"Як же. Мене. Дістали. Живі. Люди. З їхніми. Дурними. Думками" — пронеслося в голові під кінець одного робочого дня і початок іншого. Моя клята магія робила нам шалений виторг, але весь день слухати чужі голоси у своїй свідомості було справжнім знущанням. Мало того, що Делірія в принципі не була схожою на спокійне місто, так ще й жили в ній суцільні збоченці та психи! Я точно знала це! Я впевнювалась у цьому кожну годину, яку проводила в цій конторі.

Натягнувши на долоні шкіряні рукавички та увімкнувши музику гучніше, я намагалася втихомирити свою нервову систему та залити у вени чергову дозу кофеїну. На годиннику виднілись чотири нулі, сповіщаючи мене про чергові страждання та натякаючи, що вже час було йти в бік складу. Хотілося спати, горланити пісні про наболіле та трішечки здохнути. Можливо тому я не відразу помітила, як мене хтось гукав.

«Годі носити навушники, безсовісна! Я звав тебе ще на коридорі!» — почулося в голові, змушуючи скривитись і повернутися лицем до Коула. Я подивилася на нього своїм коронним вбивчим поглядом від якого геть клієнти тікали, але цьому безсовісному зубастику було начхати на мій особистий простір.

— Я тебе теж люблю, Віліан, — нахабно посміхнувся він та потягнув у бік, де знаходились роздягальні з шафами та сумками.

— Я щось казала про "люблю"? — здійняла брову в очікуванні відповіді.

— В тебе це на лиці написано, люба, — від ще одного милого звернення взяла оскома і я не втрималася та вирішила відплатити йому тією ж монетою.

— Читати навчись, любчику, — гаркнула йому в лице, як бульдог. — Там написано «Не торкайся, бо покусає!».

— Ні, це якраз таки написано на моєму лиці. Бо це я вампір з нас двох, пам'ятаєш? — щасливо мовив Коул та відчинив мені двері до роздягальні, глузливо поклоняючись.

— У тебе від вампіра — лише зуби та якесь скажене відчуття своєї не вразливості, — а ні краплі не збрехала. — А, і ще — самозакоханості.

— А що поганого в тому, щоб любити себе,  Віліан? — якось серйозно запитав чоловік та нарешті відступився від мене й сів на лавку. — Я ніколи не зраджу собі, не знайду собі заміну, завжди буду купувати собі улюблені дрібнички чи смачну їжу. А що мені дадуть інші люди?

— Краплинку здорової самокритики? — скептично здійняла брову та притулилася спиною до вхідних дверей. — Тепла? Людського розуміння?

— Вони ніколи не знатимуть, що робиться в моїй голові.

— Та що ти кажеш! — розсміялася від такої абсурдності. — Хто-хто, а я — точно знаю те, що робиться у твоїй голові.

— Не знаєш, люба, — Коул повільно здійнявся та зробив кілька кроків у мій бік. — І ніколи не дізнаєшся, навіть зі своїм даром.

— Навіть сперечатися не буду.

Суперечка моментально затихла, залишаючи нас у двох серед невеличкого приміщення. Я відтулилася від стіни, відкрила шафу та стала повільно  стягувати з себе кофту й розминати плечі. Давався взнаки весь день на ногах. Через відсутність відпочинку боліло все тіло й хотілося заснути прямо в цій роздягальні. Але попереду мене чекала безсонна ніч та цілий день. То ж часу шкодувати себе не було. Швидше розберусь із роботою, швидше висплюсь.

— Віл? — промовив захриплим голосом чоловік, вириваючи мене зі своїх думок. Я так і застигла, тримаючи в пальцях в'язану кофту від цього чуттєвого тону.  — Я ж чоловік...що ти робиш?

— Перевдягаюсь, Коуле. Хіба не видно? — стомлено знизала плечима і відклала речі. — Що по твоєму ще мають робити люди в роздягальні?

— Соромитись, Віл! Соромитись! — промовив він, а я здивовано перевела погляд на рудого красеня. Це з яких же пір я мала його соромитись? — Я дорослий чоловік у розквіті своїх сил.

— Який з тебе "дорослий чоловік", Коуле? — буркнула, згадуючи як він нещодавно обіймався з унітазом після корпоративу. Рука потягнулася до сумки, яка лежала на поличці, та поклала її на лавку. — Дорослі люди не тягнуться цілуватись на п'яну голову хтозна з ким. І в коханні їм не зізнаються, коли ті приносять їм водички.

— Я не ліз хтозна до кого. Я ліз до тебе, — якось надто спокійно виділив Коул, а я від цієї інтонації аж повернулася до нього обличчям. З чого це він завів ці дивні розмови? Ніби в коханні зібрався зізнатися. Аж лячно стало. — І вода була ні до чого. Ти просто всунула мені її вчасно у руки.

— Ще краще —  просто перепив, — розсміялася, щоб якось зменшити оберти цієї розмови та натягнула на себе сумку. На мені відразу ж з'явилася святкова уніформа. Дивлячись на цей жах  мені захотілося вилаятись. — Та що це за знущання...?

Лице повільно повернулося в бік дзеркала, яке висіло на шафці, щоб оцінити масштаб трагедії зі всіх боків. До шкіряних шортів та топа додалися високі черевики на підборах та янгольські крильця. Над головою висіла магічна проєкція німба. Слава Інсанії, хоч рукавички були в комплекті, інакше б я точно збожеволіла від цього свята!

А от Коул, здавалося б, був у своїй тарілці. Він спокійно скинув верхній одяг, залишаючись в одних чорних трусах, та натягнув свою сумку. Через мить мене став пробирати нервовий сміх. Певно дизайнеру було начхати, що у нас можуть працювати й чоловіки, тому форма на Коулі виявилась та ж сама. Але черевики через сорок четвертий розмір ноги та тонкі гомілки, ніяк не хотіли триматися. Тому Коул нахабно поклав одну ногу на лавочку, спокусливо вигнувся й обережно став завертати край, аби вони спадали. Від чудернацького вигляду рудого вампіра в костюмі янгола, з моїх очей виступили сльози. Свята Інсаніє! Добре, я згодна, що весь сьогоднішній божевільний день коштував однієї  цієї можливості побачити Блекроуза в такому амплуа!

— Який же ти "чоловік" після цього? — ніяк не могла перестати сміятися та роздивлятися сьоме чудо світу.

Ну ніяк в моїй голові не збігався образ дивакуватого вампіра-шкодника з праведним янголом, котрий дарував нелюдям кохання. Цей комар міг подарувати хіба що гарний настрій. От дивилась я на його червоні губи у світлі срібного німба, й відразу спадала втома, нерви та забувалися всі ці дурні скарги наших постійних клієнтів, яких простіше було придушити ніж задовольнити. На душі ставало легко, розливалося тепло по щоках і навіть дихалося легше. Ось вам і чудодійна сила гумору.

А от самого Блекроуза мій гарний настрій не сильно радував, тому що він повільно опустив ногу на місце, склав свої мускулисті руки на грудях та модельною ходою від стегна попрямував у мій бік. Святі психи! Навіть під ноги не дивився! І ніякі високі підбори його не турбували, на відміну від мене! Я ж то, як вперше на них стала, думала що з переломами валятимусь в лікарні кожен місяць. А цьому хоч би що…от як так?

— Який я "чоловік"...? — тихо промовив Коул, грізно свердлячи мої очі. Він нарочито підійшов впритул і став по сантиметру нахилятися ще ближче, втискаючи мене у стіну. — Злий, Віліан. А знаєш, чому?

— Бо уніформа не підійшла? — намагалася розрядити атмосферу, але певно його зачепило за живе, бо навіть куточок його губ не смикнувся.  Натомість Коул торкнувся долонею моєї щоки та змусив здійняти лице вище та слухати.

«Бо одна маленька відьма досі не вірить, що я маю до неї почуття» — почувся чужий  голос у моїй голові, викликаючи дивне тремтіння. Я тонула в його червоних очах та не могла відірвати від них погляду. Здавалося, що він наклав на мене якесь закляття, примушуючи підкорюватись й мовчки дивитися, як його губи торкаються моїх, залишаючи на них гарячий поцілунок.