То був ранок, перший день навчання у дев'ятому класі. Я аж ніяк не хотіла йти до школи, а спати мені б не завадило. Але ж ні...
Моя мати обожнює будити всіх зранку, тому було не важко здогадатись, хто сидить біля мене i дивиться, як я сплю.

-Амелі, вставай!-крикнула мама.

-Ну маам...Ще трішки і я встаю.

-Ніяких ще трішки! Ти запізнитися хочеш!?

-Та не запізнюся я! Ти мене на тридцять хвилин швидше будиш ніж я встаю.

-Тридцять? Тоді точно не запізнишся!

-Мамо, ти знущаєшся? Я хотіла ще поспати...

Вона мені так і не відповіла нічого, а просто вийшла з кімнати. А що ж мені робити?Довелося вставати і йти збиратися до школи. Якби ж я знала, що мене там чекає...

А йти до школи у мене не було бажання, бо з мене глузували однокласники, я це все терпіла, а потім плакала у подушку вдома. Про це ніхто не знав, лише я. Ось тому я собі клялася, що ніхто ніколи не дізнається про моє життя за межами школи, бо були випадки, коли ці "святі" намагалися пліткувати про мене. Вони складали казочки, ще й які, хтось міг і вірити цим нісенітницям.

Я перестала звертати увагу на це, бо плітки це така річ, яка буде завжди, навіть якщо ви будете намагатися бути для всіх доброю людиною, то знайдеться той хто буде на своїй хвилі. Це життя.

Звичайно у мене не було бажання бачитися знову з тими хто пліткував про мене за спиною. Та я не дозволю більше себе ображати. Можливо я виглядаю скромною і спокійною дівчиною, а все ж ні, це тільки маска. Вони думають, що можуть просто так взяти і складати про мене ті самі казочки...Хех, наївні.

Можливо хтось з них вважав мене тією, яка ніколи навіть з хлопцем зустрічатися не буде, бо нікому до мене діла нема. Я така сама людина, як і вони. У мене є серце, почуття, дві руки і дві ноги. Що ж їм у мені не подобається? Можливо я колись знайду відповідь на це питання, хто зна.

На вулиці вже ледь теплий вересень, такий чудовий, а холодний.
Я зібрала свій портфель і пішла до школи. Дуже скучила за Софі, вона єдина людина, яка розуміє мене, навіть батьки інколи не здатні зрозуміти мої примхи.

Раптом, я побачила смичок від скрипки. Він лежав на траві подвір'я нашої школи.

-Цікаво, хто ж це такий незграба?-запитала я себе.

Я вирішила підняти його, можливо знайду власника і віддам.
Коли я увійшла в клас, то знову побачила своїх однокласників. Боже, як вони змінилися, завжди дивуюся таким речам. Побачивши Софі, на душі стало веселіше і вже хотілося все забути, але до нашого класу зайшла вчителька і повідомила, що у нашому класі новенька, Емма Стоун.
Ми зразу звикли до неї, вона була не з тихих дівчат, такою собі пацанкою.
Та хто ж знав, що і вона стане мені ворогом...