Ранок ліниво пробирався в свідомість м'якою тканиною під щокою  та запахом свіжого хлібу. Вставати зовсім не хотілося, але я боялася, що знову засну і просплю весь свій вихідний. Тому,  сонно потягнувшись на ліжку, я накинула на плечі ковдру та пішла на шум, щоб випити трохи кави. На кухні вже стояв цілком бадьорий Коул, одягнений у вільні спортивні штани. Слухаючи музику в навушниках, він щось витанцьовував із сковородою у руці та кумедно вів стегнами туди-сюди.  Вперше за стільки часу мені довелося побачити його настільки "домашнім".

Нарешті помітивши глядача, Коул щасливо посміхнувся, витягнув навушники та привітався:

— Світлого ранку, люба, — мовив він, цілуючи в щоку і промовляючи подумки  — «Маєш милий вигляд».

— Ти про що? — сонно потерла очі та підперла щоку долонею. Дивитись на голий торс Блекроуза можна було цілу вічність. І як я раніше не помічала цього?

— Про тебе, Вілі. Про тебе, — відповів чоловік, ніби щось очевидне й став викладати на тарілки підсмажене м'ясо. — Завжди мріяв побачити твоє обличчя зранку.

— І як? Допомогло? — ніяково похилитала головою.

— Можна і так мовити. Принаймні тепер я впевнений, що не дарма звав тебе сонечком, — задоволено протягнув вампір та сів за стіл. Його долоня нахабно потягнулася до моєї та м'яко стиснула її. — Ти коли спала, твоє волосся розтріпалося на подушці й було дуже схоже на проміння.

— Спалити б тебе за такі компліменти, — по доброму розсміялася. — Поїмо і розчешу волосся. Потерпи вже якось.

— Мені подобається, — знизав він плечима й посунув до мене ближче миску з їжею. — Які плани на сьогодні?

— Плани...? — задумалася, розглядаючи стелю. — Хочу нарешті відпочити та побути в тиші. А в тебе які...?

Неочікуваний дзвінок в двері перервав мої слова та змусив Коула налякано перевести погляд у бік виходу. «Чорт...! Як я міг забути, що...» — почулося на краю свідомості, перш ніж його погляд наткнувся на моє здивоване обличчя. Я так і бачила, як на ньому з'явилося усвідомлення якоїсь величезної халепи і того, що я майже прочитала в його голові це.

— Що сталося? — вирішила не тягнути кота за хвіст і напряму запитала. Все-таки я сиділа на його кухні страшною, як чорт. Але схоже, Коула переймав не стільки сам мій вигляд, як моя присутність. — Тільки не кажи, що там твоя дівчина і ти мене хочеш сховати в шафу.

— Та краще б так і було... — нервово сіпнулося око вампіра, після чергового дзвінка. — Справа в тому, що це...

Різке гудіння пронеслося на кухні, телепортуючи напроти нас якусь красиву жінку. Вона була багато вдягненою, всіяною коштовними прикрасами та на диво...розлюченою. О так! Від нею аж віяло злістю. Але, схоже, що Коула це аж ніяк не бентежило, тому що він вперше на моїй пам'яті настільки підвищив голос:

— Мамо! Хіба тебе не вчили, що не можна телепортуватися в чужий дім без попередження...?! — холодно запитав він. — А якби я тут голий стояв...?!

— Коуле, невже ти думаєш, що там побачу щось нове? — здивовано запитала жінка, а я аж губу закусила, щоб змовчати. — Думаєш з твого дитинства багато чого змінилося?

— Мамо! — знову не втримався Коул, готовий от-от зірватися на лайку. В його голові так і плелася нецензурна лайка, тому я поспішила привітатися, щоб не псувати перше знайомство.

— Добрий ранок.

Жінка на секунду завмерла, потім повернулася в мою сторону лицем і високомірно здійняла брову. Здавалося, ніби вона побачила комашку біля своїх ніг. Тепер хоч стало зрозуміло, звідки в Блекроуза ця дурна самовпевненість. Певно вона в їхній сім'ї передавалася з молоком матері. Як і магнетична зовнішність з ідеальними рисами обличчя.

— Це "вона"? — проігнорувала питання мама Коула і насмішливо обвела поглядом мене. Від нього захотілося випрямитися, втягнути живіт, щоб здаватися кращою ніж я була, але боюсь цій панянці не догодила б навіть міс Делірія. — Тільки не говори мені, що ти закохався у відьму!

— Це моя особиста справа, мамо.

— Але ж, Коуле, в неї навіть зубів немає, щоб пити кров! — шоковано видихнула жінка.

— Повір, мамо, якщо Віліан захоче — то навіть без зубів зможе випити всю мою кров. Для цього не обов'язково треба бути вампіром, — буркнув Коул, додаючи мені подумки «І мені це навіть сподобається».

— Ага, достатньо бути рудою страхолюдиною, яка зранку навіть не може розчесати своє кудло на голові, — від дурних слів звело щелепу. Я намагалася стриматися, хапаючись за власний спокій всіма можливими способами, але виходило погано. — Навіщо тобі ця бідна дівчинка, яка навіть не розуміє, що перед нею стоїть особа з вищої знаті?

— Мамо!!! — гаркнув Коул так, що аж шибки затряслися, а я мовчки дивилася на них обох і намагалася згадати хоч слово про його статус.

— ...вищої знаті?

— От бачиш, до неї і в думку не приходило, що перед нею не якийсь там бідний хлопчина, а один з членів родини Першої Крові. Думаєш, вона тобі буде гарною парою, як навіть елементарних речей не знає про тебе?

В голові стати з'являтися згадки про сім'ю Першої Крові. Щось про те, що це найбагатша родина серед вампірів нашої імперії. Щось про те, що вони мали величезний дар і ще більше золота на банківському рахунку. І все це не давало мені спокійно підняти погляд угору, аби впевнитися в словах міс Блекроуз. Я боялася виявитися тією самою дурепою, якою вона мене назвала. І я б ні за що не підняла б очі, якби не почула винуватий голос Коула у своїх думках:

«Будь ласка, дай мені все пояснити»

Не «Ні! Вона бреше!», не «Повір мені!», а прохання вислухати виправдання. Те, що не можна було інтерпретувати якось інакше. Те, від чого хотілося закрити вуха долонями та заснути.  Автоматичне визнання провини.

Мої очі повільно піднялися вгору, щоб побачити винувате лице. Воно так само світилося теплом, затишком, але більше я не бачила за цим всім когось рідного. Ні, не бачила. Бо той Коул Блекроуз, якого я знала, був досить бідним, щоб купити нормальну форму співробітникам. Щоб танцювати на кухні в одних штанах та самотужки готувати собі їжу. Щоб кохати якусь не саму багату відьму і планувати з нею побачення.

Все ж таки Інсанія мала чудове почуття гумору. Звести двох людей, щоб потім провести між ними жирну таку лінію, вкриту брехнею і золотом. Я мовчки похилитала головою і пішла до дверей, доки міс Блекроуз виправляла мозок своєму сину. Всю дорогу до виходу я чула голос Коула, який просив зачекати кілька хвилин. Всю дорогу на вулицю я чула цей самий голос, який просив дати пояснити все,  але вже у моїй голові. Його не перебивала навіть гучна музика в навушниках. За стільки років, це був перший раз, коли я настільки сильно ненавиділа свій дар. Шкода, що його не можна було так само легко вимкнути як набридливий трек.