Вірші
СТАЛОСЬ
Видали буття. Серійних масок самоскид.
Тривала зустріч: чай, ракети, лід в пакетах
І троянди.
Та облиш.
Не така і мила.
То червиві сни умили відчуття. Терміти ірреальності. Обличчя квіти.
Тож не захворіти шансу не існує.
Ти серйозний.
Я – мала.
Голова в людині.
Номер слів. Кліше у портмоне: “На згадку. Твій.”
Кусаю губи.
Кров мов черепаха. Скільки не втрачай.
Вростають пальці в тишу. Друком. Простирадла гавань. Ракурс ззаду.
Я завжди хотіла цей каприз. Мотузки.
Ще декілька кадрів. Погляд залишай у тілі.
Ти примара.
Я – роса.
Зомлілі зломлені зозулі на арені духу.
Фокусник. В анфас цілую. Болем-повенем, аж поки не доповню.
Ось він, капелюх з розчавленим яйцем
Дичини.
Гроза. Ніхто ні в кого не просив,
А сталось те, що сталось.
Не вибачайся.
2
0
180
ХВІРТКА
Тож,
Кожен думає те, що думає,
Роздираючись на власні судження.
Ще не вечір, а вже в твоїм реченні
Смачний шмат слівця, (чи недоречне воно?)
Може то алкоголю яд, (таке вино),
Чи шахед за вікном,
Чи то фантом в голові, чи у скроні слід від кохання –
Вже немає жодного значення:
Куди не глянь, де не стань,
Все, хоч не востаннє, та пусте, приречене, зів’яле.
Ти не плач, дитя,
Люба крихітко,
Це наш світ, кожен тут, як може, гине в собі, йде під лід:
Той натяг на плечі корону із ґрат: спадає, по землі волочиться,
Той запрігся долі повзти: на шиї ярмо, бідний, від душі на когось корчитись взявсь,
Той набрав дубин і став на порозі хати махати ними так, що стеля сиплеться на голови і суне дах,
Той – як та трава: скосиш – знов жива
собі…
Не журися геть,
Без причин канва.
Не існує виміру, де є справжнє щось.
Кожен ріже по живому і цікавиться,
Як воно тепер, коли кров тече червона,
Та й надріже ще.
Хай метафора, але певно є
В тому сенс від гри в навіжену містику.
Хвіртку фізики не зачиниш вже.
Та нехай: тримай ключа
Вірогідності.
#КвілаБезодня
3
0
185
МОТОК
Коли мені стало збагнути, що я не проходжу крізь фільтри чужих соціально огидних дилем
Із їхньою втратою логіки, мов несутужний, токсичний, обмежений демо, збіднілий об’єм
Здорового глузду, котрий видається за істинне, хоч надбання то доволі сумнівне й сумне,
То ж я прозлизнула між сканерів потягу трендів порожніх думок, що в обвал божевілля жене.
Аби лиш не бýло замало це тіло носити без тебе в себе глибині, як забракне душі,
В котрої набрякли легені любові, щоб дихати вічністю, раптом не стати глухими – кричи,
Та так, аби ті голосіння прорвали і греблі світів, і безмежжя мережевих координат,
І щоби тебе і мене увільнило від власних пасток безталанних, що в горлі безодні сверблять.
Дивуюсь твоєму багряному спадню в долонях бездонного, свіжого, може й найліпшого дня.
За обрій тягну, розпускаю мотузку його, і мій кошик наповнено цінним мотком в забуття.
У скрині зеленій сховаю свої потаємні чуттєвості я від усіх своїх різних тебе,
Аби вже ніхто відімкнути не зміг. То є всесвіт. Секретна кімната, котрої немає ніде.
3
0
181
ІНАКШЕ ДУМАТИ
Поетичний розлад, безлад, напіврозпад.
Ні пігулки смак, ні перевірки потьм’янілих губ на щирість
Ментальну.
Хто ти без поезії?
Трясеться, трясця, серце, мнеться на біти,
Та сунеш далі,
Бо обріс корозією деградації, що шкварить, як труси на шиї із естетики шитпостингу,
Інновативно,
Сам став, як той попіл в вазі із віршів,
Котрої вже й нічим не склеїш.
То ж, оревуар і браво!
Нескандальний пафос.
“Обережно покладіть усе, що в голові в вас, на підлогу й відійдіть на три кроки назад”
Потрапив в несвідоме.
Як не дивно, перезавантажив сприйняття під кайфом вражень
Важелем надбитих автостанцій.
Рівнозначний метод.
Взагалі, навіть для тебе ступінь розкриття оригінальності…
Кінцем
Віддай лаконіку.
Амінь у скроню підфантомністю причин
Інакше думати.
Полишиш напівмертве тіло, що стікає порожнечею картин
На точці танцю:
Неоандеграунд,
Бо спочатку треба розмовляти
“нормально”,
Бо нормальність free, а девіації - то рівень.
Не існує навіть в цій реальності нікого з напівпір’я чи ворони, чи оси
Асоціацій.
Це психоделічний плагіат з маніпуляціями маси
Лихом рефлексіями. Один в один
Твої думки - то копія, роздерта на вареник.
Кожен має мати назву.
Без збою.
Все це один файл, розкиданий по папкам, що вдають із себе унікальних.
Вся уява - це ти.
Пиши.
Натисни кнопку, активуйся.
Так просто залишатися собою.
1
1
135
ДАРМА
Навіть якщо помиєш волосся, нічого не зміниться.
Хтось скаже: "Що в тому цінного для глядача? Це не поезія.
Або бодай вдушила б кота я, видрати з себе хоча би яку емоцію,
Неабияк пізнавши дзен, що удерся отямленням в хату мого буття. В довіру втерся
Дарма.
Бідна тваринка.
Я посаджу виноград на вікні, щоб корінням додер до сусідів минулих творінь,
До їх дивних тіл.
Хай би там пальцем у скроні крутив ти, що я не про те,
Але в чому ж той сюр мав би бути, якого ти так божевільно хтів,
Коли підіймався до мене крізь люстри світів
Без перил,
Обмежений від почуття думками?
В смітник оригамі,
Що склав з моїх слів
Білих.
Ніжно знаходжу в собі павутиння весни.
Я знаю, що осінь, мовчи, візьми вже що є. Тривало
Все на тобі замикаю,
Хоча так бракує ключів,
А є й такі, котрих не тримала ніколи, тільки ввижались.
Здавалось замало завжди
Вкриватися ковдрою пустоти,
Де ми - довжелезні монстри,
Спричинені власним коханням
В гострих
Стінах цих.
Навіть якщо я помию волосся нічого не зміниться.
1
0
125
АСЕНСУАЛЬНІСТЬ
Асенсуальність як відповідь
Бачив усе
Тема нýдить, зло́бить кліше
Крутиш носом
Аксесуальність як вимір, в котрому живем ми по черзі
Вживаємо, наче гриби сушені, одне з одного
За потреби
Та то вже інше, як довелося
Аксесуари
Чіпляємо іноді, що завалялися десь, до душі
А буває сиплем на голову купами
Просто аби не здаватись розгубленими
Грубими
Не занадто дорослими
Обидва симптом асемії носимо
Акцентуальність
Поставив на Кафку свій стан, йдемо́ далі
Подай кави
Асинхронія
Коли я зламалась, чому повішавсь мій лікар?
Він про мене подбав, вживив чіп життя,
Що й досі ниє
Асенізатор
Людина, яка здійснює асенізацію.
Асинклітизм
Вставлення головки плоду у вхід малого тазу поза віссю
Ти не відкриваєш мені своєї істинності
Такий замкнений
Я ж читаю тобі вірші
Де твоя вдячність?
Тягну за волосся
Ляскаю вазою
Як мені жити
Вуглем змазаною, в дим відчуття закутий
Ассимілянт подекуди
Просеко не п’ю
Викликає одразу відразу, як і будь-який алкоголь, і папіроси
А ти все носиш свій старий светр
Прилип до тіла
Наче в ньому вмер ти
Коли пішла
То ж не стерти цієї зарази
Лишивсь шрам
Аж на самих грудях після ампутації серця
Натомість я вправна
В справі
Неодержимості
0
0
125
НЕ ДИХАЄ
Дилеми схил
Ціпки посеред двору єства
Модерн навшпиньках витвором не стане
По прірві нас
Без відчайдушних вкидів та випадів
Не взмозі вгледіти
Попід калюжами ілюзій зокрема
Ти знаєшся на прозі
На метафорах, що скиглять, як голодні
І нічим столувати, окрім відчаю, з котрого збудував комод зневіри
Хтів довести́ теорію про всесвіт, що то я
Така мала була на фото на велосипеді
Така чіпка
За неосяжність
При нагоді
Скажу, як на детекторі впіймаю
Ти знаєшся на стилі
Мистецький смак устами доведе до збою будь-кого
З тобою
Перекро́їть безоднею пітьма розбитим
Волінням
Із відсутнім ротом
На квіти впав
У клітці висота
Та годі
Досі в моїх вишкрябаних нігтями словах
Вікно не дихає
0
0
119
SLOW MOTION
Нарізані шматки болю
Ракурс від’їзд slow motion стоп-кадр зманливий
Напиши мені музику, якої мара не чула
Якоїсь спонтанно справжньої живої
без подряпини зайвим пафосом розголосом
На столі вечеря стигне
Хіба ти ще не збагнув коли сміття виносив
З хати нашої самості
Здригався куб в чіпких долонях твоїх коли хтів
До істини само́ї дорватися
Довгочасної тривалої де ніхто б не втри́мав
Не зманіпулюв
Клопи під матрацом свідомості
Як заходяться то вже в психіці розлади
Мариться невидима мить почати з нової молодості
З першого голосу
Хіба ми не народилися аби вбити себе щодня?
Хіба ми не покриваємо одне одного відбувати свій час
Аби не так було нудно, як з кимсь іншим
Хто не такий духовний точніше небездарний
Хіба ми не
Скромадимо стіни вуглем залишаючи шрами невтомно
Називаєм мистецтвом усе
На що око пада
Кожен безлад і сварку і кожне “пробач” і просто коли руки́ торкаєшся
Чи то шиї
Як стаю схожою на повітря я
А як повіриш мені, стаю розколотою навпіл
Сокирою
На колоді дня
То ж не гай і не дивись на мене з докором
Мов лише від доктора
Я існую вже давно
0
0
193
ЗА ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ
Доброго світанку лист за листом
Вимір на вимір не схожий темний розчавлений
Куди не зануришся усюди вітридрив від нормальності
Належним чином не нала́годжене все розгалужене в несуцільній дірі
Згенероване втомою
Хто ми
В дзеркальних кімнатах шукаємо в вирячених на се́бе
Себе́
Очима ілюзій спакованих в порожні коробки́ - пакунки минулого
Відправник невідомий
Спогади регенеровано десь підмінено імплантованими
Вдало
По-новому вкотре
Неначе щойно з’явивсь
Не зламаний більше дотичними до життя справами
Жодними
Поглибленими дриганнями в точці несприйняття то терапія
Закляк завмер
Не виправдаєш як не прикладай не тикай до нутра-тіла гітару
В цілому
Так і я
Лікуюся коконом прірви спричиненої буттям параної оголеної
Та все ж намагаюсь здаватись живою
З охолодженою головою
Інколи
Світанок був добрим до мене
Як і кожен якого торкаюсь пальцем ротом
Коли потребую щезнути і не прошу згоди
Запізно вже
Навмисно
Розхристана за власним бажанням
0
0
130
КУБ
П’єса “Accept” шухляда схиблена
Мозку
Травмована трава реальностей
Коли ми сліпі п’яні бігли наввипередки
Трансцендентність думки́ бавила
Аж по самі щиколодки
Твої стільці в клітці - нищівні пастки́ нас
В вимірі ша́ром вище загоїш димом па́гоном
Волаєш пагубно біполярно
З ним би
Аби не вивалятися з обгризеними ліктями
Навпомацки
Обережним сумнівом
Витороченим серцем
Що не день - чергове зречення на тест
З горнила сну
Куб деградації - телепорт сальто кінець гри
Підводься і йди
“Новий чат чекає на Вас”
0
0
128
ЯК ЛЮДИНА
Писатиму як людина
Не скрін не скло і не сенсор руху
Неначе мені не на цей потяг
Та й загалом не дивлячись на годинник не лапаючи свого серця в пошуках чергового дива
Що дмухає в вухо інсультом
Минулого
Писатиму не анонімно
Крізь крінж шкарлупи ірреальності
Ти приходив казав очі-ночі а направду відвертим так і не був
Бо хто ж ним бути хоче
Недоречно віддаю тобі кривдою смуток самотності
Писатиму лаконічно
Не відволікаючи повіками, не хапаючись зайвий раз за ліки
Аби завдати потрібної вроди
Мов котові шкідливому що встелив ноутбук
Своєю щирою слиною
Як цей рядок друкувала
Коли збагнула що його й не було в мене
Ніколи
Та чи й варто заводити
Писатиму аж поки не схудну поки не поглине поки не стане нудно
Ти казав графоманія
Така ефемерна безмежного стану
На грані
Від котрої як падаєш в воду то це вже не без спочину
Кусаю за ногу
Бо я
Як людина пишу
0
0
318
КОЛАЖ
Я хочу бути прозорою, навиворіт серцем, тож скажу відверто:
Дно відсутнє в планет, хай там що, але везти мене в свій вимір геть не має сенсу.
Ну подивишся ти на мене, ще раз задаси питання, сам за мене все скажеш.
Зайвим не буде по-твоєму. То абсурд, запхатий у тіло, що не стане колажем
На твоєму склі.
Ну напишеш, хіба, собі пальцем відсутності вражень, змазаних сказом відрази,
Притаманних, повір, не лише тобі, хоч завіявсь з гір, а точніш, скотивсь у імли лихо.
Це пательня омани, я не можу так само, де б не стався - промазав,
Де б не в’ївсь - садомазо, де б не щез - то знайшовсь одразу, й пошукати не встигла
В чекальні-сні
Попід лавами, поза полицями під потилицею досить і лічити, час завис
І проглючує чи то ключем не в той отвір, чи то мотузкою на підлозі, що ти залишив, чи то
Сукнею до біса синьою що виїдає собою небо твоєї квартири і тягне до низу
Подовжуючи твої ноги-трембіти тремором біту, пройди дуальним плато
Ванни.
На светрі квіти.
Забув одягти.
1
0
111
ВТОМА
Не в тому втома, що свідомо кому́ томлю
Пото́му
Мій варіант - абстракт і не тому́ мінор співпав
То як ти
В себе вдома заходишся спиняти чистий сюр крізь лати?
Нікому
Невідомо
Стояв пив
Часу звук, такого нам ще забагато наскиглить мить, що забари́в, що втратив поперед нас
Мов тиші сказ
Під ребрами уяви
Не в тому пелюстки жалю, що я топлю
В одному
Тобі
Що так роздво́ївсь, розтрої́вся по живому
Що не знайти, де той тебе початок, де кінець, а де вагання
Вигнічене нанівець щоб не тримав
Ти чепурний гравець
За ґратами вітальні
Як я зайду наввипередки в тир
Від дір не ухиляйся
Маж собою
0
0
145
НЕ ТАКИЙ
Ти не такий
У тебе чотири личини на кожен мотив
Вчитуйся чіпко бо може спричиниш прокислих іроній аби не зійти
З крісла
Наче дроти
Сновидять агоніями гіркоти в порожнечі бемолями викривлені голі
Коли попросив калабмурних напостити в простір посттворів
Гомону шмат
Ти не такий
Потому забракло хвилини на творчий твій хват
На залатані фори
Ті хворобливі твої забаганки щоранку що ми обговорюєм
Мав би коханкою
То ж обіцяв удвох піти вгору фантасмагорії десь опинитися там де ніхто б не шукав
Де ніщо не спотворює
Невже не цікаво
А підсовуєш каву
Ти не такий
Як очікував кожен кого не зустрів ти
Кого не впіймав своїм гострим говором своїм млосним норовом
Із нуару
Я
Би не мала вживати пігулок із слів, що оманять немов павуки моїх мрій
Коридором ілюзій
0
0
102
ЗАБУТТЯ
Із всемережжя їдючий стогін дороги.
Стати слабкою. Це так, наче під рукою немає тебе,
І та підсвідомість гуляє сама по собі з зав’язаними ногами.
Очі
Ведуть до межі
Між мною і ними прірва перестороги,
Якої не передбачив ні ти, ні твої колажі Фракталами долі
Факти лихої волі
-ножі
Двічі втрачені
використані таємно
Стиглої шкіри кадри лекалами всюди де ти не вбачала й досі
Ось і
Простирадло в каві
Не виплавити ані слів, ані вимислення, ані просто до́кору забуття
В самотності зради джент
Дзеркала́ заради невроди
Випатратися зусім звідусіль
Аби тихо
Стало
Більше не тісно в кайданах
0
0
106
ВІРШІ
Оті всі вірші́ як та сира правда:
Метафор не вистачить позатикати ними діри.
Той забідкався - лишився без чужої ліри,
Нема йому відвертості, обклавсь котами.
Той і сам кіт і небуття лиже в комі:
Слинявить мікрофони під софітом тьмяним, так завзято.
І видно, творчість мала б бути чогось варта,
Аби достукатися, чи то до себе, чи хоч до кого.
Той тихий, як саме безвітря, та ковток диму,
Що паморочиться в голові на психоделій вежі:
То концентрат витриманості в ньому, то хао́с належний,
І хочеться впізнати в тому своє недоречне, як квиток-стимул.
Той поруч на дивані, чи то в реальності іншій, чи в тій самій
На то споглядає широкими своїми словами мовчить безмежно
І я забула, як то вже розпізнати ті межі, де колись зрештою
Все стане на свої сліди, коли переодягнуся в нього, опинюсь на його лаві.
Отож як павутиння вицвіле розкриє свої квіти суму,
Я приповзу тією протидією всьому́
І стану голосами
Під витонченим небуття волоссям.
Лише поклич.
0
0
123
ГРУВ
Лий каву одразу сюди, на підлогу.
В тебе на все є відповідь: глясе.
Лукаво в екстазі стелила під ноги,
Мемом есе: мов лід поблід, трясе.
Я не відпущу тепер тебе живого.
По хаті привидом ходять вірші,
Ліниві почути з портмоне стогін.
Пихато вирізав гомін зі слів.
Вплети пуританське своє графоманство.
З коми збагнув: носій поцупив грув.
То ти лихоман, що цькує мене танцем
В колі впритул видіння: грубо в гру.
Плацебо до губ не ліпи: стане багом.
0
0
150
