— Він — підозрілий тип, кажу вам! Ви маєте його заарештувати!
Худа старенька жіночка у щільному старомодному жакеті та з зібраним у пучок сивим волоссям пронизала Дрейка суворим поглядом. Потім, вирішивши, що цього недостатньо, підняла руку, обтягнуту колись розкішною, а тепер потертою часом оксамитовою рукавичкою, і погрозила пальцем.
— Ви ж поліцейський! Реагувати на підозрілі речі — ваш обов’язок!
Тут жінка роздратовано пирхнула, обвела колючим поглядом порожній кабінет, ніби шукала підтримки, але, звісно, її не отримала. Тоді вона знову повернулася до Дрейка, міцно стуливши губи. Той, подумки лаючи весь білий світ, зберіг на обличчі посмішку і, як вимагав поліцейський статут, чемно наголосив:
— Не хвилюйтеся, монна Фру! Я дуже уважно вас вислухав і поділяю вашу стурбованість…
— У такому разі негайно заарештуйте котяру! — проскреготіла монна Фру таким мерзенним голосом, що навіть ворони на вулиці перелякалися, як би почули. Сама ж монна Фру при цьому спромоглася зберегти гордий й самовпевнений вигляд. Суворий погляд її ані краплі не пом’якшився, але руку вона опустила, акуратно поклавши її на сумочку, що лежала на колінах, — таку ж стару, як і її власниця напевно. — Я вам кажу: він — нечемний самозакоханий тип, до того ж часто сварився з гіссе Рідом. Через шерсть. Цей кошак постійно линяє, кажу вам! Уся вітальня в його рудій шерсті — я вже навіть втомилася просити свою покоївку прибрати її. А в гіссе Ріда, між іншим, алергія на шерсть. Він так мучився! Одного разу навіть не витримав і просив мене виселити Катера, але все ж таки той заплатив за кімнату наперед, і якось воно було незручно… Але тепер, коли гіссе Рід помер, усе змінилося. Ви зобов’язані затримати Тоба Катера, юначе!
— Звичайно, звичайно, монна Фру. Мій колега вже його допитав, зараз ми ретельно перевіряємо свідчення і біографію гіссе Катера…
— Маячня! — впевнено заявила стара. — Поки ви його перевіряєте — кошара буде й далі псувати життя всім навколо! А ви, юначе, своєю неквапливістю не робите собі честі. І всій поліції Яспіса теж. Чи ви, що, зневажаєте мене? Думаєте, якщо моя сім’я втратила вплив сорок років тому, моїми свідченнями можна знехтувати? Ви дуже помиляєтеся! Нехай мої зв’язки вже не ті, що колись, нехай я здаю свою родинну садибу в оренду, а магією не володію, але пороху в порохівницях ще достатньо, не сумнівайтеся! І якщо ви не будете робити свою роботу — я знайду на вас управу!
— Монна Фру…
— Ви почули мене? — перебила стара Фру. Голос її знов заскреготів як погано змазані петлі на дверях, а вицвілі сіро-голубі маленькі очі впилися в Дрейка як ті колючки. Той під прицілом цих очей навіть проковтнув той набір ввічливих фраз, що хотів сказати, й прибрав з обличчя посмішку — від неї вже відчутно боліли губи. Голова ось-ось теж заболить — від нескінченної розмови з монною Фру, щоб їй Страхолюд наснився…
Як ще пояснити цій жінці, що в поліції Яспіса немає жодних підстав затримувати Тоба Катера? Так, він сусід загиблого вчора Етейна Ріда і в нього немає алібі; так, у них були конфлікти, і так — Катер дійсно аномально самозакоханий котяра. Ще й рибою від нього тхне за версту — судячи з зібраних даних, він всі гроші на неї спускає. На неї та на валеріанку. Та якби поліція заарештовувала всіх таких сумнівних типів лише тому, що вони з кимось посварилися — у тюрмах зараз сиділо б щонайменше половина Яспісу!
— Монна Фру… — зібравшись з силами, Дрейк знов спробував вгамувати свою співрозмовницю. Але цього разу він позбувся притягнутої за вуха чемності й те ж начепив на себе маску суворості. — Моя вам порада: заспокойтеся і не зава…
Несподівано гучний сміх, що пролунав із кімнати для допитів, змусив Дрейка замовкнути. А за мить його увага повністю перемикнулася на струнку фею, що тільки-но увійшла в кабінет в супроводі Бернштайна.
Аврелія Меб — гарна, витончена молода чаклунка з довгими ногами, великими, трохи наївними синіми очима й довгим чорним волоссям. До Яспіса переїхала нещодавно, щоб, як вона сама висловилася, «знайти свою долю». Поки ж вона знайшла тільки мертве тіло свого сусіда Етейна Ріда, про що в подробицях розповіла Дрейку ще вчора, на першому допиті.
А сьогодні вранці Аврелія разом із Герберою Фру, власницею злощасної садиби, приїхала в поліцію, щоб підписати й завірити свої свідчення. Але, здається, її головна мета полягала в іншому — Дрейк зрозумів це з поглядів та усмішок Аврелії, адресованих Бернштайну. Схоже, феєчка ним серйозно зацікавилася, навіть попросила, щоб саме Еван брав у неї свідчення. А той, не сказати б, що був проти. У результаті Дрейку дісталася ця стара відьма, що виїдає мізки, як піранья — кістки! А Еван, судячи з його задоволеного виразу обличчя і чарівної усмішки на губах, явно мав приємну і душевну бесіду з Аврелією. Хіба це справедливо?
Дрейк подумки вилаявся й насупився, помітивши, як Аврелія, наче випадково, впустила на підлогу якісь папірці. Бернштайн одразу ж їх підняв та повернув феї, яка так солодко усміхнулася у відповідь, що у Дрейка аж зуби занили. Вона ще й взяла Бернштайна за руку…
— Гіссе поліцейський! — раптом проскрипіла стара, нагадавши тим самим про себе. — Замість того, щоб дивитися на спідниці, пускаючи слину, як дикий вовк, краще заарештували б котяру!
Дрейк зціпив зуби. А за мить усвідомив, що сміх і розмова Евана з Аврелією Меб вичерпалися — тепер вони обоє мовчали, зі здивуванням поглядаючи на нього і стареньку Фру. Та, до речі, гордо сиділа на стільці й пихато дивилася на Крістофа — ну точно гарпія у своєму гнізді. Це стало останньою краплею!
Не маючи сили більше стримувати роздратування, Дрейк натягнуто посміхнувся і гаркнув — навіть голосніше, ніж сам очікував:
— Звичайно, шановна монна Фру, ви маєте рацію! Заарештуємо! Але ви ж розумієте, що після цього на все майно згаданого вами «котяри» теж буде накладено арешт, включаючи його гроші — навіть ті, що він уже вам сплатив за оренду. Це означає, що вам доведеться їх повернути.
— Як? Усі відразу? — перепитала монна Фру, здивовано витягнувши обличчя. Дрейк у відповідь мстиво посміхнувся — вигляд старої відьми, що розгубила бойовий запал, приємно грів душу. Настільки, що власна брехня про арешт орендної плати зовсім не обтяжувала. Навпаки, він відкинувся на спинку свого крісла та із завзятістю взявся брехати далі:
— Саме так. Вам доведеться повернути все, що Катер вам заплатив. Усе до останньої купюри. У нас це називають… — Дрейк задумався на мить, потім видав перше, що спало на думку. — «Зворотний відлік». Так, саме так.
— Але ж це абсурд! — обурилася монна Фру.
— Така процедура. Врахуйте також, що після арешту «котяри» ви не зможете здавати в оренду його кімнату доти, доки всі процесуальні дії не будуть завершені. Зазвичай вони займають від кількох місяців до кількох років — залежно від ситуації.
— Чому так довго?! — знову обурилася жінка. Дрейк байдуже знизав плечима у відповідь, пославшись на вимоги закону. І цього разу навіть не лукавив: процесуальні дії — штука дійсно непроста. Але не у випадку із самовбивцями — такі справи зазвичай закриваються швидко. Хоча останній нюанс пояснювати монні Фру Дрейк не став.
— Готуйтеся і до напливу журналістів із жовтих газет, і до потоку статей із заголовками на кшталт «Вбивство в садибі Гербери Фру розкрито» або «У справі про шибеника з Квіткового провулка поставлено крапку!». О, або як вам такий варіант: «Кіт-убивця з Квіткового провулка заарештований!»? Або — «Будинок смерті у Квітковому провулку: що відомо у справі шибеника Етейна Ріда»…
— «Будинок смерті»? — ошелешено перепитала монна Фру, дивлячись на Дрейка широко розплющеними очима. — «Убивство в садибі»? Але це ж дурниця! Антиреклама! Після неї в мене ніхто не орендуватиме житло…
— Чому ж ніхто? Любителі темної магії дуже шанують уселякі місця злочинів, хоча клієнти вони, звісно, таки собі, — «втішив» жінку Дрейк і вже зібрався видати нову порцію страшилок, але тут втрутився Бернштайн. Посадивши Амелію — яка, до речі, теж добряче зблідла, почувши про «любителів темної магії», — на стілець біля свого столу, він підійшов до монни Фру і заспокійливо поплескав її по плечу.
— Мій колега хоче сказати, — м’яко вимовив він, наче розмовляв з дитиною, — що арешт будь-якого жителя Яспісу — дуже відповідальний процес, який зачіпає одразу багатьох людей. Тому ми проводимо арешти тільки тоді, коли будемо готові. Тільки так ми можемо уберегти таких законослухняних громадян, як ви, від зайвих тривог. Розумієте?
— Звісно, інспекторе, — пробурмотіла монна Фру, судомно зітхаючи. Її худенькі руки з силою впилися у сумочку. — Але щодо грошей… і журналістів… І темна магія! Ох! Невже в моєму будинку дійсно селитимуться тільки якійсь скажені некчеми-некроманти?! — Вона здригнулася, вперши переляканий погляд у Бернштайна. Той обережно хитнув головою та, взявши жінку за руку, повільно присів перед нею навпочіпки.
— Дивіться на мене, шановна монна Фру. Зробіть глибокий вдих та видох, і послухайте, що я вам скажу. — Еванлін обережно усміхнувся, стиснувши руку жінки своєю. — Обов’язок поліції Яспіса — оберігати й допомагати жителям Яспісу. Тому ми зробимо все можливе, аби ваша репутація та репутація вашої садиби не постраждали. А ви просто залишайтеся такою спостережливою, якою ви є, та повідомляйте нам про усе підозріле. І не хвилюйтеся через некромантів: більшість з них працює за ліцензією і не становить загрози.
— Правда? В газетах, знаєте, про некромантів пишуть іноді таке…
— Так, але ж і про інших магів в газетах пишуть. І не-магів також. Ви чули, наприклад, про скандал з тією танцюристкою зі Старого театру? Вона стверджувала, що буцім-то від природи така талановита, а насправді використовувала магію…
— Ох, навіть не нагадуйте, інспекторе! — раптом оживилася монна Фру. — Це така ганьба! Вона ж, як виявилося, і таланту до магії теж не має! За неї чаклували інші! Просто жах!
— А хіба це має значення? — раптом спитала Аврелія, що до цього мовчала, і мрійливо зітхнула, поправляючи волосся. — Адже, монна Тісса справді гарно танцювала. Скільком людям вона подарувала радість своїм танцем…
— Радість? — обурилася монна Фру, з незадоволенням оглядаючи свою клієнтку. — Вона їх обманювала! Що в цьому радісного?
У відповідь Аврелія лише грайливо усміхнулася та подивилася своїми вологими синіми очима на Бернштайна:
— А ви як вважаєте, Еванліне?
Той, спіймавши погляд феї, також усміхнувся та щось відповів, але Дрейк не слухав. Його настрій, що було покращився після сцени, що він влаштував для старої Фру, знов зіпсувався. І цього разу — через Аврелію. Точніше, через її звернення до Бернштайна.
«Вони ж тільки вчора познайомилися! — думав він, похмуро спостерігаючи за тим, з яким інтересом Аврелія дивилася на Бернштайна. — І вона вже називає його просто по імені? Чим вони там у «сповідальні» [1] займалися?!»
Чомусь від таких думок в душі запанувало роздратування. Попустило тільки тоді, коли обидві жінки нарешті пішли. Дрейк тоді відразу видихнув і навіть зібрався зробити собі каву — як раз Айс прийшов з величезним пакетом, повним гірчичних булочок. Більшість з них, звісно, забере Акі, але Дрейкова доля також була чималенька — він про це подбав, домовляючись з Айсом. Завдяки цій угоді, до речі, Дрейк міг не купувати булочки щонайменше тиждень, а відповідно економив достатньо приємну суму грошей. На відміну від Айса, звісно. Мабуть, тому в нього поганий настрій, адже він мовчить більше ніж зазвичай і знов розслабив свою краватку…
Щоправда, Дрейковий настрій також швидко змінився. Він ще не встиг встати з-за столу, аби зробити каву, як спіймав на собі погляд Бернштайна.
— І що це було? — спитав він, скептично піднявши брову. — «Будинок смерті у Квітковому провулку», «любителі темної магії»…
— А що? Монна Фру вже підтвердила, що й не про таке у газетах читала.
— Не ухиляйся, Крістофе. Навіщо ти наговорив їй усю цю маячню? Про повернення грошей, про журналістів… Вона — особа похилого віку все-таки, ще й людина — нерви у неї не такі міцні, як у вас, фей.
Дрейк насупився, згадавши свою розмову з монною Фру.
— Чому, питаєш... А вона мене дістала — ось чому! Вона виїла мені весь мозок, вимагаючи заарештувати Тоба Катера. Стара переконана, що Етейн Рід повісився саме через нього, а точніше через алергію на його шерсть!
— Ого. Цікава версія, — з серйозним виглядом відгукнувся Бернштайн, сідаючи за свій стіл.
— Так, просто чудова. Особливо коли тобі її втирають сорок хвилин без зупинки. — Дрейк роздратовано зітхнув і штовхнув пальцем олівець, що валявся на столі. Той із чималою швидкістю покотився вбік і в результаті впав на підлогу. Дрейк, бачачи це, вилаявся під ніс, потім невдоволено подивився на Бернштайна:
— Але тобі цього не зрозуміти, Еване. Ти ж ці сорок хвилин провів у товаристві прекрасної феї. Яка до того ж ще й сама стріляла в тебе очима!
— О? — в очах Еванліна від Дрейкових слів спалахнула цікавість. Він неквапливо відкинувся на спинку свого крісла й усміхнувся. — І усе ти підмічаєш, Крістофе. Може, ще й ревнуєш?
— Звичайно, ревную! — сердито відгукнувся Крістоф, ігноруючи самовдоволену усмішку Бернштайна. — Спілкування з красивою феєю вже точно цікавіше за товариство старої дияволиці.
— Та не сказав би. Є речі й цікавіші…
— Невже? Наприклад?
Замість відповіді Бернштайн кинув на Дрейка хитрий погляд й легенько похитав головою.
— Дізнаєшся, коли прийде час, — промовив він після короткої паузи, загадково усміхнувшись при цьому. — А поки що беремося за роботу — її у нас багато. І постарайся більше нікого не довести до інфаркту сьогодні, добре?
З цими словами Еванлін потягнувся до жовтої папки на своєму столі — однієї з трьох, що зберігала в собі папери у справі шибеника Етейна Ріда. Дрейк похмуро спостерігав за ним, відчуваючи, як ним повільно оволодіває незрозуміле почуття глибоко в грудях — якась суміш роздратування, збентеження і недовіри.
Саме так: з одного боку, Еванлін і все те, що трапилося сьогодні вранці, неймовірно дратувало — усе-таки хотілося б, щоб не тільки йому, Дрейку, доводилося страждати у компанії старої відьми поки дехто приємно проводить час просто на роботі!
З іншого боку, в поведінці і словах Евана все частіше відчуваються дивні нотки. І ці нотки бентежать душу. Учора, наприклад. Та його репліка про «не розбийся, інакше…» — у ній є щось дивне. І тоді, і зараз, згадуючи її, Дрейк відчував їдкий потік мурашок по спині, навіть обличчя починало горіти.
А зараз вибила з рівноваги остання фраза. Що значить «дізнаєшся свого часу»? А посмішка, що супроводжувала її, погляд — усе було надто… дивним. У всьому цьому ніби ховався натяк. Підтекст. Або навіть… е, ні!
Дрейк зіщулився й, хитнувши головою, змусив себе перемикнутися на роботу, доки думки не пішли кудись уже в зовсім незрозумілому, бентежному й такому, що не викликає довіри, напрямку. Де там показання цієї Гербери Фру і сімейства Грант? Треба підшити їх до справи й зберегти у перфокарті — та ще морока, як завжди.
А що стосується Еванліна Бернштайна — напевно, вся справа в його неймовірній харизматичності. Його усмішки не раз обеззброювали людей під час допитів — Дрейк бачив це доволі часто, хоча й перевівся у відділ розслідування магічних злочинів кілька місяців тому. Та що там, він навіть сам, бувало, залипав на Бернштайна, коли той демонстрував теплі дружні усмішки йому чи іншим. У такі моменти обличчя Еванліна ставало м’якішим, молодшим на вигляд, в очах з’являвся пустотливий, інтригуючий блиск. Додай до цього гарний бурштиновий відтінок цих самих очей, близький до золотистого — виходило дійсно цікаве видовище…
Дрейк зітхнув і знову змусив себе зосередитися на свідченнях Гербери Фру. Але картинка усміхненого Бернштайна все одно не йшла з голови. А разом із нею крутилося питання: чи тільки він, Крістоф Дрейк, знаходить такого Еванліна… милим? Може, варто розпитати інших чоловіків у дільниці… З жінками все зрозуміло — тут і уточнювати не потрібно.
Думаючи про це все, Дрейк не помітив погляду, що кинув у нього Бернштайн, а також усмішки, що з’явилася на його обличчі після цього.
Примітки:
[1] сповідальня - кімнати для допитів на професійному сленгу поліцейських Яспісу.