Білі кучугури вкривали ліс м'якою ковдрою. З висоти здавалося, ніби це було найспокійніше місце у світі, але я не мала ілюзій щодо лігва перевертнів. Навіть снігові барси зрештою залишалися тваринами, які жили за законами природи. А вони їм казали, що коли на небі висів повний місяць — треба було шукати з ким би продовжити свій рід. Мало того, на цій вершині базувалося кілька племен, які ворогували між собою вже довгий час і періодично воювали не зрозуміло за що. Тому я намагалася опускатися вниз вкрай обережно, щоб не натрапити на тих, на кого не треба було.

Магічний ідентифікатор на мапі привів мене до невеличкого будиночка у певному віддалені від всіх племен. Я повільно опустилася на розчищену доріжку й насторожено постукала у двері. Не пройшло й хвилини, як вони відчинилися й переді мною постав великий сильний чоловік з довгим білим волоссям. Я дивилася на нього й не могла відвести погляду — настільки магнетичну зовнішність він мав. Біла бліда шкіра, котячий розріз очей і очі неонового блакитного кольору.

— Світлого ранку, містер Вайнд, «Відьмина служба», — привіталася та дістала з сумки відповідний подарунок у пухнастій обгортці зі срібними риб'ячими кісточками.

— Невже прийшла? — радісно сказав він та вихопив з моїх долонь невеличку коробочку. — Дякую вам!

— Зачекайте там застереження! — почала я, але було вже занадто пізно. Містер Айс вже потягнув за стрічку та запустив процес відновлення. — Вона збільшується...

— Чорт...! — тільки й встиг мовити отримувач та вискочити на вулицю босими ногами, коли святкове упакування зникло, залишаючи замість себе ялинку. — Я ж не знав, що вона так легко активізується...

— Пізно...

Крихітна ялинка стала миттєво рости. За лічені секунди вона досягла спочатку моїх розмірів, а потім розмірів непоганого такого двоповерхового будиночка. Але то таке. Найгіршим у всій цій ситуації було не те що вона виросла не там, де треба. А те, що від неї тхнуло валеріяною настільки сильно, що я аж носа прикрила. Як таке могло статися —  в голові не вкладалося!

— Що це за запах...? — пробуркотіла, тримаючись за ніс. Від сильного аромату захотілося його відірвати та кудись викинути, але зупиняло те, що без носа я була б ще страшнішою. — Це від ялинки...?

— Так! — задоволено протягнув сніговий барс, торкаючись білих гілочок цієї хімічної зброї. — Спеціально замовив у подруги, яка займається розробками. Скажіть же, "чудо"?

— Не те слово... — ледь втримувалася, щоб не зомліти. — А, якщо не секрет, навіщо вам воно здалося? Невже так нервово жити посеред лісу, що треба вживати заспокійливе в таких великих дозах?

— Та це все через роботу! — засмучено відповів містер Вайнд та поставив підпис у документах на отримання. — Я ж вчителем у молодшій школі працюю. Хочу побути в тиші після важкого робочого дня, а не дають.

— Це ж якими монстрами мають бути діти... — тихо мовила в голос частину своїх думок. — Вони там що, масові вбивства організовують...?

— Чого б це? — здивувався він. — Всього лиш металевими лінійками в лице кидають, постійно б'ються чи "звільняються зі школи", коли щось не по їхньому. Інколи плюються папірцями в стелю та ламають ноги під час гри у футбол. Нічого особливого. Діти, як діти.

— ...вибачте за дурне питання, а як в засніжених горах з'явилися перевертні, які трансформуються у верблюдів...? — поцікавилася. — Їм же холодно напевно?

— Їм...? Навряд чи, але морозяться прибирати за собою вони знатно, — констатував факт вчитель. — Та й не верблюди вони. Звичайні діти. Я в людській школі працюю.

— В людській...? — здивувалася. Я чогось думала, що люди менш агресивні за інші раси. Це ж якщо вони такі скажені, то школа перевертнів чи гномів певно взагалі була схожою на пекло! — А баталії такі, ніби щонайменше в динозаврячій. Ви тому від них у ліс переїхали?

— Так, але ж хто знав, що місцеві жителі гірше тих дітей? Верещать мені під вікнами всю ніч. Воюють за серце Мурок всіляких, — втомлено почухав потилицю красень й відійшов на кілька кроків, щоб краще оглянути свій подарунок. — А я, між іншим, спати хочу!

— А чим вам допоможе ця ялинка валеріянова?

— Чим? А он, бачите як гілки хилитаються? Перевертні зараз сюди прибіжать, кинуться ялинку гризти разом. А зараз повний місяць, — хилитнув головою у бік супутника. Він увіткнувся щокою до магічно модифікованого дерева та став розглядати маленькі голочки на пишних гілках.  — Природа візьме своє, зав'яжуться пари, а родичів у нас вбивати не прийнято. На рік допоможе.

— А далі що? Ще одну замовите? — видала смішок та стиснула ніс пальцями, щоб не чути запаху. Але схоже, ротом запахи теж можна було непогано розрізняти. Принаймні у мене це виходило.

— Та навіщо? З'являться діти, перевертні будуть зайняті своїм виводком і їм буде не до війн. А після — підуть перші зуби, температура, щеплення. Нормальні чоловіки заспокояться і допомагатимуть коханим, а дурні — підуть в затяжну п'янку і їх каструють дружини, — протягнув Айс мрійливим тоном. — А потім садок, школа. Посаджу батьків прописи писати — помщусь за невиспані ночі. Аплікації мені в час ночі будуть клеїти. Таблицю множення на рибках пояснювати. Клубочки додавати. Я на них ще відіграюсь!

— О це так схема... — констатувала. Що ж треба було наробити, аби містер Айс став планувати таку грандіозну багаторічну помсту? Аж цікаво стало.  — Це ж чим вони вам так завинили, що ви їх хочете настільки покарати?

— Тим що мені звітність закривати, «Нова Уміла Школа» глючить від перевантаження, доводиться по сто разів вносити одне і те ж саме о четвертій годині ночі. А ці безсовісні хвостаті влаштували собі весну! Ходять посеред лісу, навчать і працювати не дають! А минулої ночі взагалі озвіріли. Я тільки но ввів інформацію, натиснув "Зберегти", а вони побилися і мені кабель від світла порвали!

— А пізніше ввести не можна? З іншого комп'ютера.

— Коли? — подивився він на мене, як на божевільну. — Ті кастратіки перевести все в онлайн журнали додумались, а от забезпечити їхнє нормальне функціонування — ні! Сайт перевантажений. І єдиний час, коли він хоча б відкривається — четверта година ранку!

— Ну і ну... — задумалась про важкі будні вчителів. Десь у лісі почулося гарчання та тріск.

— Ви б летіли, пані відьмо, бо вони через кілька хвилин вже будуть тут. Не хотілося б, щоб ви зв'язали своє життя з якимось зубастим егоїстом.

— Не хотілося б, — тихо відповіла й сіла на мітлу, піднімаючись в небо.

Над засніженим лісом піднімалися перші промені сонця. Вони розфарбовували червоним кольором небо, починаючи потрохи зігрівати шкіру. І хоч цей дурний костюм не давав нормально відчувати їх, але...я відчувала, що наставав новий день. День, в якому моє життя тісно пов'язане з особистим зубастиком, хоч і без хвоста. І поки що він був значно кращим за тих перевертнів.