За вікном вже стемніло. Люте підвивання вітру, що господарював в цей вечір на вулиці і, з якоюсь потаємною злобою, зривав яскраве листя з дерев, пробирало до кісток. Злива не вщухала вже декілька годин, перетворюючи місто на велику повноводну річку, з безліччю каналів та рукавів.
Яровій сидів за своїм робочим столом і вглядався в темряву за вікном, по якому струмочками збігали краплі води. Чоловік вже завершив звіт і на сьогодні роботи більше не було, але додому він не поспішав. Вечір п'ятниці завжди був ненависним для одинокого хлопця, якому не було до кого повертатись вже декілька років. Всі його товариші постійно ходили по нічних клубах та барах, або проводили вечори з родиною. У Яровія ж життя складалось інакше.
З батьками єдиний син спілкувався мало, так як вважав, що вони не відповідають його потребам, не можуть забезпечити повноцінне безтурботне існування, яке було у його друзів з багатих родин.
Раніше батько Яровія добре заробляв і хлопець отримав престижну освіту, завжди вдягався у фірмовий одяг, один з перших в їх компанії купив авто... але потім матір захворіла і дурний батько, замість того, щоб жити далі і вкладати гроші в майбутнє сина, продав свою фірму і всі гроші витратив на лікування дружини. Так, мама Яровія вижила, але залишилась інвалідом на все життя і вони з батьком тепер завершували своє існування в невеликому будинку за містом, що дістався їм від батькової тітки.
У Яровія теж колись була дружина, він її напевно навіть кохав, але життя так склалось, що їх дороги розбіглись.
Марічка подобалась хлопцю ще з школи, він упадав за нею, але дівчина постійно відмовляла молодику в його залицяннях. Яровій не розумів чому так, адже гроші в його родини були, сам він на зовнішність не скаржився, будь яка дівчина із задоволенням проводила з ним ніч починаючи ще з старших класів школи, та й в компанії юнака поважали всі хлопці... але Марічка цього наче не помічала. Саме через це вона стала його ідеєю-фікс, він добивався її ще декілька років в університеті і от нарешті, на святкуванні дня народження її подруги, з якою в той період проводив вільний час Яровій, захмеліла дівчина розділила ліжко з юнаком, який відчував себе тоді тріумфатором. Правда в той вечір подруга Марічки влаштувала справжній концерт, коли побачила, що її подруга з її ж хлопцем спить в, знову ж таки, її ліжку, але Яровій спокійно пояснив, що стосунки були основані лише на вдоволенні фізіологічних потреб та інформації, яка йому була необхідна щодо буднів та секретів його справжнього кохання. Хлопці його тоді підтримали, він досі пам'ятає їх поплескування по спині, коли він виходив з новою дівчиною з квартири, і сміх, яким супроводжувався вихід зі спальні його колишньої. Йому розповідали, що та потім напилась до неадекватного стану і віддалась добрій половині чоловіків на святкуванні, так що правильно зробив, що не будував з тією вертихвісткою нормальних стосунків.
А далі відносини з Марічкою розвивались дуже швидко, вона переїхала до нього, стала вважатись громадянською дружиною. Але ідилія швидко почала розвалюватись, жінка не розуміла бажання Яровія робити кар'єру та його негативне ставлення до дітей. Але які ж можуть бути діти в такому темпі життя, тим паче Марічка мала б більше уваги приділяти саме йому, своєму чоловіку, а не якійсь там дитині, навіть народженій від нього. Хоча те ще довести потрібно було б, адже жінки всі такі непостійні, якщо чоловік з грошима та хорошими манерами, то він майже стовідсотково може провести ніч з будь якою жінкою.
Одним словом, погляди на життя у нього з Марічкою були різними, тому все частіше молодий чоловік почав звертати увагу на співробітниць, запрошувати їх додому, коли дружина їздила до батьків... ну і, що логічно, в один з таких вечорів, коли автобуси відмінили через негоду, Марічка побачила свого коханого з іншою, на тому їх відносини і закінчились. Хоча Яровій був впевнений, що дружина насправді знайшла багатшого коханця, до якого і їздила на вихідних, а йому, наче сільському телепню, розповідала казки про відвідування батьків...
- Що ще працюєш? П'ятниця ж, додому тобі, хлопче, пора, - до офісу зайшла баба Шура, яка прибирала у них ввечері.
- Так, зараз йду, - крізь зуби відповів молодий чоловік. Він терпіти не міг, коли обслуговуючий персонал так панібратськи з ним спілкується, але молодий співробітник вже отримував зауваження щодо своєї тактовності і толерантності від директора, тому мусив терпіти невихованих представників нижчого класу.
Дурний сьогодні день... може теж до клубу сходити, випити, познайомитись з кимось новим... Хлопець ще раз глянув на темне вікно і, наважившись, викликав таксі. Він звісно збирав кошти на покупку нової машини, але плюс мінус місяць погоди не зробить, а відпочивати нормально інколи потрібно.
Нічний клуб зустрів Яровія гучною музикою, напівроздягненими тілами, що під дією легкого алкогольного дурману сіпались в лиш їм відомому ритмі та густим цигарковим димом, що перетворював все приміщення на якийсь ілюзорний світ, створений з метаморфоз.
Зайнявши дальній столик, який, прямо перед його приходом, звільнила пара, яка явно вже була на підпитку, Яровій замовив собі міцний коктейль та почав розглядати присутніх, затягуючись електронною цигаркою, яку, згідно останній моді, придбав нещодавно.
Навпроти нього витанцьовувала симпатична блондинка, кидаючи заманливі погляди на хлопця, але він не поспішав підходити до красуні, так як добре знав, що в таких місцях часто працюють жінки легкої поведінки, от так під’їдеш до такого нічного метелика і все, ти вже клієнт, платити потрібно. Ні, краще вже почекати, щоб сама підійшла і прямо сказала знайомитись чи працювати хоче.
Раптом хлопець відмітив, що з ним за столиком ще хтось сидить, хоча він не пам'ятав, щоб хтось взагалі підходив, крім офіціантки. Яровій повернув голову до незнайомця і проковтнув слова незадоволення, що готові були злетіти з губ. Ліворуч від нього сидів високий плечистий брюнет, з довгим волоссям, зібраним у хвіст, у дорогому костюмі, явно з птахів, що дуууже високо літають. Незнайомець уважно розглядав юнака і повільно пив запашну каву, аромат якої лоскотав ніздрі, пробиваючись навіть крізь сильний запах диму та алкоголю.
- А я все думаю, коли ти мене помітиш. Сподобалась дівчинка, Яровію?, - посміхнувся брюнет.
- Т-так, а звідки Ви мене знаєте? Ви що її сутенер? Так я навіть не підходив до неї, - захитав головою хлопець.
Незнайомець розсміявся і, зробивши ще один ковток кави, продовжив розмову:
- Знаю, просто ти мене не пам'ятаєш, ми вже давно познайомились. А до дівчини я відношення не маю, просто звернув увагу на те, як ти на неї дивишся, прямо як на Марічку в інституті.
- А, так ми з одного універу, - трохи розслабився Яровій, в той період він мав хороший статус і, якщо незнайомець один з однокурсників, хоча чоловік його не пам'ятав, то ставлення має бути нормальним, тому і не посоромився до нього за столик сісти, так як рівним вважає. Такі думки підняли настрій Яровію і він розслаблено відкинувся на спинку шкіряного дивану, продовжуючи потягувати цигарку. - Вибачай, не впізнав одразу, от і напружився трохи, що незнайомий мужик підсів. Що цікавого розкажеш?
- Цікавого, - брюнет задумливо подивився на танцювальний майданчик, - а ти знаєш що сьогодні за ніч?
- Ніч? Та звичайна ніч п'ятниці..., - почав було Яровій, - а, ні, постривай, згадав, сьогодні ж цей, як його, Хелоуін - американське свято нечисті. Все місто ж в гарбузах і привидах, навіть он в костюмах біси та відьми скачуть, хоча тут і не костюмована вечірка сьогодні.
Незнайомець скривився, Яровію навіть здалось, що в його очах спалахнули червоні вогники, але то певно так світло впало.
- Ну, в якійсь мірі ти правий, сьогодні дійсно свято, але воно зовсім не таке, як ти собі уявляєш, - почав свою розповідь чоловік. - Колись давно, ще до приходу нової релігії, люди вірили в силу Природи і богів, яким приносили жертви та молились, поклоняючись їм. Є багато варіацій сьогоднішнього свята, які залежать від епохи та народу, який цей день святкує. Наприклад, американцям його привезли нащадки кельтів, які почали перебиратися з Європи до Нового світу. Християнство дуже спотворило саме святкування, але сутність Самхейну залишилась такою ж, якою була.
Це стародавнє свято, яке ще часто називають Велесова Ніч, символізує кінець тепла, період завершення збору врожаю та смерть Природи, початок її зимового сну. Вважається, що саме в цей період стає тонкою грань між світом живих та мертвих. Духи предків приходять в гості до родини, саме для цього запалюються у домівках свічки, вони мають вказати померлим рідним шлях до родинного столу.
Розміщувати живий вогонь в гарбузах та ріпі почали пізніше, так як люди зрозуміли, що Смерть не завжди буває доброю і її часто супроводжують хвороби та біль, які почали ставити у відповідність демонічними сутностями, до яких церква прирівняла старих богів та духів природи. Саме для цього в гарбузах вирізають страшні обличчя та ставлять в них іскру живого вогню, у вигляді свічки, щоб показати злим духам, що в домі є свій сильний і страшний дух-охоронець і їм не має що там робити.
Інколи, Самайн, який насправді святкують три дні, а не одну ніч, співпадає з періодом повні. Тоді ніч переходу вважається найстрашнішою, адже виходити на полювання починають не прості духи та нечисть. В цей період починається Велика гонитва, або ж Велике полювання. І нещасний той, хто стане на шляху у зграї, його дух поповнить ряди неприкаяних, які не можуть знайти дорогу на переродження.
Під час цього полювання, як завжди, першими летять пекельні собаки, вони мають самий різноманітний вигляд, але в більшості випадків це білі здоровезні істоти з палаючими вогнем очима та червоними вухами. Вважається, що ті вовки та собаки, які стали жертвою у ритуалах чи просто загинули під час знущань чи необережності від рук людини, перероджуються білими привидами, злими на всі живі душі, їх червоні очі символізують одержимість кривавою гонитвою, а багряні вуха, символ їх крові, жертви, яку вони віддали саме через людей. Чорні пекельні пси, з шматками гнилої плоті, через яку видніються кістки, гострими зубами та полум’яним поглядом, символізують охоронців світу мертвих, які полюють на душі, що намагаються сховатись від справедливої розплати за свої гріхи.
Пекельні собаки завжди вірно вибирають дорогу, відчуваючи в світі самі брудні та мертві душі в тілах живих людей, їх здобиччю зазвичай стають злочинці, маніяки та зрадники. Сховатись чи втекти з дороги обраної зграєю вважається неможливим.
Після собак рухаються вершники - Загоничі. Вони мають вигляд моторошних чорних привидів чи скелетів у хламидах, ціллю яких є саме навіювання страху на все живе, що зустрінеться на їх шляху. Загоничі не вбивають, лише наводять памороки та холодне оціпеніння від страху. Їх метою є щось схоже на психологічну підготовку обраної цілі.
Після них рухаються Мисливці, які мають поважніший вигляд і кращу зброю, вони є основою під час Великого полювання і відповідно саме від цієї пекельної еліти отримують свою смерть жертви полювання.
Головує над цим всім Повелитель, ти певно чув, що, за однією з версій, ім’я Велеса асоціюється саме з словом Великий, відповідно подібні верховні керманичі присутні в усіх пантеонах богів. В інших легендах головними часто ставали богині, яким в період матріархату поклонялися як головним в роду, вони ведуть військо привидів як розплату людству за заміну на патріархальний лад в суспільстві, оскільки самі вже сприймаються як мертві боги, від яких в історії залишився лише привид минулої величі.
Ще важливою фігурою в Великому полюванні є Король, який щороку змінюється, його місце може зайняти будь хто, чи то колишні боги, чи втративші крила ангели, чи верховні демони, чи навіть смертні, які підходять на цю роль...
Яровію всю розповідь здавалось, що він знаходиться в якомусь дивному вакуумі, де лунає лише голос незнайомця, картини Великої гонитви та жертвоприношень ставали перед очима, наче юнак спостерігав за цим всім власною персоною.
- Але чому так відбувається?, - Яровій повернув голову до брюнета, але на диванчику, ліворуч від нього, нікого вже не було.
Хлопець труснув головою і в його світ увірвались звуки голосної музики, крик та сміх натовпу, все це сталось так несподівано та було таким контрастним з розміреним темпом містичної розповіді, що у Яровія розболілась голова.
- Так, певно я перебрав, досить на сьогодні, - пробубонів сам до себе молодик, підіймаючись з-за столу, - он навіть коли... емм, як там його... університетський товариш мій пішов, не помітив.
Яровій вийшов на вулицю, дощ вже припинився, в небі світив чистий срібний диск повного місяця.
- Хм, наче в легенді тій, - посміхнувся чоловік.
Навколо не було жодного таксі, замовлення через додаток не приймались, здавалось, наче техніка просто відмовляється працювати.
- Ну що ж, прогуляємось до площі, - сказав сам собі Яровій, - там мають бути вільні таксі.
Молодий чоловік вирішив скоротити дорогу через парк, там було гарне освітлення і завжди патрулювала охорона, тому небезпеки в такій прогулянці Яровій не бачив.
Досить дивним було те, що дорогою він не зустрів жодної людини чи авто, але час був пізній, може просто всі або вже відпочивають, або ще не нагулялись по барах.
На осінній парковій алеї, по якій вітер носив яскраве мокре листя, зриваючи його з дерев, також було безлюдно. Ліхтарі слухняно світили, без збоїв, і дорогу було добре видно, тому Яровій, не задумуючись, ступив між сонних осінніх красенів, які шуміли, з незадоволенням реагуючи на те, що їх роздягають, перед зимовим сном, вмілі пустотливі пальці жорстокого вітру, що зривали листок за листком, жбурляючи їх на землю.
Високі чорні ліхтарі почали миготіти, всі одночасно. Яровій від несподіванки завмер, а потім, пришвидшивши кроки, майже побіг до виходу з парку. Тільки перепадів з електрикою йому зараз не вистачало, ще струмом вдарить чи в темряві налетить на щось.
Десь недалеко почулося голосне підвивання собак.
- Трясця, а я навіть перцевого балончика з собою не взяв, - Яровій побіг що було духу, вглядаючись при миготливому світлі ліхтарів у темряву між деревами, йому дуже не хотілось натрапити на зграю дворових собацюр, яких він терпіти не міг. Що хорошого в тупій тварині, яка слинить все навколо і натрушує шерсть в їжу, при цьому з нею ще потрібно гуляти, витрачати гроші та час на вакцинацію та різні інші дурниці. Ні, він явно не любив собак, як і всіх інших тварин, які лише заважали людині нормально жити.
Вітер став дуже сильним, ліхтарі перестали світити, по алеї потягнувся туман, якого ж наче й не було тут раніше, його біле полотно підсвічувалось повним місяцем, спотворюючи все навколо, перетворюючи на щось містичне та неправдоподібне. Позаду хлопця почулося гарчання, він повернув голову і побачив червоні сполохи очей серед туманного марева.
- Ааа, допоможіть, - Яровій що було сил кинувся втікати, аж раптом він відчув потужний удар в спину і полетів носом вперед на асфальт, розбиваючи руки до крові.
Чоловік швидко піднявся на коліна і, ігноруючи біль, почав відповзати в сторону. Ще один удар в бік перевернув його на спину. З неба на Яровія дивився, посміхаючись, повний місяць.
На молодика наче напало оціпеніння, він не міг рухатись... та що там рухатись, він ледь дихав! Навколо нього крутились з гарчанням білі туманні собаки з червоними очима та вухами, почувся тупіт копит, наближались вершники. Яровій не міг навіть підняти руку, щоб прикрити обличчя... його ж не помітять на дорозі в цьому густому тумані. З криком, підвиванням та незрозумілим дзвоном налетіли вершники. Вони розмитими тінями пролітали алеєю, перескакували через чоловіка і гарцювали у примарному сяйві нічного світила.
- Як ти?, - до Яровія підійшов високий чоловік у стародавніх латах, здавалось що він зійшов з книжної ілюстрації, в які розповідались казки про хоробрих та чесних лицарів. Незнайомець простягнув руку юнаку і допоміг йому підвестися.
Навколо Яровія почали кружляти напівоголені дівчата, торкаючись його своїм волоссям та вбранням, одна з красунь простягнула хлопцю кубок, в якому червоніло вино, що ловило на своїй поверхні посмішку повного місяця… він прийняв напій, з відстороненням спостерігаючи за тим, що навколо нього відбувається.
- Пий, - не запропонував, а повелів незнайомець.
Яровій, не задумуючись, почав ковтати дивний на смак напій, але з кожним ковтком той ставав смачнішим, світ навколо наповнювався веселковими переливами та радістю.
- Ти цьогорічний Король Великого полювання, на тебе нам вказали Вищі Сили та самі Боги. Прийми від нас нашу шану та заверши цей рік гідним полюванням, наш славний Король.
- Король... гик, - Яровій гикнув і зробив крок назад від незнайомця... про це ж розповідав його одногрупник, що смертного можуть обрати королем в цю ніч... нісенітниця якась, він явно перебрав сьогодні, якщо таке вже привиділось.
Зі спини до нього підібралась одна з чарівних танцівниць і, ніжно торкаючись до чоловіка, розвернула його до себе. Молодик взагалі розгубився, але не чинив супротив тоді, коли красуня припала солодкими устами до його губ.
Весь світ закрутився, перемішуючись наче різнокольорові шматки мозаїки в калейдоскопі. Дика швидкість, вітер, крики людей, іржання коней та підвивання собак, злилось в суцільну кашу. Яровію здавалось, що вони летять серед хмар, а потім провалюються в безодню, щоб винирнути з неї з новими силами і мчати над лісами, полями, містами. Дика зграя, його Велике полювання, він - Король! Адреналін розганяв кров у венах, хлопець нічого не розумів, але мчав, насолоджуючись новими відчуттями, вперед.
Серед всієї плутанини чоловік міг би виділити лише декілька моментів, які, наче вирвані з кінострічки шматки, стоп-кадрами відпечатались в його пам’яті…
... на узліссі стоїть автомобіль з вимкненими фарами, здоровань у спортивному одязі, з гидкою усмішкою на обличчі, поклав до багажнику брудну від землі лопату і тягнеться до кишені за мобільним телефоном… потім лише страх в його очах та відчуття, що привидів у супроводі стало більше…
… дуже гарна дівчина, модельної зовнішності, кутаючись в чорний плащ пробирається від свого авто до звалища. Ось вона що було духу кидає подалі закривавлений невеликий згорток і, постійно озираючись, поспішає назад до свого авто… знову страх, розпач і збільшення зграї…
… товстун у дорогому одязі, який, смакуючи тістечками, спостерігає за знущаннями своїх охоронців над молодою дівчиною, хм, вже мертвою дівчиною… в цей момент його супровід збільшився одразу на декілька душ…
І знову вітер, насолода від отриманих емоцій, які вливались в Короля на кожному новому місці, де вони лиш на мить зупинялись з його зграєю. Весь цей бруд, гріхи духовно мертвих людей, наповнювали тіло Яровія дикою, тягучою мов смола, енергією, такою бажаною для молодого чоловіка, адже в ній він відчував смак влади, насолоди, домінування над всіма живими істотами, які наповнюють планету, якою він – Король!, тепер буде керувати вічно.
Аж раптом все зупинилось. Весь його супровід стояв на величезній поляні посеред лісу, над горизонтом займався світанок. По центру цієї галявини палало вогнище, висотою в кілька поверхів звичайного міського будинку. Дівчата підійшли до Яровія і за руки повели його до вогню.
- Що, як на Купала стрибати будемо, - засміявся юнак, але ніхто йому не відповів, всі стояли дивними мовчазними примарами, охороняючи його дорогу. - Ей, таке багаття не перестрибнути!
Хлопець почав пручатися, але чомусь не міг вирватися з міцних захватів, на які перетворилися ніжні руки дівчат. Чоловік повернув голову і захлинувся криком, його супроводжували скелети в чорних хламидах, які, разом з залишками плоті, обвисали на мертвяках лахміттям.
- Рік добіг кінця, наш Король зібрав у себе всі гріхи, які чинило людство, і тепер він віддає своє тіло вогню, даруючи цю жертву, задля очищення душ всього сущого на Землі, - пробасив незнайомий лицар, що допомагав піднятися Яровію на алеї посеред парку, його обличчя юнак так і не розгледів тоді. - Славімо нашу Природу, славімо Велике полювання, славімо щедрий Самайн, що очистить наші душі!
- Слався, Самайн! Слався!, - відлунням проносився крик серед примар.
Рот та язик відмовили Яровію, губи зліпились, наче зашиті намертво нитками. Молодик розумів, що не може нічого сказати, навіть більше, його кінцівки також вже не слухались.
Мертвяки повели його прямо у вогонь. Шматки плоті та лахміття моментально загорілось, але мовчазний конвой не відчував болю і спокійно розмістив Короля на самій верхівці ватри. Жодна гілка не тріснула під ногами скелетів, вони не змістили навіть шматочка кори, на яку наче наступали, все виглядало так, ніби їх не існувало для матеріального світу.
Дикий біль розривав на шматки, але ні кричати, ні втекти, Яровій не міг. Відчуваючи як на ньому лопається шкіра і горить одяг з волоссям, він навіть не втратив свідомість, помалу помираючи у полум'яному пеклі.

Вранці, посеред парку, прибиральники і ранні перехожі, яким в суботу довелось вийти з теплих квартир по особистих справах, зібрались біля ремонтників та поліції, яка огородила місце злочину. Багато хто з них бачив, як швидка забирає тіло чоловіка, накрите білим простирадлом. Враховуючи те, що електрики лагодили зірвані кабелі між стовпами, то легко було здогадатись, що стало причиною смерті молодика.
- Вчора вночі ж вітер страшний був, - розповідала, активно жестикулюючи, бабуся, яка прибула на місце події однією з перших і зараз охоче ділилася своїми враженнями з усіма, хто проявив цікавість. - Світло вибило майже в усьому місті, а хлопець певно п'яний був і пішов через парк. А там кабелі порвало, він їх в темряві і не побачив. Почались перепади напруги... в мене телевізор, який я ще тридцять років тому купувала і він без збоїв весь цей час працював, згорів через цих спеціалістів, що роботу мереж нормальну забезпечити не можуть... так от, почались ці самі перепади і цього молодика струмом і стукнуло. Ми його вранці знайшли, все як потрібно зробили - швидку, поліцію, електриків викликали. Оно вони працюють зараз.
Високий статний чоловік, з довгим чорним волоссям, зібраним у хвіст, у дорогому костюмі та осінньому плащі, стояв позаду натовпу з кавою в руках, дослухавши розповідь бабусі, він прошепотів:
- Зграя завжди обирає серед смертних гідних Королів року, тих чий дух прогнив та почорнів, хто зможе спокійно донести вагу гріхів людських до очисного вогню... і в цьому році вибір був вірним. Природа може спокійно спати...
Він розвернувся і пішов вглиб паркової алеї, не помічений натовпом, що жваво обговорював останні події...
Чорний осінній плащ розвівав вітер, жбурляючи назустріч незнайомцю мокре різнобарвне листя… несподівано, між дерев, заклубився сірий туман, він почав швидко стелитися по землі, захоплюючи все більше вільного простору, коли природня димка досягнула алеї, сторонньому спостерігачу могло б здатись, що чоловік розтанув у цій субстанції, наче туман поглинув фігуру високого незнайомця... і зник, так як і з'явився, несподівано... лиш вітер розхитував старі сонні дерева, в скрипі яких можна було почути голоси нічних примар: "Слався, Самайн! Слався!"