Глава 5. Операція "особисте"
–Ох, Софі...Навіщо ти це для мене робиш...
–Мені подобалося малювати твій портрет, це ж мій перший досвід, –сказала Софі і дістала з сумки чудовий портрет Амелі, який вона малювала акварельними фарбами.
–Софі...він чудовий, у мене просто немає слів, дякую тобі! А тепер до справи. Пам'ятаєш того хлопця в якого я вдарилася? – запитала Амелі.
–Звичайно я пам'ятаю це хамло,–обурено відповіла Софі.
–Перестань, він не такий. Я дізналася про нього інформацію, але він багато чого приховує від мене. Подруго, ти повинна мені допомогти, розпочинаємо операцію "особисте".
–Амелі, це не культурно, людина має право щось від когось приховувати. Не можна так.
–Софі, але ж я так хочу багато про нього дізнатися. Він мене сильно зацікавив.
–Гаразд, тоді чому ти це сама не робиш, а просиш мене допомогти?–запитала Софі і зробила ковток гарячого чаю.
–Мені здається, що я сама не в силі це зробити. Будь ласка, Софі...
–Ну добре! Але після такого пообіцяй, що більше не будеш пропонувати мені такі речі.
* * *
Ми пильно слідкували за Джеймі і хотіли дізнатися як найбільше про нього. Я знала лише те, що він займається музикою, немає друзів і дуже сором'язливий. Мені було мало цієї інформації, та мабуть я божевільна і так нахабно хочу дізнатися всі його секрети.
Ідучи по коридору, я почула знайомий голос, який кликав мене. Хтось біг за мною і галасливо викрикував моє ім'я. То був надто дивний Джастін Ленон, хлопець з паралельного класу.
–Алі, куди ж ти так тікаєш від мене? – запитав хлопець.
–Джастіне, я ж просила тебе так не звати мене. Ненавиджу коли скорочують моє ім'я. Що ти хочеш?
–Пробач, мила. Ти забула свій зошит у кабінеті хімії, – сказав Джастін і дав Амелі у руки зошит.
–Дякую тобі, але не називай мене так пестливо, ми наче з тобою друзі, чи не так? – відповіла дівчина і усміхнулася.
–Звичайно друзі, але у мене величезне бажання так тебе називати, Алі.
–Все, забули. Пробач Джастіне, мені потрібно бігти.
Я помічала, що у Джастіна була до мене якась симпатія, але я його ігнорувала, бо була не готова до відносин. Так, безліч його компліментів були мені приємні, але мені здавалося, що мене більше тягне до Джеймі. Ой, про що це я...
Тягнуло у тому сенсі, що я хотіла дізнатися про нього щось більше, ніж він мені дозволив знати. Тому ми розпочали разом із Софі нашу маленьку справу. Та коли тільки розпочали, я знову зустріла його. Він був без настрою, вимагав пояснити, чому я тоді кинула трубку. Мені довелося вигадати історію, що мій телефон просто розрядився. Але насправді я обурилася тим, що він не довіряє своїм батькам. Чому? Що цей хлопець від мене приховує?
–Джеймі, чому ти не довіряєш своїм батькам?–запитала Амелі.
–Ти правда хочеш це знати?–відповів хлопець.
–Мене зараз це хвилює у першу чергу.
–Гаразд. Мої батьки мені не рідні. Колись, 14 років тому, нас віддали з Еммою у дитячий будинок. Нашу матір звали Олівія Уотсон, а ім'я батька ми так і не дізналися. Вона віддала нас, бо ми були їй не потрібні, їй було на той момент 19 років. Де вона зараз, ніхто не знає. Потім нас взяла до себе сім'я Стоунів. Ми дізналися правду тільки у 10 років, після цього я перестав довіряти новим батькам.
–Боже, пробач мені, я не знала, що у тебе все так погано...
–Амелі, усе добре, я вже звик. Ти перша, кому я розповів цей секрет.
–А чому тоді у тебе не було друзів?–запитала дівчина.
–У попередній школі мене дражнили, що я не схожий на свого батька і казали, що моя матір мене народила від іншого. І звичайно я не засмутився через переїзд, хіба ж мені потрібні такі друзі? Ні.
Амелі подивилася на Джеймі і щиро його обійняла.
–Мені подобалося малювати твій портрет, це ж мій перший досвід, –сказала Софі і дістала з сумки чудовий портрет Амелі, який вона малювала акварельними фарбами.
–Софі...він чудовий, у мене просто немає слів, дякую тобі! А тепер до справи. Пам'ятаєш того хлопця в якого я вдарилася? – запитала Амелі.
–Звичайно я пам'ятаю це хамло,–обурено відповіла Софі.
–Перестань, він не такий. Я дізналася про нього інформацію, але він багато чого приховує від мене. Подруго, ти повинна мені допомогти, розпочинаємо операцію "особисте".
–Амелі, це не культурно, людина має право щось від когось приховувати. Не можна так.
–Софі, але ж я так хочу багато про нього дізнатися. Він мене сильно зацікавив.
–Гаразд, тоді чому ти це сама не робиш, а просиш мене допомогти?–запитала Софі і зробила ковток гарячого чаю.
–Мені здається, що я сама не в силі це зробити. Будь ласка, Софі...
–Ну добре! Але після такого пообіцяй, що більше не будеш пропонувати мені такі речі.
* * *
Ми пильно слідкували за Джеймі і хотіли дізнатися як найбільше про нього. Я знала лише те, що він займається музикою, немає друзів і дуже сором'язливий. Мені було мало цієї інформації, та мабуть я божевільна і так нахабно хочу дізнатися всі його секрети.
Ідучи по коридору, я почула знайомий голос, який кликав мене. Хтось біг за мною і галасливо викрикував моє ім'я. То був надто дивний Джастін Ленон, хлопець з паралельного класу.
–Алі, куди ж ти так тікаєш від мене? – запитав хлопець.
–Джастіне, я ж просила тебе так не звати мене. Ненавиджу коли скорочують моє ім'я. Що ти хочеш?
–Пробач, мила. Ти забула свій зошит у кабінеті хімії, – сказав Джастін і дав Амелі у руки зошит.
–Дякую тобі, але не називай мене так пестливо, ми наче з тобою друзі, чи не так? – відповіла дівчина і усміхнулася.
–Звичайно друзі, але у мене величезне бажання так тебе називати, Алі.
–Все, забули. Пробач Джастіне, мені потрібно бігти.
Я помічала, що у Джастіна була до мене якась симпатія, але я його ігнорувала, бо була не готова до відносин. Так, безліч його компліментів були мені приємні, але мені здавалося, що мене більше тягне до Джеймі. Ой, про що це я...
Тягнуло у тому сенсі, що я хотіла дізнатися про нього щось більше, ніж він мені дозволив знати. Тому ми розпочали разом із Софі нашу маленьку справу. Та коли тільки розпочали, я знову зустріла його. Він був без настрою, вимагав пояснити, чому я тоді кинула трубку. Мені довелося вигадати історію, що мій телефон просто розрядився. Але насправді я обурилася тим, що він не довіряє своїм батькам. Чому? Що цей хлопець від мене приховує?
–Джеймі, чому ти не довіряєш своїм батькам?–запитала Амелі.
–Ти правда хочеш це знати?–відповів хлопець.
–Мене зараз це хвилює у першу чергу.
–Гаразд. Мої батьки мені не рідні. Колись, 14 років тому, нас віддали з Еммою у дитячий будинок. Нашу матір звали Олівія Уотсон, а ім'я батька ми так і не дізналися. Вона віддала нас, бо ми були їй не потрібні, їй було на той момент 19 років. Де вона зараз, ніхто не знає. Потім нас взяла до себе сім'я Стоунів. Ми дізналися правду тільки у 10 років, після цього я перестав довіряти новим батькам.
–Боже, пробач мені, я не знала, що у тебе все так погано...
–Амелі, усе добре, я вже звик. Ти перша, кому я розповів цей секрет.
–А чому тоді у тебе не було друзів?–запитала дівчина.
–У попередній школі мене дражнили, що я не схожий на свого батька і казали, що моя матір мене народила від іншого. І звичайно я не засмутився через переїзд, хіба ж мені потрібні такі друзі? Ні.
Амелі подивилася на Джеймі і щиро його обійняла.
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(1)
Глава 5. Операція "особисте"
Чому так мало?? Цікаво, що буде дальше. Як завжди неперевершено😘😻👈❤❤
Відповісти
2018-04-15 12:24:22
3