На столі парувало горнятко заварної кави з спеціями та цитрусовими. За вікном лютувала негода: небо поливало рясним дощем змучену землю, вітер наполегливо зривав останні листочки, щосили намагаючись підтримати статус листопаду, старі дерева незадоволено скрипіли гіллям, вимовляючи природі своє незадоволення відчуттям прийдешніх холодів.

Я стомлено відвела очі від ноутбука, поставивши останню крапку в історії, і подивилась в чорне провалля вікна, за яким розкинула своє містичне покривало ніч. Вже третя година, потрібно відпочивати, а я знову засиділась з новою книгою.

- Непогано вийшло, - позаду пролунав знайомий голос.

- Знову ти, - зітхнувши, я опустила кришку ноутбука.

- Ей, я не дочитав, - незадоволено сказав Самаель.

- На сайті почитаєш, чи у моїх вивертів підсвідомості не має доступу до інтернету?, - хмикнула я.

- От чого одразу вивертів підсвідомості, - образився чоловік, сідаючи поруч за стіл. Він матеріалізував собі горнятко кави і почав смакувати нею. - Я дуже навіть справжній.

- Угу, тому повністю відповідаєш створеному мною образу в книзі і з'являєшся нізвідки подискутувати про сюжет наступної історії. От би хоч раз щось містичне розповів, як героям в оповіданнях, - зітхнула я.

- Наче тобі містики в житті мало, - посміхнувся брюнет.

- Мало чи ні, то вже інше, а тематичні реальні пригоди ніколи зайвими не будуть, - піднявши палець вгору, видала я.

- Твоя роль - розповідати загалу незвичайні історії життя, відкриваючи при цьому якусь невеличку таємницю Природи та буття загалом.

- Угу, саме тому ти постійно вимагаєш почитати що я там таке написала, а потім дістаєш мене поправками та коментарями.

- Ну так сама ж винна, - обурився Самаель, - достовірніше писати потрібно, а ти все якось образно подаєш. І взагалі, я нормально прочитав лише дві розповіді, відкривай свою машинку, хоч гляну на текст перед розміщенням в мережі.

- Ні, я спати йду, - похитавши головою, я спробувала підвестися з-за столу.

- Почекай, - брюнет нервово зробив наступний ковток кави. - Хоч скажи про що ти там написала.

Зітхнувши я сіла на місце і коротко переповіла тематику всіх містичних історій, записаних за цей тиждень.

- Що? А чому саме ці легенди?!, - незадоволено пробурчав Самаель. - Я ж тобі стільки всього показував в снах, дещо в думки до мрій додав, навіть деякі ситуації, для асоціацій з історіями, спровокував в реальності.

- Тому що я так захотіла, - я незадоволено повела плечем. Терпіти не можу коли мені починають диктувати умови того як правильно чинити. Кожна людина дивиться на світ зі своєї визначеної точки простору, унікальної точки, на яку впливає безліч сторонніх факторів, так ніколи і ніхто побачити питання і оточення не зможе. Це одна з приємностей, яку визначає для людини її внутрішній мікросвіт, неповторний та безмежний в своїх проявах. Але багато хто цього не розуміє, продовжуючи нав'язувати свої погляди, наче саме він центр твого маленького всесвіту і краще все знає, ніж ти.

- Захотіла... так не можна, адже це історії про мене, - набурмосився демон. - І годі мене демоном обзивати! Ти знаєш, що моє місце невизначене і унікальне, я знаходжусь за межею добра та зла, я...

- Так, так... ти просто мій виверт підсвідомості, - кивнула я, позіхаючи в кулак. - От чого ви вічно намагаєтесь змінити історію, яка відбулась вже, під свої амбіції. Сам ж казав, що я переповідаю те що бачу, але при цьому вперто доводиш інше бачення кожної легенди, вимагаючи поправок.

- Хм, а тобі не здається дивним, що ти зі своїми вивертами підсвідомості дискутуєш постійно що до сюжету? Це наче психічне захворювання вже якесь?, - примруживши очі, тихо сказав чоловік.

- Здається, але те що в усіх свої таргани в голові, я і так добре знаю, - знизивши плечами я глянула у вічі співрозмовнику, - просто мої у вигляді демонів, некромантів та чародіїв, які вічно лізуть зі своїми коментарями куди їх не кличуть.

- Нехай так, - кивнув Самаель, - але історії додати ще потрібно.

- От знову ти за своє, - я незадоволено скривилась і підвелась на ноги. - Добраніч.

Світ навколо закрутився і все почав ховати в своїх примарних обіймах сизий туман.

- От дідько, знову..., - зітхнула я, вглядаючись в клуби містичного марева.

Помалу туман розсіявся і я побачила, що стою на краю прірви, а під ногами розкинулися суворі темні води океану, що намагався зруйнувати скелі, які обмежували його простір.

Неподалік примостилась старенька хатинка, біля якої вітер безжально гнув самотнє дерево, яке продовжувало десятки років свою боротьбу з негодою, щоразу перемагаючи в протистоянні.

На ганок вийшла молода дівчина, в білій напівпрозорій сорочці, з довгим розпущеним волоссям. Вона, не помічаючи мене, підійшла до краю прірви і, піднявши руки до неба, заспівала. Чарівний глибокий голос був сповнений містичної краси та навіював смуток.

- От, дивись, легенда про сирену, я тобі в одному з снів її показував, - біля мене з'явився Самаель, - чому її не записала?

- Не пам'ятаю я такий сон, - хитнувши головою, щоб скинути сонливість, що приносили завивання сирени та вітру, відповіла я. - Та й не підходить така легенда до осінніх містичних історій.

- Хм, ну добре, - кивнув чоловік і все навколо знову почав затягувати туман.

Довго нічого не змінювалось і я ходила в клубах біло-сірого марева, що застигло за межами простору та часу.

Несподівано все навколо різко змінилось, без плавних переходів, як було раніше.

Я зрозуміла, що стою посеред осіннього лісу, а на поляні поруч зі мною старезний дідок з пожовклими листками замість волосся і руками-гілками, щось з скрипом розповідав могутньому дубу, який відділився від своїх лісових братів і гордо підпирав небо, розкинувши гілля посеред поляни.

- От, історія про лісовика, осінь і дерево бажань. Зараз сюди прийде дівчина і ліс їй подарує жолудь з цього дубка, вона посадить його вдома і стане відьмою, яка почне виконувати дрібні бажання оточуючих, - нахилившись до мене ближче, з надією в очах, запропонував нову легенду демон.

- Так, щось в цьому є, але в самому процесі містики мало якось, та й поки вона ще почне ті бажання виконувати... і головне ж які бажання - новий казан для сусідки, капустина для кози та гриби для містян, що приїхали в село... ні, явно інфернального замало в цій історії, - похитала головою я.

- Замало, - потерши потилицю Самаель зник і простір навколо мене знову потонув в сизому мареві.

Туман розсіявся і от стою я знову на якійсь горі, а навколо... пекло! Так, саме натуральне - сполохи вогню, лава тече річкою біля підніжжя, крики та стогін моторошно пронизують навколишній простір, а на вільних, від палаючої смерті, ділянках суші біси штиркають палицями та вилами блідих змучених людей, які в самому лахмітті, з страшними ранами по тілу, притискаються до землі, намагаючись прикрити обличчя.

- А так, інфернального достатньо?, - посміхаючись запитав брюнет, що знову матеріалізувався поруч.

- Самаель, ти мені показував втілення пекла та раю, які прийшли через віру та енергетику людей, - зітхнувши сказала я. - Пекло холодне та пусте. Справжні страждання душі не через фізичний біль, а через самотність, поневіряння, постійні роздуми та спогади, якими душа сама себе знищує і, ставши безумною, розчиняється в тій страшній порожнечі. Навіщо ці хворі фантазії з гієною вогняною?

- Це не фантазії, а фольклор, - незадоволено сіпнув плечем демон. - Ну і що, що місце нереальне, зате гарно все описати можна, моторошно так і містично буде.

- Ти серйозно вважаєш, що людям таке хочеться читати? Про вогняні ріки та чортяк з нагайками?

- Ну, не знаю, - потер бороду брюнет. - Інші ж пишуть.

- Пишуть, але таке вже прямолінійно не подають, сучасний читач вимагає екстриму... ну, наприклад, ангел-спецагент відправився в пекло з місією по звільненню якоїсь там душі від тортур, бажано щоб при цьому він тут криваву бійню влаштував, віддався в обійми чарівних сукубів та інкубів, при цьому з деталізацією самого процесу віддавання, а потім розчарувавшись у врятованій душі, яка виявилась дуже грішною, розвіяв її і сам кинувся в палаючу річку, втративши віру в себе та світ... ну, якось так.

- О, хороша історія, - потер руки Самаель, - йди записуй, поки муза не пішла.

- Угу, тільки це не муза, а банальний сарказм, оснований на реальних страшних фактах сучасного суспільства та його вимог, - похитавши головою я сіла на теплий камінь. - Та й чого ти так причепився з цими легендами? Що тут такого, що я вже завершила книгу і зараз почну записувати нову історію з новими героями?

- Ото в тому й справа, - насупився демон, сідаючи на землю поруч. - Не хочу зникати. Ти історії написала, їх читають - я існую, а потім почну ставати прозорішим, забуватиму себе і свої пригоди, і в результаті - зникну!

- Ах он воно що, - я розсміялась, сплеснувши в долоні, - та не турбуйся ти так. Я на різних онлайн платформах легенди розмістила, підписники постійно додаються, рекламувати книгу я буду й надалі... а там може ще легенди якісь напишу під свята.

- Поки книга в нереальному світі, то моє існування теж ніби як під питанням, - прошепотів Самаель.

- Ну, можливо й надрукуємо твої історії якось. Можемо просто, для початку, роздрукувати декілька екземплярів для себе. Так нормально буде?

- Так, для початку вже добре - побільше книгу в інтернеті розкидати, щоб про мене читали і роздрукувати щось... а потім багатотисячні тиражі і про мене дізнається весь світ!

- Ох, щось я тебе дуже амбітним і самозакоханим створила, - посміюючись, я похитала головою. - Давай, повертай мене додому.

- Добре, - кивнув демон і все почало тьмяніти і зникати в густій темряві.


- Що таке?, - голос коханого вирвав мене з сонного марення.

- А... що?, - закліпала я важкими після сну повіками.

- Ти знову говорила уві сні, - пробурмотів він, притягуючи мене до себе в обійми, - скоро вставати вже, так що зі своїми персонажами потім поговориш. Спи.

- Угу, - кивнула я, поглянувши у вікно, за яким зав'язувалась сіра туманна імла світанку.

Помалу я почала знову засинати, аж раптом відчула, що шкіри торкнувся легкий вітерець, наче хтось обережно заправив пасмо волосся мені за вушко.

Зрозумівши, що це мої виверти підсвідомості так побажали гарного відпочинку, я посміхнулась, зручніше вмощуючись в обіймах свого чоловіка.

- Не турбуйся, я про всіх вас пам'ятаю, - прошепотіла я, засинаючи, - буду ще писати, обов'язково...