Приємна класична музика лунала у вакуумних навушниках, поки я повільно просувалася вздовж коридору до кабінету свого друга  та керівника цієї божевільні. Ніжний вальс настільки гарно заспокоював нерви, що мене не турбували ні левітуючі папірці, ні літаючі стільці в порожній приймальні, ні  двері, котрі різко відчинилися перед моїм носом. Чого там, навіть силова хвиля, котра з них вирвалася і втиснула мене в найближчу стіну — викликала хіба що бажання тріснути винуватця цього фестивалю по голові, а не вбити. Тому я обтрусила одяг, витягнула з розтріпаної шевелюри папірці та зайшла у відчинений кабінет, витягуючи навушники з вух.

— Де тебе носить, Віліан? — буркнув Коул та зашипів на мене, як ображений кіт. — У нас тут аврал, а я тебе вже пів години не можу докликатись навіть з магічним підсилювачем!

— Я помітила, Коуле, — відповіла та знову стала поправляти волосся. От чого в нього воно завжди було в ідеальному стані, а моє таке, ніби током били увесь день? —  А ти помітив, що добряча частина подарунків наших клієнтів проходить через мої нещасні руки й що за розкладом у мене зараз єдина обідня перерва?!

— Віліан, є речі важливіші за смачний борщ! — я здивовано вигнула брову від такого порівняння. Цікаво, це ж які такі речі? — От настане кінець світу, ти що, теж підеш собі їсти?!

— Піду! Бо це проблеми кінця світу, що він вирішив прийти у мій обід. Хай чекає. Я он сім годин чекаю ж! Хай вже якось потерпить годинку, йому все одно втрачати нічого! — категорично відрізала та вмостилася на крісло навпроти красеня. 

— Ну ти й...

— Хто? — загрозливо протягнула та подалася вперед.

— Сонечко моє! — викрутився цей нещасний зубастик. — Вічне таке! Безсовісне! Якому начхати на всі трагедії вампірячого життя і воно нахабно здіймається над обрієм, щоб підсмажити мій мозок до хрусткої скоринки!

— В тобі пропадає великий поет, Коуле, — хмикнула й стала розглядати стелю, під якою продовжували левітувати порвані папірці. Цікаво, хто його так довів цього разу? Енергетичне поле аж гуділо через його злість. Не могла ж одна я так постаратися? — Так поетично сказав — м-м-м-м.

— На що лишень не підеш заради тебе і твого вільного часу, — знову нахабно викрутився він. 

— Що, так сильно приспічило? — стомлено відкинулася на спинку та закотила очі, очікуючи порцію скарг на важке вампіряче життя в сучасному світі. Справи у нашій конторі йшли так собі, але до відчаю поки ще не доходило. Що його знову не влаштовувало? — Що сталося?

— Зора звільнилася. Кайла в декрет пішла. От не могла почекати ще трохи? Завтра день святого Валентина. Ми не витягнемо доставлення тим складом, який у нас є, — констатував факт чоловік, доки перекладав папірці на столі, а я вперше в житті зраділа, що народилася маленькою. Були б руки трохи довші — вдушила б зараз. 

— На дев'ятому місяці особливо не почекаєш. Тобі так не здається…?! — загрозливо протягнула. Певно мій вбивчий погляд погано читався, бо не пройшло й хвилини, як Блекроуз проігнорував моє питання й продовжив жалітись. 

— Я економив на всьому чому міг, але якщо ми вчасно не оплатимо штрафи гном'ячій конторі, нас просто закриють. 

— Наскільки все серйозно? — втомлено запитала, розуміючи, що горбатого виправить лише могила. Що-що, але робота для Коула завжди стояла на першому місці. — Мене вистачить?

— Не вистачить. Я теж буду розвозити пакунки цієї ночі, — мовив Коул трагічним голосом. Й було чого! В цілях економії він замовив уніформу прямо в гномів й тепер всі наші кур'єри мали вигляд стриптизерок! — І от що цим відьмам було не так, що вони постійно звільнялися?!

— Ти дійсно не розумієш...? — шоковано протягнула, шукаючи краплю здорового глузду в рудій вампірячій голові. Але схоже його там не було. — Може ненормований графік у п'ятнадцять годин? А може ця твоя дурна форма, яка автоматично одягається, коли береш в руки сумку? Та її ж навіть прикрити зверху сорочкою не можна, не те що зняти!

— А чим це тобі форма не подобається?! — обурився цей рудий зубастий кіт, ніби взагалі не усвідомлюючи масштабів проблеми. — Дешева, магічний захист від кліматичних змін має, та ще й сама відновлюється після ушкоджень. Що не так?!

— Вона того і дешева, Коуле, що там шкіряний топ і шорти! Та від рушника і то більше користі! — розізлилася не на жарт, згадуючи, як під час чергової заміни на мене всілякі збоченці пускали слинки. — Ти хоч уявляєш скільки мені скаржились на неї наші дівчата?

— Я тебе прошу! Зате клієнтам вона дуже сподобалася. Он, скільки гарних відгуків на сайті додалося, — ніяк не доходило до нього, про що я йому казала. — Ти ж сама бачиш, продажі збільшились майже вдвічі, відколи я купив її. Часу перебирати тоді особливо не було. Я думав лише про те, як би ще один штраф не зловити.

— Воно і видно, Коуле. Воно і видно, — розчаровано похилитала головою. — Не думав таки найняти нормального бухгалтера? Ми на зарплату йому витратимо значно менше грошей, ніж на всі ті штрафи, які отримаємо знову.

— Та думав... — буркнув вампірячій зад і по дитячому підпер щоку рукою. В червоних очах з'явилися хитрі блискітки, ніби сонячні зайчики. От чого він був таким гарним і безсовісним водночас? Хоч бери й вбивай ту совість в його привабливу голову сама. Мітлою. — О це відбудемо свято і наймемо. Там ще навіть гроші мають залишитись. Головне — не влипнути ні в яку історію.

— То може купимо ще нормальну форму дівчатам...? — спробувала востаннє достукатись до цього непробивного буркотуна. — А там і звільнятися перестануть, і нові відьми захочуть працювати в нас.

— Не бачу сенсу, клієнтам же подобається. Навіщо міняти? — знизав Коул плечима та повернувся до своїх папірців, викликаючи в мене нервовий тик. — То що, допоможеш розвезти подарунки? Там якраз дві сумки — тобі й мені.

— Допоможу. Куди ж я дінусь…?

— В декрет, як Кайла, — розсміявся цей телепень твердолобий, навіть не здогадуючись що вона якраз таки і пішла в декрет через цю кляту форму.

А я змовчала.  Чесне слово змовчала. Просто згадала, що на сумках висіло закляття уніформи й що його навіть сам великий містер Блекроуз не зможе  зняти своїми загребущими руками. А потім уявила його кістлявий зад на височенних підборах, якими можна було переламати собі обидві ноги. 

Особливо сильно мене зігріла думка, що його довгувата шевелюра та тонка статура, зробить  із нього досить привабливу "відьмочку". Головне, щоб клієнти не сильно дивилися на його стрункі волохаті ноги, а то їх інфаркт схопить раніше часу.

Посміхнувшись своїм фантазіям, я відправилася на склад, аби трохи вдосконалити заклинання так, щоб Коул  його вже точно не міг зняти. Але схоже, там ще до мене хтось постарався, бо поки я чаклувала, то помітила в сумці Коула обгортки зі знайомими візерунками. Схоже, мої дівчатка вирішили йому помститися по-своєму.

Що ж...побачимо, Коуле, наскільки багато кохання залишиться у твоєму серці після цього дня. З прийдешнім святом, любий. Сподіваюся, твоя чоловіча психіка зможе його пережити, а моя відьомська натура зуміє вбити совість у твою твердолобу голову.