила дочці піти. Після нескінченної ночі сліз, на ранок Лінда нічого не відчула, крім сковуючого занепокоєння та останніх надій на те, що ще не все втрачено.

— Прошу вас. Вирушайте додому, — до Лінди підійшла поліцейська, тримаючи в руках папку із заявами. — Впевнена, що ми знайдемо вашу дочку.

— Ви хоч самі вірите в те, що кажете? — Лінда підняла розпухле від сліз обличчя. — Ви бачили, що діється на вулиці? Все повторюється.

— Вибачте?

— Те саме відбувалося шістнадцять років тому. У ті роки люди теж пропадали, а якщо й знаходилися… — до очей надійшли сльози. — Вибачте.

— Я можу порадити вам одного психолога, — поліцейська дістала з папки листок і почала чиркати ручкою на шматочку паперу. — Ось його номер, — вона піднесла адресу Лінді до рук. — Подзвоніть йому. Він уже не вперше допомагає постраждалим.

— Дякую, — сльозливо віддячила Лінда, витершись серветкою.

Проходячи вулицями та тротуарами, мати Лінда думала про дочку. Хрускіт снігу та запах кави зі старовинної закусочної неподалік нагадували про минуле, коли Рей була ще зовсім крихіткою. Дівчинка тоді розповідала про безглузді і навіть трохи дивні історії про «нічного друга», який розповів їй про інший світ, звідки він прибув на Землю. Вислуховуючи з усмішкою улюблену дочку, Лінда вважала, що все це лише казки та вигадки дитячої уяви. Поки що не зіткнулася з синьою трояндою в дитячій спальні. Вона вихоплювала і ховала квітку кудись подалі від дочки, але троянда завжди поверталася. Навіть коли скельця була скинута з величезної висоти, вона не розбилася і залишилася такою ж прекрасною. Але одного дня троянда все-таки зникла. І ось знову, через стільки років, кошмар повторився.

Лінду охопило тремтіння. Озирнувшись на всі боки, вона сама не помітила як опинилася біля воріт. Двоє силуетів стояли неподалік входу в невелику будівлю. Придивившись, Лінда зітхнула з полегшенням, дізнавшись про друзів Рейлін. Двоє студентів мовчки дивились у бік бідної жінки.

— Здрастуйте, тьотю Ліндо, — тихо й невпевнено привітався Майкл. — Як ви?

— Здрастуйте, хлопчики, — Лінда швидко оглянула двох хлопців. — Що ви тут робите?

— Ми хотіли б оглянути кімнату Рей, — відповів Алекс.

— Якщо ви дозволите, — спокійним тоном додав Майкл. — Ми, як і ви, турбуємося за неї. І ми вирішили…

— У детективів погратись? — перебила студентів Лінда. — Скільки вам років? Вам університет закінчувати скоро, а ви...

— Ну, будь ласка, — благав Алекс. — Ми дуже вас просимо.

— Можливо, якщо Рей спілкувалася з ним, — додав Майкл, після чого в його бік, в страху, блиснули очі Лінди. — То вона могла залишити якісь записи. Варто перевірити про всяк випадок.

Лінда тяжко зітхнула і заплющила очі. Алекс так само, в жесті надії, тримав руки разом і не прибирав щенячого погляду.

— Добре, — Лінда не хотіла вірити, що дочка могла щось мати з Флористом. — Ходімо, заразом пригощу вас гарячим шоколадом.

Усі увійшли до будівлі. Піднявшись на ліфті на потрібний поверх, Лінда відчинила двері та пропустила гостей. Знявши з плечей сумку і залишивши куртку на вішалці, вона скинула черевики і вирушила на кухню.

— Розувіться та проходьте. Зараз принесу вам шоколад, — дбайливо і з нотками смутку промовила Лінда.

Майкл залишив верхній одяг на вішалці, потім неспішним кроком вирушив до спальні Рей. Коли увійшов до приміщення, в ніс ударив аромат кориці та апельсина. Позаду почулися кроки Алекса. Обидва хлопці пройшли вперед і почали оглядати кімнату. Алекс підійшов до вікна. Майкл глянув у бік столу, потім перевів погляд на зім'яту ліжко і тумбочку, що стояла поруч. Він увімкнув світильник і помітив книгу.

— «Мисливець за розумом». Джон Дуглас, Марк Олшейкер, — прочитавши обкладинку в слух, Майкл оглянув книгу з усіх боків. — Мабуть, вона намагалася його вивчити. Зрозуміти.

— Дивись, — звернувся Алекс у бік друга, показуючи знайдену пелюстку троянди. — Здається, Флорист був у її спальні.

— Сволота, — прошипів Майкл. — І що йому треба було тут. — почувся стукіт у двері, і хлопці обернулися: біля дверей стояла Лінда з підносом у руках.

— Пригощайтеся, — вона ледь помітно всміхнулася. Майкл і Алекс віддячили і прийняли зігрівальні напої.

— Якщо ви шукаєте щоденник Рейлін, то вона його зберігає в гардеробній за білими дверцятами в скриньці.

— Ем… — несподівано зам'явся Майкл. — Дякую. — Лінда кивнула і вийшла зі спальні, зачинивши за собою двері.

— Несподівано, що вона знає де Рей ховає щоденник, — випивши трохи шоколаду, сказав Алекс.

— Згоден, але вона таки мати, — прошепотів Майкл.

— І що? Рей не має права на свої секрети? Для мене це не правильно, що тітка Лінда контролює Рей практично у всьому. Ти не помітив?

Проігнорувавши друга, Майкл допив шоколад і взявся за вбиральню. Відчинивши білі дверцята, він відчув солодкий аромат троянд. Тілом пробігло тремтіння, і він відступив трохи назад.

— Ти в порядку? — стурбувався Алекс і, залишивши кухоль на столі, підійшов до друга. — Ох, чорт, — він здивувався, відчувши запах квітів. — Цей аромат такий знайомий…

«Ти виглядаєш таким… незадоволеним, малече»

«Хто ви? Залиште мене»

«Ну, стривай же. Я лише хотів допомогти. Запропонувати тобі розслабиться»

«Відійдіть убік!»

— Я згадав…

«Добре, я відійду, але, прошу, прийми мою троянду на знак спокутування»

«Я згоден»

— Здаєтся я прийняв троянду у Флориста, але після цього нічого не пам'ятаю.

Алекс прикрив обличчя долонями через спогади та шок. Обличчя забарвилося в червоний колір, нижче пояса виникло хвилююче відчуття, після чого виникла ерекція. Поки Алекс приходив до тями, Майкл уже встиг дістати щоденник у темно-синій обкладинці зі скриньки і почати читати записи.

11 січня, понеділок

Перший день в університеті після зимових канікул пройшов досить непогано. Ось тільки якби я не заснула на парі своєї матері, вийшло б взагалі все чудово. Майстер хвалить мене. Здається, я рухаюся в карате. Ось тільки… Сьогодні сталося ще щось. Я зіткнулася з ґвалтівником у темному закутку. Мені вдалося врятувати жінку, але, на мою думку, я вже десь чула його голос. Звучить марно. Я знаю. Але ще бредніше, що в нього немає обличчя. Тільки величезна зубаста посмішка. Я злякалася і зуміла втекти.

12 січня, вівторок

Виявляється, інші бачать його обличчя, але лише я можу бачити те, чого не помічають інші. А точніше кажучи… Цей ґвалтівник — монстр без обличчя! Не знаю. Може, у мене зовсім поїхав дах. Я розповіла хлопцям, що зіткнулася з Флористом, але, певне, вони мені не вірять. А ввечері цей ненормальний соціопат сказав мені, що у нас із ним контракт. Який до херів контракт? Загалом не знаю, що робити.

13 січня, середа

Мало того, що Алекс зник, так Флорист знову почав мене переслідувати, маніпулювати та говорити, що знає де мій батько. Я не можу нічого розповісти мамі. Мені ніхто не допоможе.

14 січня, четвер

Як же я вчасно підхопила застуду. Зараз сиджу та п'ю чай. Хочу взятися за прочитання «Мисливця за розумом». Потрібно хоч трохи зрозуміти цього ненормального. Не знаю, навіщо беруся читати книгу про маніяків, але «попереджений означає озброєний». Хіба ні? Гаразд, може, трохи пізніше ще щось напишу.

15 січня, п'ятниця

Флорист був у моїй спальні! І, здається, він може пересуватися крізь час! Він показав мені минуле, де ми зустрічалися з ним. Прямо у квартирі, біля спальні мами. Не можу повірити, що це відбувається зі мною. Я вже не розумію де реальність, а де ілюзії. Цей соціопат хоче звести мене з розуму?! Добре, хоч Алекс знайшовся.

16 січня, субота

Сьогодні, на диво, досить спокійно. Мені щойно подзвонив Майкл і повідомив, що Алекс нічого не пам'ятає. Тобто... Він різко зник, а потім з'явився і тепер не може нічого пояснити. Наче нічого й не сталося. Що ж… Гаразд. Майкл вирішив зараз запросити нас із Алексом піти потусити. Сподіваюся, все пройде добре та гладко.

Запис закінчився, і Майкл взяв щоденник собою. Від усієї отриманої інформації у хлопця різко розболілася голова; він вийшов із вбиральні. Майкл глянув у бік неспокійного друга, який сидів на краю ліжка. Алекс у пригніченому стані дивився в підлогу.

— Тримай, — Майкл підійшов до Алекса і підніс щоденник до грудей. — Прочитай.

Розпахнувши щоденник, зелені оченята, сповнені страху, почали бігати по рядках. У якихось моментах Алекс зупинявся і потім далі читав. Він не витримав і кинув убік щоденник, закривши обличчя долонями.

— Виходить, ми зв'язалися з невідомою нечистю, з якою Рей знайома з самого дитинства? Просто шикарно!

— Заспокойся, — тільки недавно сам Майкл перебував у стані невеликого шоку, а зараз він намагається втихомирити постраждалого від Флориста.

— Ти це мені кажеш? — спитав Алекс, глянувши злими очима на Майкла. — Заспокойся? — голос піднявся на тон вище. — Я не можу зараз бути спокійним. Тому що, я, можливо, був трахнутий невідомою хуйнею без обличчя!

— Я зараз у такому ж шоці, як і ти. Але не треба подаватися паніці, — Майкл стійко зберігав апатичний стан. — Зараз ми повинні знайти Рей. — Алекс глибоко видихнув і постарався заспокоїтися, крокуючи спальні то в один бік, то в інший.

Спокійний звук скрипки розбудив Рейлін від сну. Із заплющеними очима вона спробувала зрозуміти, де знаходиться, але варто було згадати про недавню подію, як тілом пробігали мурашки. Рейлін торкнулася рукою поверхні і подушечками пальців відчула приємну бархатисту тканину. Розплющивши очі, помітила, що над головою висіла люстра у вигляді скляних квітів і натяжна стеля бузкового кольору. Рей чудово бачила свій відбиток у стелі і кілька хвилин не ворушилася, прислухаючись до мелодії з іншої кімнати. У спальні витів аромат троянд і, на диво, Рей була абсолютно спокійна. Вона сіла на краєчок ліжка і почала озиратися на всі боки: вікон ніде не було, не надто величезних розмірів спальня, плазма на стіні, невеликий кавовий столик у лівій частині кімнати, на якому стояла ваза з червоними трояндами. Помітивши квіти, Рейлін по морщилася, немов побачила щось досить огидне. Повернувши голову вправо, вона помітила високу чорну шафу і двері неподалік.

«Мені не дуже хочеться виходити назовні, але… Може все ж таки варто спробувати дещо зробити?»

Вставши з ліжка, Рейлін і не помітила, як наступила на щось м'яке, і воно видало писклявий звук. Погляд опустився вниз — під ногою лежала іграшкова жіноча груди. Скрипка зупинилася, як і подих Рейлін. Вона навшпиньки швидко наблизилася до шафи і пірнула всередину. У ніс ударив давно знайомий парфум, і на голову впав один з фетрових капелюхів. Закопавшись у плащі та пальто, Рей закрила обличчя головним убором, затамувавши подих. У спальню відчинилися двері і пролунали повільні важкі кроки.

— Ти вирішила зі мною зіграти? — пролунав приглушений басистий голос за стінками шафки.

«Хоч би тільки не заглянув у шафу, тільки не шафу, тільки не…»

Пролунав скрип, а за ним і яхідний смішок.

— Постарайся спершу думати не так голосно, люба.

«От чорт»

Рейлін трохи почервоніла.

«Тікати. Потрібно тікати. Адже він мене прикінчить!»

— Куди прямуєш, дозволь дізнатися. Знову вирішиш стрибати у вікна?

«Як він... Він що, читає мої думки?»

— «Так, я можу читати думки», — в голові Рей пролунав спокійний голос Оффендера. — Але я волію розмовляти, як люди.

Рейлін стояла в заціпенінні, не сміючи поворухнутися і підняти капелюх, щоб глянути у бік Оффендера. Загнана в кут миша чекала наступних дій безликого чудовиська. Оффендер хмикнув і відійшов убік, пропускаючи Рейлін назовні.

— А якщо я не вийду?

— Мені тебе насильно діставати з власної шафи?

Тяжко зітхнувши, Рей зняла капелюх, віддавши власнику, і вийшла з недовговічного притулку. Оффендер замкнув шафу і повернувся на кухню, залишивши двері відчиненими. Рейлін ще кілька хвилин розглядала кімнату, але, почувши знову звучання смичка по скрипці, вирішила вийти. Приглушене світло та запалені свічки по всій кімнаті чудово поєднувалися з усією естетикою. Оффендер стояв біля зачиненого вікна спиною до Рейлін і грав на інструменті, не звертаючи на неї уваги.

«І хто б міг подумати, що безликий монстр, маніяк-ґвалтівник стане настільки професійно грати на інструменті. Не хочу визнавати, але в нього безперечно талант»

Скрипка все ніяк не замовкала. Рейлін могла й далі прислухатися до тонких мелодій, але звук шлунка дав про себе знати, і вона кинулася до холодильника. Усередині лежали залишки м'яса та салату, якісь напівфабрикати, пару пляшок вина, яйця, молоко (очевидно прокисле), хліб та арахісова олія.

«Дивно, що у монстра у холодильнику лежать продукти. Ні, найбільше мене вражає те, що він мене не вбив»

— Хоча б я міг.

Оффендер припинив грати і повільно розвернувся у бік Рейлін. Вона зачинила холодильник і з якоюсь напругою почала дивитися у бік Оффендера. Він плавною ходою наблизився до крісла і, залишивши інструмент, став наближатися до Рейлін. Вона зреагувала відразу, ставши відходити убік.

— Чому ти відходиш?

— Бо ви наближаєтесь.

— Але ж я врятував тобі життя.

— Але з вашої вини я мало не загинула.

— Ти сама винна в тому, що опинилася в такій ситуації, Рейлін.

— Це не так, — відрізала вона. — Перестаньте маніпулювати мною.

Схопивши табурет обома руками, Рей заслонилася ним від Оффендера, продовжуючи відходити.

— Серйозно? І цим ти збираєшся захищатись? Прикриваючись від мене сидінням від табуретки? — з відкритого пальта виповзли білі вектора і, різким махом убік, викинули з рук Рейлін дерево в стіну. — Думав, до тебе вже дійшло, що від мене не можна втекти. Можна тільки змиритися і прийняти.

Рейлін постаралася щось схопити, щоб і далі продовжити відбиватися, але один із векторів скував руки.

— Ми так добре ладнали, коли ти була ще зовсім малою. А тепер, коли ти виросла, твої спогади зі мною наче стерлися.

Рейлін вибралася з хватки Оффендера і схопила ніж.

— І це так засмучує.

Оффендер вирвав з рук холодну зброю і викинув геть, оточивши Рей векторами.

— Може, твою пам'ять можна якось відновити? — риторично запитав себе Оффендер.

— Відпустіть мене додому, — прошипіла Рей.

— Знову хочеш втекти? Справді?

— Я не збираюся давати вам те, що ви хочете.

— Від чого ж? Я тобі не подобаюсь?

— Ні!

Оффендер став у ступор і трохи опустив голову вниз, приспустивши поля фетрового капелюха.

— Досить неприємна відповідь. Але я знаю, що ти брешеш мені, маленька Рейлін. Як щодо нової подорожі до минулого?