Люди між людьми

Анастасія Заматевська

Якби могли ми забувати, те зло, що роблять люди на землі, було б нам легше в світі крокувати, не натирали б голі мозолі. А зараз, як подивишся на долі, не хочеш в світі цім бувать. Всі змучені, бліді та кволі, гидуєш вже таких потурбувать. Вони ж турбують - безсоромні, їм байдуже на почуття твої, дають поради карколомні, одна хоч гідна?! Жодної! Агов же, годі, схаменіться, не треба бути зомбі між людьми, просто спиніться й оберніться - побачите й чужі труди. Подобається? Ні? Аякже! А ви ж такі самі були! Світ побудуйте вже інакше і просто будьте люди між людьми!

2020-11-18 11:56:23

4

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (4)

Анастасія Заматевська

@Князь спасибо, очень приятно читать такие комментарии, есть стимул не бросать это дело и писать дальше)

Відповісти

2020-11-18 15:59:47

1

Князь

@Анастасія Заматевська обязательно продолжайте, ваши стихи очень глубокие

Відповісти

2020-11-18 16:02:06

1

Lelyana_ art

Це вірш про мій вчорашній стан 😌.

Відповісти

2020-11-19 17:29:36

Подобається

Схожі вірші

Всі

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

84

2

4536

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12017