КОЛАЖ
Я хочу бути прозорою, навиворіт серцем, тож скажу відверто: Дно відсутнє в планет, хай там що, але везти мене в свій вимір геть не має сенсу. Ну подивишся ти на мене, ще раз задаси питання, сам за мене все скажеш. Зайвим не буде по-твоєму. То абсурд, запхатий у тіло, що не стане колажем На твоєму склі. Ну напишеш, хіба, собі пальцем відсутності вражень, змазаних сказом відрази, Притаманних, повір, не лише тобі, хоч завіявсь з гір, а точніш, скотивсь у імли лихо. Це пательня омани, я не можу так само, де б не стався - промазав, Де б не в’ївсь - садомазо, де б не щез - то знайшовсь одразу, й пошукати не встигла В чекальні-сні Попід лавами, поза полицями під потилицею досить і лічити, час завис І проглючує чи то ключем не в той отвір, чи то мотузкою на підлозі, що ти залишив, чи то Сукнею до біса синьою що виїдає собою небо твоєї квартири і тягне до низу Подовжуючи твої ноги-трембіти тремором біту, пройди дуальним плато Ванни. На светрі квіти. Забув одягти.
2023-09-28 11:50:55
1
0
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11480
Мої слова
Мої слова нічого не варті, але я більше нічого не вмію, Лише нестерпно кохати те, що згодом вб'є усі мої квіти. Те, що загубить мене і все, що я маю, викличе аритмію, Але віддам усього себе й обіцяю, що не буду жаліти. Бо завжди волів проміняти комфорт на більш вартісні речі. Запам'ятав назавжди: жалість до себе породжує лише порожнечу, Якщо життя чогось і навчило, то плести лише проти течії. Мої слова нічого не варті, але лунатимуть в тебе під вечір.
85
0
4169