Невеличка кухня викликала почуття затишку. Принаймні на ньому я намагалася сконцентруватися, відбиваючи гору філе останні пів години та слухаючи поперемінно то стукіт у двері, то голос Коула у своїй голові. Чи то він настільки не мав інстинкту самозбереження, чи то настільки відчував провину, що готовий був і сам стати відбивною, але Коула мій грюкіт аж ніяк не віднаджував. Здавалося навпаки — викликав якесь непереборне бажання дістатися до причини звуку. Ніколи не думала, що вампірів можна було гіпнозувати, але схоже на те. 

«Я все одно нікуди не піду звідси... Впусти, Віліан. Нам треба поговорити» — ніяк не втихав голос. Я сильніше стукнула по відбивній і зі спересердя загарчала. І звідки в представника його раси стільки витримки та баранячої впертості? «Ну впусти мене, будь ласка. І можеш моїми зубами дироколити м'ясо — всіляко менше шкоди. А то такими темпами тобі доведеться скоро стільницю міняти — роздовбаєш її замість моєї дурної голови».

Поки дурна голова Блекроуза шукала нові аргументи, моя ні чим не розумніша голова схоже  вирішила підсмажити цю гору філе на тілі. Очі нестерпно пекли, у скронях гуло, а м'язи всі виломлювало. Зрозумівши, що справа пахне горілим та залишивши свій антистрес на кілька хвилин, я пішла за термометром — глянути наскільки все погано. Знайти його було ще тим квестом, враховуючи те, що я дома майже не бувала останній тиждень. Довелося витратити багато часу, перш ніж я змогла його відшукати та сісти на диван. 

«Ти чого затихла?» — почулося під повільний писк. На екрані виднілось “тридцять сім і п'ять” і продовжувало рости. «Віліан? Хоч стукни, щоб я знав, що ти жива...» — ніяк не вгамовувався Коул, поки я чекала вердикту термометра. Це ж треба було схопити простуду! І куди я поділа таблетки...? Головне вчасно випити їх, аби на ранок попустило. Інакше доведеться страждати кілька днів. 

Вставши з ліжка я стала шукати на поличках потрібні ліки. Таку температуру збивати не можна було, але ця клята ломота тільки набирала обертів. А мені ще он, смажити відбивні треба було, речі попрати та відпочити перед робочим днем. Тому я швидко віднайшла потрібне, випила додатково сироп для імунітету, й попленталась на кухню — смажити своє добро.

«Віл...» — ледь чутно пронеслося на краю свідомості, коли я поставила на вогонь сковороду і налила в неї олію. Робота не стояла на місці. Я мовчки взяла шматок м'яса, поклала в муку, потім в яйце і піднесла до сковороди. Як тільки не сталося, в повітрі почувся гучний гул. Від неочікуваності шматок відбивної впав у киплячу олію і та, своєю чергою, ляпнула на мою руку.

— Чорт! — гаркнула я, притискаючи до себе болючу руку і випадково скидаючи зі столу  металевий молоточок прямо на ногу Коула. Той ойкнув, але змовчав. А от я змовчати не змогла вже. — Якого біса?!

— Щоб ти мені довго жила! — викрикнув вампір, стрибаючи на цілій нозі. — Який же я радий, що ти таки жива, а не вбила себе цим інструментом для катувань...!

— Такий радий, що аж сльози виступили на очах? — розсміялася від абсурдності ситуації та сунула в холодну воду пальці. Навіть злитись не виходило на нього нормально.

— Що навіть не встиг прибрати ногу на шляху твого молотка, — ледь посміхнувся вампір, стиснувши зуби та примружившись від болю. — Сподіваюся, ти її смажити не будеш? Попереджаю! Я кістлявий! М'яса там зовсім мало. Наїстись не вийде.

— Я що, дурна? Нащо мені твої кістки, якщо в мене тут ціла гора м'яса є? Ще, не дай свята Інсанія,  телепортуєшся з мого шлунку і доведеш до інсульту.

— Я все одно радий, що з тобою все добре, — куточки губ опустилися, видаючи серйозність сказаного. Я дістала руку з води, витерла її та вимкнула вогонь.  — Вибач мені...

— За що саме? — буркнула, ледь помітно нахиляючи голову, щоб шия не так сильно боліла. — За брехню? За мій головний біль цього ранку? Чи може за те, що я обпеклася через твою телепортацію?

— За все хороше, Віл. Я дійсно не хотів брехати тобі про своє походження. Віриш? З тобою я відчував себе не високородним лордом, а звичайним вампіром, який міг чогось досягнути своїми силами... — почав було Коул на якусь мить поринаючи в минуле. — Ще в Академії, мені так подобалося бачити, як тобі вдавалося викручуватися із найдурніших ситуацій самотужки... Я завжди рівнявся на тебе у цьому.

— У мене не було іншого вибору, окрім як стиснувши зуби вирішувати їх.

— Можливо. Але ти мені цим і сподобалася, віриш? — якось сумно запитав чоловік та сперся на стіл. — Я хотів вивести нашу контору на стабільний дохід і розповісти тобі все. Показати, що я теж чогось вартий і без батьків.

— Ти й так вартий, тобі не здається?

— Я не впевнений, Віл. Ти ж бачиш які вони, — Коул замовчав на кілька секунд, а потім продовжив. — Он, знайшли мені якусь багату дівчину, хочуть, аби я одружився з нею. Мовляв, закон істинних пар можна зняти. І їх зовсім не цікавить, що з цього приводу думаю я.

— А що ти думаєш...? — нервово прикусила губу, дивлячись у вікно, тільки б не бачити його очей.

— Думаю, що хотів би провести ритуал об'єднання душ із тобою. Мені більше ніхто не потрібен.

— А як же твоя мама? — тихо промовила. — Вона має рацію. Зрештою, я лише відьма. Ти не шкодуватимеш з часом, що вибрав мене, а не якусь красуню?

— Я вже казав бабусі, що красивіше за тебе не знайду, — вперто вимовив Блекроуз, а я згадала йому пантоміму і мало не вдавилася повітрям знову. — А після ритуалу вони заспокояться і їм стане байдуже на твоє походження.

— З чого це ти вирішив?

— З того, що їх цікавить лише продовження роду, а мене цікавиш — ти. То ж їм доведеться змиритися з тим, що наші діти будуть наймилішими в Делірії й такими буркотливими, що зможуть замучити суперечками кого завгодно, — мрійливо протягнув Коул, поки я здивовано розглядала його нахабне лице. — То що, згодна?

— Про дітей навіть не заїкайся! Хочеш їх? Народжуй їх своїми силами, раз ти хочеш всього досягти сам, — відхрестилася від цього добра.

— Я тебе хочу, відьмо. А діти — то буде приємним бонусом в майбутньому. Якщо ти звичайно зможеш пережити мою бабцю, а я зможу пережити ваші війни,  — буркнув чоловік. — То що, як щодо помсти їм? Станеш моєю парою їм на зло?

— А мені яка вигода від цього? — хитро примружила очі.

— Я не стоятиму більше під твоїми дверима, — почав Коул, думаючи, що цього буде достатньо. Але по моєму скептицизму зрозумів, наскільки він помилився і став перераховувати додаткові бонуси. —  Можу посмажити все це м'ясо на столі? Дам тобі цілий тиждень вихідних? Допоможу помститися за ті дурні слова? Обійматиму тебе кожної ночі, хочеш?

— Краще он за ліками сходи, герой-коханець, втомлено видихнула повітря і сперлася на стіну. 

— Щось болить? — занепокоївся чоловік, нервово оглядаючи мене зі всіх сторін.

— Мозок болить від твого буркотіння в моїй голові. Але від тебе таблеток ще не придумали. Так що купуй від температури. А то ніччю не матиму чим скинути.

— Все-таки захворіла...? — м'які губи торкнулися мого лоба на кілька секунд. — Більше ніколи не поведу тебе на побачення... Якось не складається в нас із ними. Краще он, дома тобі влаштую тихий вечір. Зі смачною їжею, пігулками та обіймами. Що скажеш, міс Блекроуз?

— Скажу, що погоджусь чисто із принципу, щоб втерти носа твоїй мамі. А то я своє відстраждала, а вона ще — ні. Сподіваюся, ти не будеш сильно проти?

— Я ще сам допоможу тобі, — посміхнувся Коул та міцніше обійняв мене за плечі. — Але спершу давай вилікуємо тебе, а то ще скажеш потім, що погодилася в недієздатному стані. Захочеш розвестись.

— А що, не можна буде?

— Не можна. От помру, тоді й розведемося. Тоді й шукатимеш когось іншого.

— Вампіри ж вічні...? — ніяково перепитала. Коул хитро посміхнувся мені та м'яко поцілував у щоку.

— Тому я кохатиму тебе вічно.

Схоже говорив він саме з розрахунку на те, що проживе зі мною не одне століття. Те ж мені, романтик. Краще б пообіцяв шкарпетки збирати все наше життя. Чи не буркотіти до самої смерті. Теж мені досягнення — “кохати вічно”. Якось занадто легко.