Вечір, як завжди, Вікторія з Дмитром проводили разом... ну, як разом, в одній кімнаті за ґаджетами, кожен в своєму кутку. В наш час так відпочиває більшість середньостатистичних родин після роботи.
На вулиці було вже досить прохолодно, тому про прогулянки та візити до кафетеріїв подружжя успішно забуло, насолоджуючись на вихідних віртуальним простором, книгами або ж переглядом фентезійних новинок та легких сімейних кінокомедій.
- Дім, глянь, я тобі посилання скинула, - з запалом сказала дівчина, - за містом продають старий будинок, банк на аукціон виставив, наступної суботи торги будуть.
- Вікусь, ну що ти знову починаєш, - скривився чоловік, відкриваючи посилання, яке переслала дружина. - Ми ж домовлялись, що декілька років ще збираємо гроші на квартиру, а потім вже будемо розглядати варіанти з кредитами та іпотеками.
- Та ти глянь, - продовжувала наполягати Вікторія, - там ставка початкова всього п'ятдесят тисяч.
- Вона підніметься, - невпевнено сказав хлопець, розглядаючи фото старого будинку. Він одразу зрозумів захоплення своєї дружини, так як з екрану на нього дивився двоповерховий містичний красень: сірий камінь стін місцями почав обвалюватись, але його надійність була очевидною, фарба на масивних дверях злущилась, а великі вікна, своїми чорними очима без скла, розглядали навколишній світ... а найкрутішими, в усьому цьому готичному ансамблі, були горгульї. Так, самі справжні охоронці будинків, яких часто можна зустріти як декорації на старовинних будівлях в Європі.
- Ти подивись, які дві красуні на фото, - продовжувала вмовляти чоловіка Вікторія, - це ж не якісь стандартні ринви з мордами змій, а повноцінні кам'яні статуї, виготовлені по всіх нормах: довгий хвіст дракона, крила, зубата паща та, більші ніж у тигра, кігті.
- Так, справді гарні, - хитнув головою Дмитро, перегортаючи фото. - Але там ремонти робити потрібно буде, та й їздити на роботу явно проблематично.
- Та годі тобі вже, я ж бачу, що ти теж зацікавився будинком, - переможно усміхнулась жінка, - ремонти по троху зробимо, якщо ціна залишиться такою ж, то можна взяти невеликий кредит на рік і все до початку зими відремонтувати. А з поїздкою на роботу взагалі все просто, там до головної магістралі хвилин десять йти, не більше, на карті зупинка є і прописано три маршрутних таксі, які повз селище те їздить до метро.
- Гаразд, вмовила, - підняв руки в гору Дмитро, - давай тільки ставку в п'ятницю зробимо, перед самим стартом відкритих торгів, опівночі, тоді є вірогідність, що конкуренції не буде.
- Уііі, - радісно підскочила до чоловіка Вікторія і, обвиваючи його шию руками, додала, - ти у мене найкращий.
- Та мені й самому вже набридло по орендованих квартирах тинятись, - посміхнувся Дмитро, притягуючи до себе кохану для поцілунку.

"Ваша ставка спрацювала, вітаємо! За подробицями, що до отримання свого лоту, зверніться до організаторів аукціону!"
Дмитро здивовано дивився на смс повідомлення, що прийшло о третій годині ночі в неділю.
- Вік, чуєш, Вік... ми його купили!, - спочатку пошепки, але потім все гучніше, по мірі того як розумів весь масштаб події, сказав Дмитро.
- Що? Ти чого галасуєш?!, - Вікторія висунула ніс з-під ковдри, потираючи кулаком очі, - ніч на дворі, а ти... що?!!! Купили?!!!
- Так, ось глянь, - закивав Дмитро, підсовуючи дружині свій мобільний.
- Ааа, супер, це ж круто, - дівчина підскочила на ліжку. - Що, що тепер робити?
- Написано звернутись до організаторів аукціону... ну, напевно вранці спробуємо зателефонувати, а то серед ночі якось не дуже ввічливо, - задумливо почухав потилицю Дмитро.
- А смс о третій годині норм було відправляти?, - хмикнула дівчина. - Але ти правий, організатори можуть спати, а торги якийсь менеджер фіксує чи адміністратор.
- Угу, давай спати тоді, чи як?
- Та ну, я вже не засну, - засміялась жінка, - краще давай кави заваримо і почитаємо на сайті аукціону які норми на отримання прав на лот, що з собою взяти потрібно з документів і чи працюють вони в неділю.
- О, хороша ідея, - Дмитро поцілував дружину і поспішив на кухню, - запускай ноут, я поки каву зварю.
- Угу, вже запустила... хм, пишуть, що в неділю вони працюють, інформація про замовника і по оплаті у них вся є, тому достатньо взяти з собою паспорт.
Дмитро приніс запашну каву і, примостившись біля Вікторії, почав вглядатись в монітор, шукаючи необхідну для них інформацію.
Подружжя просиділо, обговорюючи свій новий дім, до самого ранку.
- Знаєш, але мені все одно здається дуже дивним, що ніхто не спробував перебити стартову ціну на будинок, - задумливо сказав хлопець, розглядаючи небо за вікном, яке з кожною хвилиною ставало все світлішим. День мав бути сонячним і це дуже радувало, так як дощем їхати за документами, а потім і за місто, щоб глянути на будинок, зовсім не хотілось.
- Я теж про це думала, певно містичний вигляд споруди і розруха злякали клієнтів, - знизила плечами дівчина, - ще й про аукціон інформацію розмістили менш ніж за тиждень, так що нам просто дуже пощастило.
- Угу, певно що так, - кивнув головою Дмитро.
Через дві годин на столі завібрував телефон і кімната наповнилась бадьорою патріотичною піснею про рідну країну.
- Так, слухаю, - чоловік уважно слухав співрозмовника, приклавши палець до губ, так як бачив, що Віка вже готується щось коментувати. - Угу, добре, на десяту. Зрозумів. Дякую.
- Ну, що там?, - з нетерпінням подалась вперед Вікторія.
- З аукціону телефонували, - посміхнувся чоловік, притягуючи до себе дружину, - підтвердили нашу перемогу, сказали на десяту приїхати до них, для оформлення документів.

Офіс, адресу якого скинули організатори аукціону Дмитру на мобільний, знаходився в старій частині міста. Подружжя обожнювало приїздити сюди для вечірніх прогулянок та на ярмарки, що проходили на центральній площі району. Старовинні будівлі, затишні сквери та алеї, вінтажні магазинчики та кафе, все це наповнювало прогулянку казковою чарівністю, яка розмальовувала звичайні сірі дні яскравими фарбами.
- Дивись, наче тут, - Вікторія з сумнівом подивилась на карту, відкриту на телефоні. Нумерація та назва вулиці співпадали, але будівля явно не була схожою на офісну, швидше на старий житловий будинок, що сховався на одній з бічних вуличок.
- Давай перевіримо, чого вгадувати, - знизив плечами хлопець і натиснув на кнопку дзвінка.
Двері їм відкрив огрядний низенький дядечко, в офісному костюмі з пенсне на носі, з кишені його нагрудного карману виглядав ланцюг антикварного годинника.
- О, ви певно за будинком, - зрадів чоловік. - Гарного дня, молодь, заходьте.
- Так, доброго дня, - кивнув Дмитро і, стиснувши руку дружини, яка напружено вхопила його за пальці, як завжди робила, коли вони йшли в незнайоме місце, повів її за чоловіком.
- Ви не звертайте увагу на місце нашого офісу, - підіймаючись сходами на третій поверх, розповідав аукціоніст, - ми цей дім викупили на одному з торгів, мені і партнеру тут дуже сподобалось. Уявляєте, весь під'їзд і частина підвалу повністю наші, що ще потрібно для онлайн аукціону, для якого головне - місце для збереження лотів та престижна адреса відправки.
- Логічно, - закивали молоді люди. - Місце дійсно чудове, район престижний.
- От і ми так вирішили і перебрались сюди з центру, де винаймали офіс, а склад був майже на периферії, - задоволено закивав аукціоніст, пропускаючи пару до кабінету.
Оформлення документів багато часу не зайняло, все було прозоро і чітко розписано.
- В мене права нотаріуса є, так що навіть їздити нікуди за печатками не потрібно, - радісно повідомив чоловік, завіряючи останні папери.
- Скажіть будь ласка, - тихо запитала Вікторія, - а чому за будинок стояла така низька ціна і ніхто крім нас не приймав участь в аукціоні?
- Кхм, - чоловік знітився, але, подумавши, відповів. - Розумієте, тут така справа... я б не розповідав, але сподобались ви мені, тому думаю маєте знати. Одним словом дім проклятим вважається, ніхто жити в ньому не хоче.
- Тобто проклятим?, - насторожився Дмитро. - Там що, люди помирають постійно?
- Та ні... ну, не зовсім. За легендою, колись в будинку жила чорна відьма, яка зачаклувала його від сторонніх. Ніхто не може в тому домі жити нормально, речі постійно розбиті, на людей наче нечисть якась нападає, було навіть два летальних випадки...
- Що? І Ви тільки зараз про це кажете?, - незадоволено сказав Дмитро. - Такі моменти до аукціону повідомляти потрібно.
- Ну, ми ще раніше зазначали про специфіку місця в описах лоту, який два роки тому виставляли, - ще тихіше сказав аукціоніст, - зараз просто виклали обов'язкову інформацію, без деталізації. Дуже злий минулий господар на нас був, тому спробували максимально швидко продати дім.
- Зрозуміло, - хмикнув Дмитро, - нових господарів значить можна не боятись.
- Ми зла вам не хочемо, подивіться на будинок, якщо не сподобається остаточно, то ми через певний час його знову на продаж візьмемо, навіть комісію платити не потрібно буде, - почав вмовляти молодих людей аукціоніст, - просто там якийсь бізнесмен крутий той дім в спадок отримав від нашого минулого клієнта. А той дід там не жив, просто через легенду про відьму купив дешевий будинок...
- Добре, - зітхнув Дмитро, відчуваючи як дружина заспокійливо стиснула його руку. - Подивимось, але якщо нам не сподобається щось, то, як і обіцяли, без комісії на продаж одразу поставите.
- Так, так, звісно, - заусміхався дядечко.
- Пишіть розписку, - припечатав чоловік.
- Але ж ми чесна організація, моє слово багато вартує, - спробував вивернутися аукціоніст.
- Віримо, але в наш час краще мати документальне підтвердження будь яким словам, - кивнула Вікторія, посміхаючись.
- Добре, вмовили, - прокректав дядечко, повертаючись за стіл, щоб написати розписку.

Через десять хвилин подружжя попрощалось з хитрим аукціоністом і направилось до кафетерію, яке вони запримітили ще раніше, воно знаходилось трішечки далі по вулиці, через дорогу. Молодим людям хотілось все спокійно обговорити і посмакувати ранковою кавою.
Розмістившись біля вікна Вікторія з Дмитром замовили два американо, одне з цукром, інше без, і тихо перемовлялися, спостерігаючи за неквапливим ранковим темпом міста у вихідний день.
- Знаєте, в будь якому разі, власний будинок дуже хороша річ, - поруч з подружжям пролунав голос.
Вікторія з Дмитром синхронно розвернулися до елегантного незнайомця, який сидів за їх столиком з чашкою кави в руках.
- Хм, доброго дня, шановний, - привітався Дмитро, уважно розглядаючи чоловіка, - а Ви хто?
- Так, вибачте мою неввічливість, - легко нахилив голову, в знак привітання, незнайомець, - гарного вам дня. А що до причини, яка підштовхнула мене до розмови з вами... я дізнався, що ви тільки-но від аукціоніста і придбали там старий будинок...
- А, Ви певно той бізнесмен, якого боїться аукціоніст, - посміхнулась Вікторія, - логічно, що він одразу ж повідомив Вас про успішний продаж проклятого будинку.
Незнайомець посміхнувся у відповідь:
- Ну, чому одразу проклятий будинок. Ви ж дорослі люди і розумієте, що під всіма містичними історіями приховуються реальні факти. Просто інколи магічні аспекти сучасні люди сприймати як реальність не хотять і одразу навішують порочні ярлики на незрозумілі для них речі.
- Припустимо, що ми хочемо все таки залишити цей дім і мріємо почути його справжню історію, - задумливо подивився Дмитро на чоловіка. - Ми приймаємо теорію що до магії як науки, тому сміливо можете говорити про будь які, навіть наймістичніші аспекти відомої Вам легенди.
- Хм, навіть так, - з зацікавленням подивився на молодь незнайомець. - Не так часто зустрінеш людей, які дотримуються золотої середини між побутовим сприйняттям сірої практичності матеріального світу і фанатичним захопленням магічними практиками. Що ж, добре... скажіть мені одну річ, ви знаєте легенди про горгуль?
- Так, знаємо, що вони раніше слугували водовідводами, а потім використовувались в готичній архітектурі старої Європи для прикраси будинків, згідно записам в старовинних легендах, горгульї виступають охоронцями від нечистої сили, - кивнула Вікторія.
- Так, але це частина інформації, - відповів статний брюнет, посміхаючись, - горгульї істоти, штучно створені людиною. За легендою кам'яних монстрів прикликав до життя один з темних чародіїв минулого, створивши спеціальне закляття, яке основувалось на чорній магії та заклинанні його власної крові. Ці істоти не мають почуттів, не розрізняють погане та хороше, не мають потреби в сні та їжі. Але вони негативно ставляться до людей, сприймаючи нормально лише господаря та його родину, за іншими горгульї завжди полюють.
- Тобто та легенда про відьму дійсно правдива і людей атакували в будинку саме горгульї?, - здивовано запитала Вікторія.
- Це ви вже самі перевірити маєте, я лише розповідаю факти, які стосуються ситуації, яка виникла, а рішення приймати кожна людина мусить самостійно, - знизив плечами незнайомець.
- Гаразд, а що ще нам потрібно знати, - кивнув Дмитро, повертаючи розмову в практичне русло.
- Те що вбити горгулью можна лише зачарованою зброєю, все інше на їх кам'яні тіла не подіє, - відповів брюнет.
- Вбити?, - перепитала Віка, - але ж вони такі гарні, невже нічого більше не можна зробити, щоб не руйнувати ці витвори мистецтва?
- Та й зачаровану зброю в наш час не так легко дістати, - хмикнув Дмитро.
- Чому не можна дістати, було б бажання... а зробити, звісно, що можна, - посміхнувся їх співрозмовник, - просто люди завжди обирають варіант знищення з максимальною користю для себе, рідко замислюючись про наслідки, от я вам і повідомив найпростіший спосіб вирішення проблеми.
Щоб горгулья залишилась неушкодженою і при цьому переорієнтувалась на захист нового господаря, темному чародію потрібно знайти в будинку потаємне місце з знаком сили звіра, в якому має зберігатися заклинання з істинним іменем горгульї, яким нарікав її самий перший господар, що створив і прив'язав її до себе. Після цього, рівно опівдні, коли сила монстрів найменша, потрібно крапнути своєї крові на їх кам'яні тіла і прочитати текст з сувою, назвавши істинне ім'я охоронця.
- Чудово, але тут явно маленька проблема, - зауважив Дмитро, - Ви розповідаєте інструкцію для практикуючого темного чародія, а ми звичайні люди.
- Впевнені?, - незнайомець лукаво посміхнувся і задумливо глянув у вікно.
Вікторія з Дмитром прослідкували за його поглядом, а коли повернулись назад, то нікого вже за їх столиком не було.
- Що ж, - задумливо побарабанив пальцями по столу Дмитро, - треба їхати і перевіряти цю дику теорію... що ми просто так в магію віримо і фентезі любимо, має ж колись і в нас щось незвичайне статись.
- Угу, - посміхнулась чоловіку Вікторія і швиденько допила свою каву, підіймаючись за ним з-за столу.

Будинок був в ще гіршому стані, ніж на фото. Чи може то просто голі дерева, що втратили своє золотаве листя, робили картину більш похмурою.
- Нічого, зробимо ремонт, будиночок важко буде впізнати, - підбадьорливо сказала Вікторія.
- Слухай, на мене та історія про горгуль так вплинула, чи охоронці реально за нами спостерігають?, - сіпнув плечем Дмитро.
- Думаю, що спостерігають, якщо брати отриману раніше інформацію за істину, - відповіла чоловіку Віка. - Пішли всередину?
- Угу, якраз тільки полудень минув, ці охоронці неактивні мають бути, зможемо спокійно роздивитись будинок і ту печать пошукати, - кивнув чоловік. - От тільки я собі важко уявляю те як ми будемо лізти потім на дах, щоб морди кров'ю горгульям намастити.
- Давай вирішувати питання поетапно, можливо це все взагалі вигадки.
- Добре було б, - зітхнув хлопець, - але чомусь мені інтуїція підказує, що тут реально не все так просто.
Доріжка до будинку була досить акуратно посипана дрібним гравієм, тому болота та калюж вдалось уникнути. А от решта території була дуже захаращеною: засохла висока трава, яка почала підгнивати, перепліталась з дикорослою лозою, чимось схожою на гілки троянд. В багатьох місцях проросли дички. Все це було добряче притрушене осіннім листям та зламаними гіляками, самих різноманітних розмірів, здавалось, що їх навмисне поприносили, зібравши з усієї околиці.
Тільки-но Дмитро дістав з кишені ключ, порухавши замок на дверях, як від огорожі почувся крик:
- Егей, молодь, що ви тут робите?!
Вікторія з Дмитром повернули голови до жіночки невизначеного віку. Незнайомка мала струнку підтягнуту фігуру і досить ефектний одяг - чорний довгий плащ та широкополий капелюх, чим викликала асоціацію з відьмою. Але сиве, майже біле волосся, що вибивалось назовні, і важкий погляд, сповнений життєвим досвідом та мудрістю, видавали її далеко немолодий вік.
- Вітаємо, це наш будинок, ми його недавно придбали, - голосно відповів Дмитро, - от приїхали подивитись.
- Хм, придбали кажете, - жінка підняла очі і уважно подивилась на дах... хоча ні, не на дах, на горгуль. - Краще б ви вийшли швидше за територію, дітки, а то он ті монстрики з даху вже прокинулись.
- Ми знаємо про горгуль, дякуємо, - кивнула Вікторія. - Тому й хочемо швиденько дім оглянути.
- Ну, я вас попередила, - хмикнула жінка. - Якщо зможете вибратись неушкодженими, то он мій дім через дорогу, запрошую вас на чай.
- Дякуємо, неодмінно зайдемо, - відповів Дмитро, відчиняючи двері.
Всередині дім виглядав набагато краще, ніж здавалось, враховуючи його зовнішній вигляд. Паркет був повністю цілим, панелі на стінах неушкоджені, навіть кладка на великому каміні, що займав більшу частину стіни, по праву руку від входу, була цілою.
- О, так тут ще досить непогано, - зрадів чоловік, - дивись, якщо це все добре відмити, деякі поверхні покрити лаком, обдерти фарбу, відновлюючи початковий вигляд, то ми зможемо Новий рік вже тут зустрічати.
- Угу, дивись який камін крутий, як в фільмах, - радісно сплеснула в долоні Віка, підбігаючи до кам'яного велетня. - Уявляєш як затишно буде взимку сидіти біля вогню з книгою та какао, загорнувшись у м'який плед.
- Так, місце тут дійсно хороше, ще б з містикою цією розібратись, - посміхаючись, Дмитро підійшов до дружини і обійняв, зариваючись в її чорне густе волосся.
- Ддіма, - прошепотіла Вікторія, сильно напружившись.
- Що? Я щось не те сказав?, - здивовано глянув на кохану чоловік, відсторонившись від неї. Але одразу зрозумів, що не в ньому справа і прослідкував за поглядом дружини... позаду них, біля дверей на вулицю, сиділа горгулья, вона не рухалась, здавалось, що просто хтось невдало розмістив громіздку статую на вході.
- Трясця, - прошипів Дмитро, - давай боком до сходів.
Вони почали тихенько рухатись в сторону другого поверху, аж раптом нагорі почувся гуркіт і на верхніх сходинках молоді люди побачили сестру горгульї, яка так і сиділа нерухомо на вході.
- Плани змінилися, - чоловік обережно завів Вікторію собі за спину, щоб в разі атаки однієї з горгуль, опинитися між коханою жінкою та загрозою.
- Таке враження, що вони нас не атакують, поки ми на них дивимось, - хмикнула Віка, - певно в них така дивна методика полювання.
- Угу, я щось читав про це, - кивнув головою хлопець, - вони переходять в постійний активний стан лише при прямій загрозі зі сторони супротивника чи коли здійснюють останній випад під час нападу.
- Давай не будемо перевіряти цю теорію, - прошепотіла дівчина. - Он дивись, за сходами ще якісь двері. Кухня наче з іншого боку будинку, значить тут має бути кабінет.
- Пішли, через вікно зможемо на вулицю вилізти, - погодився Дмитро.
- А якщо вони швидше там будуть?
- Ну, будемо сподіватись, що вони такі маневри не прорахують і у нас буде трохи часу, щоб втекти. Бо ні пергаменту з заклинанням, ні зачарованої зброї, ми не маємо, тому пішли, - чоловік підштовхнув Вікторію до дверей, не зводячи погляду з горгуль. Але одночасно обох повноцінно тримати в полі зору не виходило, тому Дмитро з незадоволенням відмітив, що друга горгулья подолала вже половину сходинок, а її сестра перемістилась майже врівень з каміном.
- Відчинено, давай сюди, - сказала Віка, притримуючи двері.
Молоді люди заскочили до кабінету і закрили за собою масивні двері. З тієї сторони, майже в той самий момент, почувся глухий удар.
- Вони не витримають, - занепокоєно сказала дівчина, оглядаючи приміщення на предмет масивних об'єктів, якими можна було б забарикадувати вхід.
- Не має тут нічого, не витрачай час, - мазнув рукою Дмитро і кинувся до вікна, - трясця, там все завалене палками та обплетене лозою з колючками. Ми нормально не виберемося.
Двері почали тріщати, ще два глухих удари сповістили молодь про другу горгулью, яка приєдналась до сестри.
- Дім, глянь, - Віка стояла біля вирізьбленого на дерев'яній панелі малюнку. Величезна кількість завитків, кіл та ліній вражала своєю хаотичністю та монументальністю цілісної структури. - Ось, тобі це нічого не нагадує?
Дівчина показала на невеликий шматок малюнку, в завитках якого чітко простежувались числа, вписані рівновіддалено від спільного центра: «13:15-18, 14:9-11, 15:2-3, 16:1-2, 19:19-21, 20:4».
- Це ж з Книги Одкровення, всі місця де згадується знак розпізнання Антихриста... точно, знак звіра!, - зрадів Дмитро. – А я думав, що той пан про самих горгуль казав, а вони он як засекретили через печать звіра таємні дверцята, що приведуть до сувою.
- А ось тут 13-18, - посміхнулась дівчина, - якраз на перетині ліній гексаграми виходить, якщо від всіх попередніх цифр, як від вершин, рухатись.
- " Хто має розум, нехай порахує число звіра, бо воно число людське. І число його шістсот шістдесят шість", одкровення Іоанна Богослова, глава 13, вірш 18, - продекламував чоловік текст згаданого одкровення.
- В яблучко, - Вікторія натиснула на шестикутник, в який було вписано останні дві цифри. Панель заскрипіла, відкриваючи прохід у невелику кімнатку, стіни якої були забиті полицями з книгами, різноманітними ящичками та колбами.
- От же ж..., - слів Дмитро підібрати не міг. - Дивись, там на столі сувій в скляній колбі.
Молоді люди кинулись до кімнати і почули, як позаду них, горгульї вибили двері в кабінет.
- Латинь, трясця, ненавиджу латинь, - скрипнув зубами Дмитро, глянувши на надписи в сувої.
- Я спробую, - взяла в руки пергамент дівчина і почала ворушити губами, читаючи текст короткого заклинання. - Пішли.
Вікторія з Дмитром тихенько виглянули в кабінет. Посеред кімнати, на залишках розтрощених дверей, сиділи обидві горгульї, їх очі палали червоними вогниками, вказуючи на явне підвищення агресивності.
- Так, руку потрібно чимось розрізати, - чоловік почав крутитись в пошуках якогось ножа.
- Та ну, он візьми спицю загострену на полиці, просто пальці проб'ємо нею, тільки антисептиком побризкай спочатку, - скривилась Віка.
- Добре, мастити морду будемо вдвох одночасно, а то хто з нас чародій ми ж не знаємо, а другої спроби може не бути, - кивнув Дмитро, обробляючи гострий кінець спиці антибактеріальним засобом. – Моя та, що ближче до вікна, з ірокезом.
- Ок, моя значить із зіркою на грудях, - нервово засміялась дівчина.
Пробивши пальці, молоді люди підійшли до горгуль, які уважно за ними спостерігали. Одна з них почала вже легко смикати хвостом, ще трохи і явно нападе.
Вікторія почала читати записи з сувою, визначившись заздалегідь з місцями де були вказані однакові імена, які явно належали горгульям, їх вона прочитала разом з чоловіком і з останнім словом вони мазнули, своєю кров'ю з пальця, кожен по морді однієї з горгуль.
В цілковитій тиші пройшло декілька хвилин, які здались подружжю цілою вічністю. Але от перестали танцювати червоні сполохи в очах однієї горгульї, через мить це ж сталось і з очами її сестри.
Горгульї зарухались, почали принюхуватись до своїх нових господарів і підставляти кам'яні морди з гострими іклами для прогладжування. Вікторія з чоловіком спочатку відсахнулись від кам'яних монстрів, але досить швидко зрозуміли, що загрози охоронці для них вже не становлять.
- Цікаво, а як їх запрограмувати не чіпати наших знайомих, - задумливо проговорила жінка, торкаючись крила своєї нової підопічної. – Адже ж вони тепер як домашні улюбленці наші виходить, так, Дім?
- Як їх програмувати не знаю, але коли ми говорили про те, що можна вже завести якусь домашню тваринку, я думав ти про котика чи собачку казала, - засміявся Дмитро, обережно погладжуючи ніс своєї горгульї.
- Ну, ці теж непогані, - знизила плечами дівчина, - дім захистять, шкідників не пропустять, так що все ок.
Отримавши порцію ніжності від своїх господарів, горгульї плавно, наче великі кішки, перебрались на підвіконня і по стіні на дах.
Причинивши двері таємної кімнати, з якою молодь домовилась розібратись пізніше, Вікторія з Дмитром поспішили на вулицю.
- Ач, таки вижили, відьомське поріддя, - біля забору на них чекала сусідка.
- Навіщо Ви так грубо, - хотіла було образитись Віка.
- Та ні, це я правду, а не грубість сказала, - засміялась тітка. - Не були б з нашого племені, то навіть в дім зайти не змогли б, не те що горгулью приручити. У нас в селищі тут всі такі, на вихідних маленьке святкування влаштуємо, покличемо наших, познайомлю вас. Мене до речі тітка Розалія звати.
-Дуже приємно, - молоді люди відрекомендувались новій знайомій. - А що реально всі чаклуни і відьми тут?
- Так, та й, як я вже сказала, ви теж, - посміхнувшись, жінка махнула рукою, - пішли чай пити, розповім трохи про цей дім і про чари, що вас там цікавить.
Дмитро глянув в очі своїй дружині, які сяяли неприкритим щастям і, обійнявши її, сказав:
- Завтра повідомимо, що з'їжджаємо, до кінця осені я думаю встигнемо все привести тут в нормальний вигляд.
- Уііі, дякую, - Віка поцілувала чоловіка, - я тебе кохаю.
- І я тебе кохаю, - відлунням відізвався Дмитро, - відьмочка моя.