Чергова коробка, черговий клієнт, черговий політ на мітлі — все це зливалися в один неперервний день від якого хотілося нарешті позбутися. Викинути кудись  далеко, щоб потім навіть не згадалося. Але роботи все ще було багато, й поки багряне сонце ховалося за хмари, я летіла туди, де було завжди спекотно. Добре, що магія допомагала регулювати температуру, а з точковими порталами можна було дістатися потрібного місця значно швидше.

Прайд містера Арена Лайона мало чим відрізнявся від інших. Перевертні жили в просторих будиночках, які зі всіх сторін продувалися теплим вітром. Знайти альфу було зовсім не важко — він саме рознімав двох молодих хлопців та вичитував їх за бійки. Певно далеко не перші за сьогодні та не останні. Тому, дочекавшись, доки один з винуватців піде і закінчаться нотації другому, я підійшла ближче та представилась:

— Вам посилка від міс Лайон, — люб'язно віддала в руки золотокосого чоловіка коробку та дістала записку. — Тут ще повідомлення.

— Невже моя бабця нарешті освоїла пошту? — радів щасливий внук, поки роздирав багряне упакування. А потім нарешті дістав з пакунка в'язаний светр та в'язані шорти й витріщився на мене. — Що це...?

— ...подарунок від люблячої бабусі? — ніяково перепитала, а потім стала зачитувати записку із поясненнями.

«Любий Арене, я так і не змогла розібратися з вашими сенсорними технологіями, тому пишу за звичкою —  паперовим листом через пошту. Я дуже сумую за тобою, любий, і постійно переживаю за тебе — чи їсиш, чи не воюєш з кимось за територію, чи живий ще. Тому я зв'язала тобі ці магічні речі, щоб ти не мерз. Вони показуватимуть мені, що з тобою все добре — що ти живий, що ти ситий та спокійний. І якщо з тобою щось станеться, я враз зберу свої речі з Делірії та поїду тебе рятувати. Тому постійно  носи та не здумай мені помирати!
P.s. Твоя інструкція з ввімкнення Вайбарауна намокла від корвалолу і моїх сліз. Не дзвони по цьому диявольському винаходу!
P.s. Я тебе сильно люблю»

І от я стояла посеред такого собі оазису, дивилася, як через спеку вдалині виднілися міражі й мовчала. Мовчала, бо містер Лайон розправив у руках светр з написом «Найгарячіший лев на районі», стоячи в одних шортах. Потім відклав у бік, під здивовані погляди інших жителів прайду, й дістав ті самі труси з котячою лапкою спереду та діркою для хвоста ззаду.

Поки він намагався підібрати цензурні слова до цього подарунку, один із розбишак ледь усміхнувся та набрав повітря в легені, щоб розсміятися. Мудрий чоловік перевів на нього вбивчий погляд, змушуючи вдавитися повітрям та швидко промовив:

— Хто засміється — буде носити мій подарунок, аж доки хтось інший не порушить правила прайду, — жителі миттєво прикрили пальцями свої губи, тільки б не потрапити під ці законодавчі тортури. Вони глибоко дихали, вкривалися потом тільки б стриматись. — Врахуйте ще й те, що якщо моя люба бабуся запідозрить, що я хворію — то зв'яже усім вам по такому ж комплекту. Це я вам гарантую.

Погрози містера Лайона дали свій результат і всі добровольці миттєво заспокоїлися. Деякі навіть втекли, аби вже точно уникнути покарання. Я вже подумала, що на цьому все і закінчиться,  дала в руки Арену папірці на підпис. Аж от, повернувся той розбишака, котрий втік звідси ще до великого відкриття. Хлопець гордовито пройшов повз лежак, на якому лежали подарункові речі, а потім стрепенувся і зробив кілька кроків назад. Його пальці гидуючись  підняли светр, а потім по всьому оазису пролунав розкотистий сміх.

Ручка проткнула папір аж до твердого планшету. Містер Лайон повільно поклав її зверху документів і віддав у мої руки, а потім повернувся до нещасного самогубця. Той певно зрозумів, що зробив щось не те й став задкувати.

— Що? Невже сміятися тепер теж заборонено?! — намагався він оборонятися, але даремно. Вожаку було начхати.

— Заборонено! — гаркнув він так, що допитливі носи стали потихеньку підглядати, що ж сталося.

— Відколи це?! — не здавався нещасний. — Нічого не знаю!

— Незнання законів не звільняє від відповідальності, — констатував факт лев та почав виконувати покарання.

Бідний буркотун тікав скільки було сили.  Він скакав поміж дерев, намагаючись втекти від Арена, але той виявився все одно сильнішим і зрештою одягнув забіяку в той самий светр і труси. Весь прайд співчутливо дивився на те, як злочинець в плюс сорок градусів почав ще й виконувати  віджимання за балачки. Хоча мені здавалося, жителі просто не хотіли опинитись на його місці й тепер самі намагалися підтримувати порядок.

Що відбувалося далі — я вже не дивилася. Лише привітно помахала рукою на прощання та сіла на мітлу. Хотілося швидше розібратися з останніми замовленнями та нарешті відпочити від чужих подарунків. А ще, хотілося й самій відсвяткувати цей день. Не те щоб я вірила у всі ці рожеві сердечка, квіти та свічки — ні. Мені хотілося святкувати закінчення робочої зміни та те, що я її пережила.  

Тому взявши курс на Делірію, я увійшла через портал, залишила лишні речі та полетіла на мітлі в бік дому. В шлунку противно забуркотіло, говорячи мені, яка я погана. Хоча чесно? Після подвійної зміни я навіть не була впевнена, чи було щось в холодильнику.  Доставка в такий час була зайнята закоханими парочками, тому я вирішила просто сходити в ту ранішню кав'ярню з барною стійкою і поїсти перед сном щось смачненьке.

Вже на підльоті в кишені задзвонив телефон. Я дістала його і натиснула «Прийняти виклик»:

— Ти там ще жива? — запитав Коул з якоюсь втомою. Певно важкий день був не лише у мене.

— Жива. Лечу поїсти в кав'ярню поблизу  і потім завалюсь спати.

— А як же свято? Невже не хочеться якогось романтичного подарунка? — знущаючись запитав вампір, а мене аж нервовий тик схопив. Знав же, що на ці коробки у всіх наших працівників уже алергія випрацювалась. — Не хочеться, щоб хтось тебе кохав?

— Коуле. Ти ж мене знаєш. Найкращий подарунок — це смачно поїсти та нарешті виспатись, — процитувала своє життєве кредо. — А кохання. Так, як мене кохає моє ліжко — навіть ти мене не кохатимеш ніколи у світі.

— Я що, гірший за ліжко...? — шоковано протягнув він у голос, ніби сам ще не усвідомлюючи до кінця сказане. — Як це так?

— Тобі до нього ще товстіти й товстіти. Знаєш, який ти кістлявий? — поставила риторичне питання. — А я знаю! Не плече, а звалище кісток. Хоч бери та відгодовуй тебе якимось м'ясом, щоб так твердо не було.

— А відгодуй! — схопився він за мої слова. — Висилай адрес тієї кав'ярні. Я теж голодний. Все, пішов переодягатися!

В телефоні почулися довгі гудки. Я летіла витріщившись на екран і не розуміла, як же так могло статися, що я тепер йому ще й вечерю винна. От тобі й свято. От тобі й побачення. От тобі й буркотун хитро попий!