Свята валеріяна! Це ж як так можна було вляпатись, щоб містер Айс планував помсту своїм сусідам, а страждала від цього я? Ну от як, поясніть мені? І що це за модифікація така була, що я вже цілу годину літала вздовж вуличок приватного сектору Делірії, а запах тієї клятої ялинки так і не вивітрився, не зализався і не з кусався навіть з мітли? Добре ще я бракована, до мене так і липнули неприємності. Але ж вона то взагалі дерев'яною була! Мала б нормально функціонувати.

Дивлячись на ціле стадо котів, яке я зібрала за собою, мені згадалася легенда зі старих книг. Там жив колись стихійник, який додумався свого часу ходити через океан навпростець. Він розводив руками хвилі, збирав мушлі, а за спиною змикав їх. Так от, мало того, що я не вміла керувати котячим океаном, так і ходити по ньому було теж зовсім неприбутковою справою! Наступаєш на хвіст одному, він лапою дає другому, а той вже відлітає пухнастою скаженою пташечкою куди вийде. А потім починається броунівський рух, де в котячому морі — ти єдиний стовп на всю округу на який можна задертись.

Стягуючи з себе вже певно сотого кота, я дивилася на сцарапані ноги, руки та лице, й благала Інсанію дати мені хоч трошки більше спокою. Але вона була невблаганною.  Черговий пухнастий хвіст додумався атакувати пахучу здобич із дерева, розрахував траєкторію та стрибнув на моє зап'ястя, яким я встигла вчасно прикрити лице. Біда була в тому, що він своїми кігтиками впився у мою броньовану шкіру й нахабним чином повис на ній!

— Та щоб тебе! — гаркнула, знімаючи з себе цього підкорювача вершин. Ображена мордочка страждальця дивилася на мене так, ніби я в нього не свою руку видерла, а щонайменше його дзвіночки обрізала. — Ніколи в житті не заведу домашніх тварин! Вони всі нахабні, безсовісні та кусючі! Ще й валеріяномани!

Пробиратися крізь океан пухнастиків було вкрай важко, довго і болісно. І найобразливіше — я навіть не могла перевдягнутися чи скинути одяг, який пропах наскрізь. Все, що вдалося — дотягнутися до дзвінка та завмерти, в очікуванні господаря дому. А потім молитися, аби це було останнє замовлення в приватному секторі і я нарешті позбулася цих маніяків, злетівши на висоту.

— Кого там знову принесла нелегка?! Та дайте вже мені поспати! — буркотів чоловічий голос з-за дверей. — Якщо це не справа життя та смерті, то ідіть краще, поки мої нерви ще мають хоча б крапельку витримки!

— Це "Відьмина служба подарунків". Вам надіслали вітання, — ніяково мовила, оглядаючись на котів.

Господар щось буркнув, але я навіть не слухала, бо помітила того самого літуна, який заліз на дерево поруч з входом і підозріло виляв хвостом на всі боки. В його величезних очах читалася рішучість та бажання роздерти мене на шматочки чи принаймні з'їсти. Три, два, один... Кіт стрибнув у мій бік, змушуючи мене присісти, щоб хоч якось врятуватися. А от містеру Майнду пощастило менше.

— Добрий... — почав було господар дому, але скажений кіт не дав йому договорити. Він за інерцією вчепився у його лице і зі скаженим криком став нявчати.  Містер Майнд моментально озвірів і гаркнув у відповідь, закінчуючи фразу, — Д-е-е-ень!!!

І коли я казала "озвірів", то було зовсім не в переносному значенні. Він на очах став перекидатися у великого, кровожерливого дракона, який заволав від болю на всю округу. Ще краще! Поки я сиділа на землі, в оточенні шокованих котів, він воював з тим самим, що впився в його морду. А точніше — плювався вогнем на всі сторони, доки з нього не злізли.

Коли запах горілого нарешті перебив аромат валеріяни й глядачів різко поменшало, Хілер Майнд вмостився на тому ж місці та став пускати дим з носа. І хоч він дивним способом встиг вискочити з дому перед трансформацією, але його довгий хвіст скрутився бубликом і застряг у дверях. Тому дракон приречено опустив голову на лапки, поглядаючи на мене з таким докором, що мені аж совісно стало.

— Давайте я вам хоч подарунок відкрию...? — ніяково протягнула і після згоди отримувача розпакувала маленьку пусту коробочку з-під кільця. Всередині лежала маленька записка: — «Я згодна»?

Дракон недовірливо вискалився, але в чому справа я так і не зрозуміла. Тому повільно поклала руку на його лапу, щоб прочитати думки.

— Аж два рази! Згодна вона! Цікаво, хто на цей раз у неї вселився? Бабця знову воскресла чи може тітка моя?

— А чому ви не вірите, що це вона? — здивувалася таким роздумам.

— То ви мене чуєте? — наморщився містер Майнд, а потім пробуркотів далі. — Бо Соула зараз у відряджені. А мене не пустили через цих психів із зимовим загостренням.

— А хіба існує "зимове" ще? Я чула лише про "осіннє" та "весняне"...

— Пристойному психу байдуже, яка пора року чи яка година. Він тобі й літом може заявитися о третій годині ночі й сказати, що в нього трагедія життя! — чоловік знову чмихнув й повернувся до мене обличчям. — Знаєте, яка? Виробник ковбаси посмів змінити назву з "Домашніх сосисок" на "Родинні сосиски". І через це в людини безсоння! Ну нічого...я його скоро сам впокою і буде він спати в мене вічним сном! Головне, щоб до Соули не прийшов.

— А вона у вас що, з духами розмовляє?

— Частіше ніж зі мною, —  ревниво мовив чоловік. 

— Я чула, що духи бояться котів. Не хочете подарувати їй..? — обережно запитала, щоб хоч якось розрадити ситуацію.

— У неї вже є. Сплять як вареники. Це хіба що скаженого якогось...і то, навряд чи існує настільки психований, щоб відлякувати стількох примар.

— То може цього? — вказала пальцем на дерево, на якому сидів той самий нахабний кіт, який зі мною об'їздив увесь приватний сектор. — Він такий настирливий, що духи від нього самі будуть тікати.

— Гарна ідея, — Хілер Майнд зробив кілька глибоких вдихів, перекинувся назад у людську подобу і став заманювати кота. — Іди сюди, пухнастику... Я тебе не з'їм.

— Зефірка, киць-киць-киць...? — стала допомагати, дістаючи з сумки пропахлі валеріяною речі.

— А чому "Зефірка"? — спантеличився чоловік. — Він не схожий на милого кота.

— На милого — ні, а от на підгорілого...ще і як!  — усміхнулася та виставила руку до дерева. Кішка стрибнула на мою руку на знову зачепилася своїми кігтями. Я вкотре за сьогодні зняла її з себе і передала у руки новому власнику. — Тримайте це чудовисько. З таким характером, вона вам духів їсти буде.

— Сподіваюся на це. Бо мого характеру вже не вистачає. Дякую вам.

— Будь ласка...? І вибачте, що так сталося. Я дійсно не хотіла.

— Нічого... Це не сама курйозна ситуація в моєму житті. Принаймні, цього разу мій хвіст не бачила половина Делірії. Гарного дня вам.

— І вам...

Було приємно, що зрештою все закінчилося добре. Не знаю, чи допоможе це чудовисько його дівчині, але мене гріла думка, що я зробила все можливе аби загладити свою провину. Добре, що це була остання посилка в цьому районі. Добре, що запах диму хоч трохи віднадив від мене цих пухнастих, кровожерливих створінь. Можна буде хоч спокійно випити кави в обідню перерву, поки остаточно не розвалилася від втоми.