Прохолодне повітря повільно заспокоювало нерви. Я сиділа на лавочці, пила каву та кровожерливо посміхалася перехожим, які на мене косили дивні погляди. Подумаєш, крила підпалив дракон? Що, ніколи не бачили янгола зі спаленим німбом? Чи може настільки сильно пропахла запахом горілої хвої? Пережили б вони стільки всього за сьогодні як я, то навряд чи мали б кращий вигляд.

Зате я хоч зараз зрозуміла, чому коли мама вчила мене любити все живе, бабуся сиділа збоку і дивилась на неї як на пришиблену. А потім ще й нишком підсовувала книжки типу "Сто способів помститися нахабам, щоб вони ніколи цього не забули" чи "Якби Попелюшка була відьмою". А потім ще й, коли я підросла — посібники по некромантії, де розповідалося як ховати нелюдів так, щоб їх не знайшли. От хто знав сенс у цьому житті!

Теплі спогади про бабусю Рівендж порушив голос Коула в моїй голові. Я ледь могла його чути, але те, що почула — змусило вдавитися кавою:
«Це що, стриптизерка в подарунковій коробці...?». Я аж заклякла, намагаючись вловити продовження цього монологу. От де він, посеред робочого дня в Делірії знайшов стриптизерку? Вона що, на нього з неба звалилася і прямо на мітлу?

Терпець урвався так і не встигнувши повернутися до нормального стану. Емоції підігрівалися ревнощами, втомою та клятою стрілою купідона, що підсилювала почуття до вампіра. Я дістала з кишені телефон і залізла в спеціальну програму "Дзеркальна пательня", де можна було подивитися як працювали всі, хто в цей час був на роботі. Ніколи не думала, що розробка гномів колись знадобиться, але нерви здали. Не вистачало ще раз накрутити себе через те, що почуте було вирване з контексту. Тому я натиснула кілька кнопок і вивела на екран Коула.

Кілька хвилин я дивилася, як на його кам'яному обличчі сіпалося налите кров'ю око. Кут камери змінився і в поле огляду увійшла справжнісінька  стриптизерка з ідеальними параметрами, яка розгублено стояла коло літньої жінки. Це що, бабці її прислали? Цікаво, з якою метою? Розважити на старості? Чи щоб вона перестала звати повіями місцевих дівчат в гарному одязі? 

Коул скажено махав руками так, що я переживала, як би він  не контузив на радощах цю дивну парочку. А потім почалася пантоміма. Він надув губи качечкою, показав на своєму кістлявому тілі когось із тридцятим розміром грудей та ще більшою дупою. Я навіть на кілька секунд розгубилася! Це він що, показував свої ідеали...? Тобто ця красуня була для нього? Я аж навіть присоромилась зі своїм підпаленим волоссям, згорілим німбом та шкіряною формою. Куди там мені було до його високих стандартів...

Подивившись ще кілька хвилин на лице Коула, яке от-от мало лопнути від гніву, я вирішила пошкодувати друга і набрала його номер. Треба було рятувати його від тих скажених, бо одна я аж ніяк не витягну нашу контору. Хай шукає собі ту страхолюдину, яка на вантажівці не вміститься через надуті губи й величезну шевелюру, а я далі працюватиму і зароблятиму гроші.

— Так, Віліан...! — гаркнули мені з динаміка, змушуючи відсунутись аби не оглухнути. — Щось сталося?

— Вирішила врятувати тебе від тієї збоченої бабці. Кажи, що ти страшенно зайнятий і тікай, — змилостивилась над вампіром, — а то ще трохи й вона вип'є у тебе всю кров.

— Я б з радістю втік від своєї "збоченої бабусі", але вона тільки-но переїхала в Делірію і вирішила влаштувати своєму внукові сюрприз! — гучніше гаркнув Коул, так щоб це почули усі довкола. — Ти його вже побачила, наскільки я розумію...?

— Можна і так сказати...

— І як тобі він, подобається? Я от в повному захваті! — на задньому плані почулося скептичне "Невже вона дійсно краще за цю?", а я аж прикусила губу аби змовчати. — Та в сотню разів краща!  Я ж казав тобі тільки-но, бабо. І форми кращі, і лице гарніше, і характер золотий, раз подзвонила мені рятувати, а не розлучатися! Свята жінка!

— То це ти мене показував з качиними губами й формами бегемота...? — тільки дійшла до мене та шалена підстава. Ніколи б в житті не впізнала себе у тій пантомімі. — Не дай свята Інсанія, зустріти таку  в темному перевалку...

«Дай боже зустріти її у своєму ліжку» — додав подумки Блекроуз, а я аж засміялася. І як він в таких нервових ситуаціях завжди зберігав тверезий глузд і подібний спокій? — «Жахливо хочу тебе обійняти»

— Ти мене чуєш? — додав він у голос.

— А вона що, глуха, щоб не чути тебе? — знову прискіпливо додала бабця.

— Інколи мріє про це, — кинув мимоволі вампір, викликаючи в мене приступ сміху. Що правда, то правда. Після таких робочих буднів хочеться та оглухнути, і заніміти, і взагалі загубитися десь на ліжечку, щоб ніхто не знайшов. — Все, бабусю. Пішов я працювати, а то в мене ще ціла гора пакунків.

— Точно пришиблена, — констатувала бабця. — Іди, а я мамі твоїй нажаліюся... А то зовсім про тебе не думає. Он, всіляких відьом допускає.

— А чим це тобі відьми не догодили? — перепитав замучений внук. — Тобі принципово, якої вона буде раси?

— Мені принципово правнуків дочекатися до смерті, а у цих — діти з'являються після двохсот років. Ти пропонуєш мені ще дві сотні років слухати розмови подружок про те, як їх правнуки дістали? А може я теж хочу, щоб мене маленькі діти подіставали. Я не готова стільки чекати!

— Значить не чекай. Он, хай тобі мама народжує, якщо так сильно хочеться. А я полетів працювати.

Коул втік від своєї бабусі, сів на мітлу та піднявся в повітря. Я слухала як вітер задував мікрофон й не розуміла, чому цій жінці було настільки принципово дочекатися нащадків. Невже вона засумувала за нічними криками, температурою та істериками невідомо від чого? Треба буде в містера Айса спитати пораду, як би це їй організувати приємну помсту за ту дівицю. Може підкаже щось цікаве. А то поки що на думку лише спадало влаштувати її на роботу у перший клас чи дитячий садок. Хай би там відмучила своє й перехотіла спонукати на  страждання ні в чому не винних істот.

Прислухаючись до голосів у своїй голові я зрештою відчула трохи щастя — вони зникли. Певно дія магії вичерпалась і я могла жити далі, без Коула у своїй нещасній голові. Як підтвердження моєї теорії, почувся дзвінок:

— Ти не чула, що я просив тебе подзвонити? — нервово запитав чоловік. — І всього іншого теж?

— Нічого не чула після вашої розмови з бабцею. Тому вітаю — ти тепер не переслідуєшся моєю телепатією, — посміхнулася в слухавку. — А що ти казав?

— Та нічого. Хотів запросити тебе після роботи чогось випити й посидіти. Але певно вже не вийде. Працюй, сонце... Ще побачимось.

— Добре...?

Настрій Коула змінювався гірше за погоду перед штормом. Здавалося, ніби він навіть сам цього не усвідомлював. Тому я постаралася викинути це з думок і сіла на мітлу, щоб летіти долі працювати. Кава кавою, а подарунки  розвести треба було.