Коріння

Богдан Кухта

Ми забули усе, Де ж коріння моє? Обросло у брехні. Все не так, Все не ті Дописали за нас Урядовий указ: Вирубати ліси, Попалити шляхи, Замести і прибрати, Неугодних убрати, Мову нашу до тла, До самого шрифта Поміняти місцями, Що ж то сталось із нами? Ми забули усе. Де ж коріння твоє? Головою в стіну. Помолився хресту? Якщо легше не стало, Тоді двічі замало, Тричі - згадуй Алаха, Крішну, Будду і Брахму. Може хтось відповість Або щось оповість, Як забули усе, Поховали старе, А нового нема - Взнати б Бога ім'я? Чи прожили правдиво, Щоб повірити в диво, Якщо сонце заснуло, Ми були чи не були? © Богдан Кухта 2020

2020-11-24 18:59:49

2

1

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (1)

Оксана Климко

Надзвичайно правдиво❤️

Відповісти

2020-11-26 15:59:57

Подобається

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11409

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

84

2

3903