Схоже мій дах остаточно з'їхав. Далеко так, кудись в сусіднє місто. Інакше як пояснити те, що Коул зізнався мені в коханні, поцілував та нахабно полетів працювати далі, ніби нічого й не сталося? Зате мені тепер після цього божевілля постійно чувся його голос, коли я його навіть не торкалася! Ще й дивно так, ніби перериваючись через відстань.

«Дурень! Дурень! Дурень! Певно якби я навернувся на цих клятих підборах, то вона б і то більше  раділа...» — пронеслося в моїй голові, коли я відійшовши від шоку сіла на мітлу та здійнялася в небо. Що ж, Віліан, твоя шизофренія вийшла на новий рівень. Якщо раніше ти чула чужі голоси тільки доторкаючись до когось, то тепер ти повноцінно хвора! Вітаю тебе! Хоч бери й записуйся на зустріч до психіатра. Хоча що ти йому скажеш...?

— Ви розумієте, я раніше чула їх багато і лише лапаючи когось, а тепер він один і навіть мацати нікого не треба! Уявляєте? — буркотіла сама собі під ніс. — Та мені не таблетки випишуть, а наряд  медбратів — затягнути в лікарню прокапатись.

Щоб якось відірватися від дурних думок, я зробила глибокий вдих та стала розглядати нічне місто. Делірія сьогодні виглядала на диво святково. Всі нічні кафешки працювали у режимі нонстоп, аби виторгувати із закоханого народу якомога більше. То тут, то там виднілися сердечка, троянди, ведмедики та купа інших атрибутів цього дня. Чого вже там, навіть я сама виглядала як святкова статуетка, а не втомлена зла відьма, яка шукала на магічній мапі потрібний ідентифікатор.

Блискучих цяток було так багато, що перебирати не доводилося. Тому я спустилася нижче, витягнула зменшену довгувату коробочку та полетіла по черзі. Перший подарунок був призначений комусь у місцевій кав'ярні. Вона працювала вже півтора року у центрі міста, але я фактично жила на роботі, й тому ніколи не заходила до неї. Та й від роботи далеко.

Увійти в "Тихий дім" виявилося ще тим квестом, бо сьогодні тут був повний аншлаг. Нелюди переповнили зал так, що за ними  не вдавалося навіть розгледіти декорації. Хіба що люстру, яку обвішали сердечками. Добре, що знайшовся співчутливий офіціант, який допоміг швидше протиснутися в залу після довгих пояснень.

— А на чиє ім'я подарунок? — запитав рудий красень у фартуху, тримаючи на оберемку стопку з меню.

— Якась Люсі… Люсінарнія...? Люсіана...? — ніяк не вдавалося мені прочитати набір затертих літер.

— Люся, — радісно хилитнув головою чоловік та махнув мені рукою. — Вам до барної стійки, он туди. Тільки не пийте нічого, а то вона сьогодні змішує на забій.

— Дякую...? — ніяково мовила та стала просуватися до стійки. За нею вже сиділо кілька клієнтів, але я не бачила жодної жінки. Шукаючи поглядом цятку на карті, я зрозуміла, що справа марна. Ще й бармен, як на зло, десь ходить. — І як серед цих нелюдів знайти її?

— А вам кого треба? — почулося знову в моїй голові. Я аж заозиралася, але жоден відвідувач не дивився на мене.

— Психолога, схоже... — нервово констатувала факт і потерла скроні. Люди й далі балакали, ніби й не чули цього жіночого голосу. — А краще — відразу психіатра.

— Що, бокальчики по цокались під стілешнею? — мило поспівчували мені, а я знову нікого не побачила, хто б міг мені відповісти. Певно таки по цокались. — Теж експлуатують всі?

— Гірше — цілують, — вирішила підтримати розмову сама із собою. Хто ж мене ще б міг зрозуміти краще за саму себе? — І що тепер з цим робити...?

— Як я тебе розумію! Торкаються цими своїми губами, лапають брудними руками, а потім засинають на стілешні. І хоч би один привітав зі святом! — обурювався приємний жіночий голос. — Може тобі налити?

— Ні! Пити самій з собою під жалісливі монологи — це вже занадто, навіть для шизофреніка, — стрепенулася. — Не вистачало ще алкоголіком стати, щоб додалася “білочка”.

— Так зі мною випий.

— Ти на роботі, Віліан, — злилася на внутрішній голос, який наполегливо хотів мене напоїти. — Не роби сама з себе алкоголіка! Пошкодуй свою нещасну печінку. В тебе немає грошей на її лікування.

— Що за робота хоч? — якось посумнішав голос.

— Подарунки вручаю. От зараз знайду серед цього натовпу свою “радість логопеда” і спитаємо в неї, який же безсовісний батько додумався назвати свою дитину іменем "Люсі-алі-нарі-я", — нарешті змогла вимовити по складах цей жах. — Я їй навіть святкову наклейку вручу за життєві страждання!

— Так це ж я Люсі! — щасливо крикнув голос, а я здійняла брови та ще раз обвела зал. На мене все ще не дивився жоден нелюдь. — Та не туди ти дивишся, відьмо... Внизу я. Стійка барна. Он, геть зверху табличка висить.

— Яка ще... — запнулася на півслові та перевела погляд угору. Дійсно, великими золотими літерами було написане ім'я з документів і пояснення. — "Балакуча стійка. Дійсно балакуча. Ні, не жарт. Гладити стілешню брудними руками, пускати слинки та сваритися з Люсею — суворо заборонено! У разі порушення вас чекає величезна тирада і лайка на всю кав'ярню".

— Розчиталася, — нетерпляче прогуділа вона. — Де там мій подаруночок? Діставай, не томи...!

— Дістаю, дістаю. Тільки тут попередження стоїть — розпаковувати у вільному просторі метр на метр і два метри угору, — прочитала примітку. — Тобі куди його?

— Став ближче до мене, біля стінки, — мило загуділа вона.

Зробивши кілька кроків, я поставила коробочку на підлогу, відійшла на безпечну відстань та промовила заклинання. Кілька хвилин — і святкове упакування збільшилося в розмірах, а потім розтануло в повітрі, залишаючи замість себе великий такий холодильник. От чого не очікувала, того не очікувала. І кому спало на думку на день закоханих дарувати його?

— Тут ще записка від якоїсь "Елайни", — ніяково протягнула, поки стійка шоковано мовчала. —  Пише, що вітає тебе з днем закоханих і сподівається, що вгадала з розміром. Просить після зміни не сильно налягати на внутрішній світ "Ама-релі-алі-нарі-я".

— А що там зі внутрішнім світом? — тихо запитала стійка. Я знизала плечима і потягнулася до ручки, але як тільки відчинила, збоку почувся глибокий чоловічий голос і став мене вичитувати.

— Вас не вчили, вельмиповажна, що не гарно лізти без дозволу в чужу душу? — він задумався на мить, а потім додав. — А ви, моя неперевершена красуне, з таким багатим внутрішнім світом... Хіба ви не знаєте, що чоловік має настоятися, як гарне вино? Інакше він буде сухим, противним і не цікавим?

— Бачу, ви розбираєтесь у винах, — спокусливо протягнула Люся, поки мої брови ліниво опускалися вниз. Чого там? Подумаєш "голоси"? Тут стійка залицяється до винного холодильника, а я за якісь голоси переживаю... — Не хочете продегустувати зі мною щось міцніше? Чи увечері розпити пляшечку?

— Я пригощаю. У мене тут такий запас, — прогудів він глибоким голосом та прочинив дверцята, аби показати свою колекцію.  — Ви закохаєтесь в мене...

— Я вже вас кохаю. Ніколи ще не бачила стільки дорогих пляшок в одному місці... — слухати й далі їх особисте мені було ніяково. Відразу ж згадувався Коул та його поцілунок. Тому я нервово кахикнула та тихо промовила:

— А можна ви мені ляпнете підпис в документах? Піде навіть дешевим вином! А то в мене тут ще купа коробок по всьому місту...

Стійка розчаровано простогнала, але підпис поставила. От тобі й на. Раніше зі мною говорили лише нелюді, а тепер і неживі предмети почали. Все. Вирішено! Доживу до кінця робочої зміни й піду лікуватися, поки від клепки хоч щось залишилось.