Він прочитав її вірш, вона почала соромитися і закривати обличчя руками. Амелі було соромно, що її вірш хтось читав, але ж вона не хотіла цього, а він без дозволу вирвав блокнот з рук.
–Джеймі, це не культурно. Навіщо ти це зробив?–тихо запитала вона.
–Мені дуже сподобався твій вірш, я б хотів прочитати ще.–відповів він.
Дівчина була приємно вражена, вона думала, що він почне критикувати кожне її слово у вірші. Вони довго сиділи у кафе, пили каву та чай і розповідали кумедні ситуації з життя. Їм подобалося разом спілкуватися, у них було дуже багато спільних тем. Але була лише одна проблема: вони й досі соромилися одне одного, навіть після проведення двох годин у кафе, навіть не мовчки, а розмовляючи.
Аж раптом, хтось дзвонить до Джеймі.
–Джеймі, ти де?–стурбовано запитав голос з телефону.
–Я у кафе, з подругою...–відповів хлопець.
–Яка ще подруга? Негайно йди додому! Свої відносини будеш вирішувати потім!
–Гаразд, Еммо...
У хлопця змінився настрій, він став сумним і почав швидко поспішати кудись.
–Ти вже йдеш?–запитала Амелі.
–Так, пробач, важливі справи. Напиши мені свій номер телефону, я тобі подзвоню у вільний час.–сказав хлопець і усміхнувся
Вона написала йому номер на папері, вирваним з блокноту, і мовчки пішла.
Між ними виникла маленька дружба, яка колись могла перерости у кохання, як у фільмах. Та хіба ж це фільм? Вони не довіряють ще один одному і у них все тільки починається, про яке кохання може йти річ?
Амелі та Джеймі не вірили у кохання з першого погляду, та й ніколи не повірять...
                              * * *
Джеймі прибіг додому, стурбований, мокрий від дощу. Тільки його розмова з Амелі була гарним спогадом за цілий день, а тепер ще й смичок у нього і концерт точно буде.
–Де це ти гуляв!? А ти знаєш, що мама хвилювалася. Подивись на себе, який у тебе жахливий вигляд!–кричала Емма.
–Я ж тобі сказав, що був у кафе з подругою. Що не зрозуміло?–відповів хлопець.
–Хто вона? Я чогось не знаю?–запитала мама.
–Мам...це...моя нова подруга, вона знайшла мій смичок.
–І ти вирішив запросити її у кафе, а нам нічого не розповісти? –з усмішкою запитала його мама.
–Я не хочу про це розмовляти, добре? –хлопець обернувся і пішов до своєї кімнати.
Він швидко взяв телефон до рук і почав вводити номер Амелі, а вона тим часом також чекала на його дзвінок. Три гудки, дівчина відповідає.
–Алло? Це ти, Джеймі?-запитала дівчина
–Так, нарешті зміг тобі подзвонити.
–Тебе не сильно сварили через мене?
–Та ні, лише сестра почала кричати, а так все чудово.-сміючись промовив хлопець.
Їхня розмова тривала десь годину, а потім Амелі запитала його про те, про що він не хотів розмовляти.
–Джеймі, ти так і не розповів мені, чому у тебе не було друзів.
–Я не хочу про це розповідати, для мене це дуже болюча тема.
–Чому? Довірся мені, будь ласка.–з сумом говорила дівчина.
–Я нікому ніколи не довіряв у цьому світі, навіть батькам, бо вони не варті моєї довіри.
Дівчина вимкнула телефон і більше у той день йому не відповідала...
Вона вважала, що він надто дивний і в одну ж мить цікавий. Амелі не хотіла відступати, а дізнатися про нього щось більше. Але ж вона не знала, що дізнається занадто особисті його речі, ті, про які він зовсім не хотів розповідати і приховував десь у закутках своєї душі. Амелі вирішила зустрітися разом із Софі і обговорити останні події свого життя. Вони зустрілися у тому самому кафе, у якому сиділа Амелі разом з Джеймі. Дівчата сіли за столик, замовили чай та почали розповідати все, що трапилося з ними.
–Я ось нарешті змогла домалювати твій портрет, –мовила Софі.
–Пробач, що? Портрет? Навіщо ти мене малювала?–здивовано запитала Амелі.
–Просто я так хотіла зробити тобі приємно, ось і малювала місяць його...