Лемар Шпіц встиг дійти до самого кінця вулиці — Дрейк помітив його, коли той уже зупинився на перехресті поруч зі світлофором. Впізнати хлопця вдалося дуже легко — на ньому була та сама яскраво-жовта шапка з червоним орнаментом і помпоном, яку він носив за їх останньої зустрічі. Одного погляду на неї було достатньо, щоб у душі знову неприємним вогником спалахнув жаль, якого Дрейк довго і вперто позбавлявся. Він вилаявся і помчав вулицею з усією своєю швидкістю.

Йому пощастило — червоний на світлофорі тільки-но спалахнув, і цим подарував цілу хвилину фори. Дрейк прискорився, ловко лавіруючи між перехожими. Казус виник лише зі старою жінкою — вона раптово вийшла з магазину поруч, і Дрейк ледь у неї не врізався. Кинувши на жінку винуватий погляд, він забурмотів вибачення, а через секунду знов вилаявся, помітивши, як регулювальник змінює червоний колір на світлофорі жовтим. Бабуся у відповідь на це незадоволено насупилася, але Крістофу було все одно — він уже мчав далі.

— Привіт! — видихнув він, коли добіг, нарешті, до хлопця. І щоб вже точно — поклав руку йому на плече. Той, не очікуючи цього, здригнувся, помпон на його жовтій шапці кумедно підстрибнув. Швидко озирнувшись, Лемар подивився на Дрейка широко розплющеними сірими очима. А той, намагаючись заспокоїти подих (і нерви водночас), глибоко зітхнув:

— Фух, встиг ...

— Інспекторе… Дрейк…? — пробурмотів підліток тихенько. Дрейк кивнув і усміхнутися через задишку:

— Він самий. Ти хотів… побачитися зі мною? Я… у повному… твоєму… розпорядженні…

Хлопчик не відповів, лише здивовано оглядав Дрейка. Через секунд п'ять він опустив погляд, закусив губу і повільно кивнув.

***

— Вибирай, що хочеш, — сказав Дрейк, пропонуючи Лемару меню. Хлопець невпевнено зиркнув на прошиті товстою ниткою аркуші цупкого паперу, потім глянув на Дрейка. Той зрозумів усе без слів:

— Я заплачу, повертати не треба. Твоєму братові теж не скажу.

Дрейк вимовив все це спокійно, без зневаги у голосі, але й без надмірної ласкавості — і те, й інше однаково шкодило розмові. Досвід роботи у відділі злочинів серед молоді навчив: діти скоріше довіряють тим, хто розмовляє з ними на рівних, а не сюсюкає, наказує чи вимагає щось.

— Просто розслабся і вибери те, що хочеш, — обережно додав він. — Я нечасто таке пропоную, повір.

Хлопчик знову не відповів і навіть не ворухнувся. Але за мить таки забрав меню.

— Можна мені… сендвіч? — тихо спитав він, швидко переглянувши список страв. У відповідь Дрейк не стримав посмішки:

— Звісно. Але ти впевнений, що вибрав сендвіч, бо дійсно хочеш його, а не тому, що він тут найдешевший?

Хлопчик опустив очі, сховавши обличчя за меню. Але Дрейк все-таки помітив, що кінчики його вух трохи почервоніли.

— Користуйся нагодою і вибери те, що дійсно хочеш, — знов посміхнувся він.

Відповіддю йому стало мовчання, потім зашурхотіли сторінки меню.

— Можна… жульєн? І пиріг з зачаклованою начинкою... — нарешті спитав Лемар. Погляд на Дрейка він так і не підняв, зате вуха його почервоніли ще сильніше. Сам Крістоф замість відповіді одразу покликав офіціанта. Зробивши замовлення, він відкинувся на спинку свого стільця й задумливо оглянув кафе, де вони з Лемаром сиділи. Потім так само уважно вивчив краєвид за вікном — це допомагало зібратися з думками. Але була й інша причина — робоча звичка. Завжди, спілкуючись з кимось зі свідків, підозрюваних чи постраждалих, Дрейк перевіряв чи немає поблизу зайвих вух… або хвоста, наприклад.

— Як твої справи? — запитав він після тривалої паузи.

— Нормально… мабуть, — відповів хлопчина, роздивляючись пішоходів за вікном. — Мама дуже багато працює, щоб забезпечити нас. Я… я допомагаю їй удома, а ще ходжу до репетитора, щоб… наздогнати інших після… ну, ви знаєте. — Лемар кинув обережний погляд на Дрейка і знову одвернувся. 

Сам Крістоф після слів «наздогнати інших» відчув черговий укол совісті, і навіть ледве стримався, щоб не закусити губу. Звісно, він знав! Чудово знав, чому такій дитині, як Лемар Шпіц, доводиться «наздоганяти інших», і хто в цьому винен.

— У мене добре виходить математика. Монна [1] Пеппер каже, що у мене талант…

— А тобі подобається математика? — запитав Дрейк. — Чи хотів би займатися нею далі?

— Мабуть, — кивнув Лемар і зітхнув. — Але… я не впевнений, що… просто… брат… він знову поводиться дивно.

Тут хлопчик замовк і понурив голову, ніби відчуваючи незручність від власних слів. А ось Крістоф Дрейк стиснув губи й подумки вилаявся. Він боявся почути подібне зізнання від Лемара, але знав, що без нього не обійдеться. Якби інакше, Лемар навряд чи заявився у поліцейську дільницю — забагато в нього залишилося поганих спогадів від цього місця.

— Гедмар знову залякує тебе? — обережно спитав Дрейк, намагаючись говорити нейтральним тоном. Хлопець у відповідь хитнув головою і певний час напружено мовчав.

— Брат після повернення додому мало куди виходив. Так було спочатку. А тепер… тепер його майже не буває вдома. І повертається він запізно. А ще в нього з'явились гроші. Він каже, що влаштувався на роботу, але… — Лемар у нерішучості закусив губу. — Я боюся, що він знову щось робить... як раніше.

— Зрозуміло. Ти думаєш, що він уже вкрав щось?

Лемар у відповідь здригнувся й подивився на Дрейка широко розплющеними очима — у них легко вгадувалася паніка. Потім хлопчик відкрив рота, щоб сказати щось, але в останній момент передумав і просто затряс головою з боку в бік з такою енергійністю, що Дрейку здалося, ніби ця сама голова ось-ось звалиться з плечей.

— Я не заарештую тебе, не хвилюйся, — квапливо промовив він і навіть виставив уперед свої руки, показуючи цим, що не збирається діставати наручники. — І твоєму братові, якщо він ні в чому не винний, нічого не загрожує. Але зараз нам треба зрозуміти, чим зараз зайнятий твій брат і чи не порушує він закон знов. Для цього я маю дізнатися більше про його справи. Інакше не зможу допомогти тобі. Ти ж тому шукав мене? Щоб я допоміг тобі все з’ясувати?

Схоже, питання стало несподіванкою для Лемара, бо він завмер і задумався. Потім кивнув:

— Тоді, давно, ви сказали мені звертатись, якщо… якщо Гедмар знов візьметься за старе. Тож я прийшов. Але, інспекторе Дрейк, я не хочу знову до виправної школи, не хочу! Там погано, там нічого не дозволяють і карають… І я не хочу, щоб Гедмара знову посадили через мене… Я не знаю, що робити…

Лемар закусив губу і знову опустив голову. Ще за секунду пролунали тихі схлипи. Дрейк, подумавши секунду, схилився через стіл і акуратно погладив хлопчика по рудій маківці.

— Ти правильно вчинив, що прийшов до мене, Лемаре. Тепер, коли я знаю про твої проблеми, я допоможу тобі їх вирішити. Але для цього ти повинен докладно розповісти про… справи твого брата і про те, що ти про них думаєш.

Дрейк прибрав руку з голови дитини й, посміхнувшись, простяг її для рукостискання:

— Домовилися?

***

Через півтори години Крістоф та Лемар пішли з кафе. Разом вони попрямували до зупинки, де Дрейк посадив дитину на трамвай — їхати фаетоном той відмовився навідріз. Після цього Дрейк довго стояв на місці, задумливо роздивляючись свою праву долоню. У голові роїлися думки, і всі вони були не так, щоб дуже приємні.

Дрейк сам не зрозумів, як довго він так стояв. Просто через певний час раптово вийшов із заціпеніння, важко зітхнув й неспішно пішов у бік поліцейської дільниці, ігноруючи накрапуючий дощик.

[1] Монна - форма звернення до жінок у Яспісі та околицях.