Альтус Серафіл витримав доволі тривалу паузу перш ніж відповісти.

— Так, — сказав він й повільно кивнув. — Етейн Рід — один із наших нових аспірантів. Невже він щось накоїв?

Після цього вже Дрейк забарився із відповіддю, обмірковуючи, як краще повідомити неприємну новину. Залежно від типу співрозмовника і ситуації звістку про чиюсь смерть можна висловити кількома способами — ввічливо і м’яко, зі співчуттям або без, завуальовано або просто в лоб, не шкодуючи нічиїх почуттів… У випадку з Альтусом Серафілом Дрейк віддав перевагу останньому варіанту.

— Рід помер, — сказав він рівним тоном, позбавленим навіть натяку на співчуття, і пояснив:

— Повісився на дереві.

Очі Серафіла знову розширилися — куди помітніше, ніж минулого разу. Але він дуже швидко впорався зі своїм здивуванням. Відкинувшись на спинку крісла, ельф зчепив пальці на животі й, оглянувши Дрейка тим самим суворим поглядом, — немов учитель недбайливого учня — повільно кивнув:

— Розумію. Несподівана і сумна новина.

Серафіл замовк, опустивши погляд кудись униз. Дрейк теж не поспішав відновлювати бесіду, даючи цим співрозмовнику можливість зібратися з думками.

— Як… Чому він це зробив? — нарешті запитав професор, знову піднімаючи очі на Дрейка.

Той у відповідь похитав головою.

— Насправді ми не знаємо точно, чи сам він повісився. Є деякі обставини, що викликають сумніви в цьому. Саме тому я тут.

— Тобто, по суті, ви розслідуєте вбивство?

— Цього я не стверджую. Поки що ми перевіряємо і з’ясовуємо всі обставини смерті Етейна Ріда. Ваші знання про нього, знання ваших колег можуть допомогти нам. Я хочу зрозуміти, яким він був, чим цікавився, до чого прагнув, чи мав особисті проблеми… Усе в такому дусі.

— Що ж, це логічно. Хоча я не впевнений, що зможу вам допомогти — я мало знайомий із Рідом. Але з радістю розповім, що знаю.

Дрейк у відповідь чемно усміхнувся, старанно цим приховуючи власну недовіру до слів шановного професора. Інакше б такий суворий ельф, як він, не показав би ту нечитабельну емоцію при першій згадці імені Етейна Ріда.

— Дякую вам, професоре.

Серафіл у відповідь кивнув і на мить замислився, збираючись із думками. Потім, сівши зручніше в кріслі, заговорив:

— Етейн Рід — наш… був… одним із наших п’яти нових аспірантів. Він тільки цього року захистив дипломну роботу і йому ще належало здобути науковий ступінь. Виходячи з його виступу під час захисту, можу сказати, що він талановитий, старанний, наполегливий… як для напівельфа, звісно. Наскільки пам’ятаю, робота Ріда присвячена цілющим рослинам. Він хотів і далі займатися їхнім дослідженням, але Вчена рада після захисту зарахувала його і двох інших аспірантів до складу команди Амелії Артон, зайнятої виведенням морозостійких овочевих культур. Це дуже важлива справа, щоб ви знали! Якщо ми зможемо вирощувати овочі в Яспісі взимку без значних магічних витрат — населення матиме змогу споживати вітаміни цілий рік, і ціни будуть нижчими, ніж зараз… — Серафіл зітхнув. — Але Ріда така робота не влаштовувала. Він приходив до мене двічі й просив перевести його в команду професора Ширта. Немислимо!

— Чому? — з цікавістю запитав Дрейк. Альтус Серафіл у відповідь подивився на нього як на цілковитого бовдура, потім, розуміючи, що пояснити все одно доведеться, приречено зітхнув:

— Аспіранти — вчорашні студенти. Їм не вистачає досвіду, знань, терпіння, навичок роботи в, скажімо так, польових умовах. Тому на перших порах їм доручають просту роботу в різних дисциплінах. Потім, якщо аспірант проявить себе належним чином, його або її допускають до більш відповідальної роботи, а пізніше дозволяють самостійно займатися дослідженнями. Тому призначення Ріда до команди Аврелії цілком логічне й правильне рішення, яке не підлягає навіть сумніву! — Серафіл насупився й здригнувся весь від незадоволення, що випромінювало його обличчя. — Зарахувати такого молодика як Рід до команди Ширта — це взагалі неможливо! Радж Ширт працює у дуже специфічній сфері, йому потрібні досвідчені помічники, а не діти, в яких ще молоко на губах не висохло.

— І Рід був дуже незадоволений такою ситуацією? — обережно запитав Дрейк, на що Серафіл фиркнув:

— Можливо, був. Але Вчену раду тут очолюю я. І фінальне рішення — за мною.

— Розумію. — Дрейк задумливо кивнув, ігноруючи пихатість, з якою Серафіл виголосив свої останні слова. — Виходить, якщо молодим ученим заборонено проводити магічні експерименти, значить, власних напрацювань у них теж немає? Я маю на увазі відкриттів, результатів — чогось конкретного, що можна показати на виставці або, скажімо, ярмарку?

— Вчені, початківці чи ні, завжди сповнені ідей, інакше б вони не були вченими, — сухо відгукнувся Серафіл. — Ними вони можуть поділитися на наукових фестивалях, які проводяться чотири рази на рік. Якщо Вчена рада бачить у запропонованих ідеях перспективи — ми допомагаємо в організації подальших досліджень. Якщо ні — студенти отримують відмову і після цього зобов’язані повернутися до своїх прямих обов’язків, не відволікаючись на власні… фантазії. — Останнє слово Серафіл вимовив після паузи, гидливо скривившись при цьому.

— А Рід ділився своїми ідеями на ваших фестивалях?

— Ділився. І перш ніж ви запитаєте — поясню: нісенітниця. Усе що він пропонував — повна нісенітниця. Відірвані від реальності фантазії.

— А докладніше?

Серафіл стиснув губи, жбурнувши у Дрейка незадоволеним поглядом. Той постарався зберегти спокійний вираз на обличчі, хоча пихатість професора потрохи вже давила на нерви.

— Ну, якщо вже вам так потрібно почути цю псевдонаукову нісенітницю — будь ласка. Хоча мені навіть згадувати її гидко, — Серафіл знову поморщився, ніби проковтнув лимон. — Гіссе Рід був не високої думки про фізіологію розумних рас. Наші тіла, говорив він, влаштовані вкрай безглуздим чином. Вони не дозволяють нам відчувати хвороби на ранніх і незначних стадіях, а тільки на пізніших, коли впоратися з ними складніше. Тому він запропонував створити домашню рослину-сімбіонта. Вона має жити коштом власника, поглинаючи все, що виділяє його організм — кров, піт, подих. У відповідь вона відстежувала б здоров’я власника, і в разі виявлення захворювання — змінювали б колір.

— Ну, звучить, доволі… дивно. Навіть небезпечно, я б сказав.

— Саме так! — обурено вигукнув Серафіл. — Ми, тут, у Грінвіч-Столоу, змінюємо життя Яспісу, гіссе, і всього світу. Але навіть ми намагаємося без вагомої причини не порушувати певні закони природи й магії. Бо можливі непередбачувані наслідки. А ідея Ріда близька до цього. Адже її реалізація вимагає зміни самої суті певного біологічного виду, для цього потрібно використовувати як магію домену життя, так і магію домену смерті. Що з цього вийде, якою стане рослина — ніхто не передбачить до кінця. Крім того, наскільки ефективним буде так званий аналіз такої рослини? Хто підтвердить? Ніхто! Саме тому, такому юнаку, яким був Етейн Рід, ніхто й не довірив такі експерименти. Якщо вже й починати щось схоже, то тільки на чолі з досвідченим ученим та й то після отримання всіх дозволів.

— Ви праві… магія життя й магія смерті хаотичні по своєї суті, їх важко контролювати навіть сильним магам. Через це певні закляття з обох доменів заборонені, а ми в поліції Яспіса слідкуємо, щоб ніхто не порушував цю заборону. — Дрейк згідно кивнув, коротко обміркувавши почуте. — Чи міг Рід порушити її — ось у чому питання?

— Дуже сподіваюся, що ні, — буркнув Серафіл, роздратовано зітхаючи. — Принаймні, його ніхто в цьому не підозрював. Наскільки я знаю, не дивлячись на своє розчарування, Рід добре працював у команді Артон, скарг на нього не було.

— Хм…

Дрейк опустив погляд й замислився. Якщо Етейн Рід дійсно балувався з магією життя й смерті, то це вже серйозно. Звісно, не вся вона заборонена, є цілком безпечні закляття, якими користуються цілителі, наприклад, у лікарнях Яспісу. І якщо Рід використовував тільки їх — проблеми не має. Але навіть так виникає питання: як він отримав доступ до магії життя або смерті? Адже, він від природи наділений лише стихійною магією типу «земля» — Дрейк це відчував фізично, як емпат, а також перевіряв за допомогою вимірювача магії. Нарешті, доктор Дюк у своєму звіті те ж підтвердив, що у Рід був талант тільки до магії землі. То ж висновок тут один. Точніше, два: Рід або використав якісь прилади, або йому хтось допомагав. Прилади, що містять в собі магію життя або магію смерті, коштують дуже дорого та дістати їх важко. А от знайти помічника…

— Скажіть, професоре, на вашому факультеті є маги, що наділені магією життя чи магією смерті?

— Звісно, є. Всі вони мають ліцензію на використання своїх сил у дозволених законом межах. А університет також контролює їх діяльність, щоб уникнути будь-яких… ризиків.

— З кимось із них Рід працював? Або, може, дружив чи підтримував інші стосунки?

Цього разу Альтус Серафіл забарився з відповіддю. Він відкрив рота, потім закрив його та опустив погляд вниз, задумавшись. Це вже привертало увагу, адже раніше майже на всі питання Серафіл відповідав доволі впевнено і без пауз.

— Я можу сказати точно, що Амелія Артон, в команді якої працював Рід, має талант до магії життя, він дуже допомагає вирощувати нові сорти рослин. Такий самий талант має і Радж Ширт, але більш розвинутий, — нарешті вимов професор. Говорив він повільно і погляду на Дрейка так і не підняв. — Щодо його стосунків з іншими… не думаю, що вони були якимось особливо специфічними. Але достеменно з особистим життям Ріда я не знайомий. Моя робота — слідкувати за його роботою. А вона нарікань не викликала. До цього моменту, принаймні…

— А як щодо доступу до інструментів чи артефактів, що містять в собі магію життя чи магію смерті?

— Аспірантам працювати з ними заборонено! Просто брати в руки вже неможна! — одразу відгукнувся Серафіл. — Тільки досвідченим ученим, це — правило університету! 

Він майже викрикнув ці слова — схоже, розмова про Ріда таки тисла йому на нерви. Не дивно, якщо подумати, адже діяльність цього напівельфа дійсно виглядає підозрілою. І якщо він використовував у роботі заборонені закляття під носом у декана — що ж… хвилювання Серафіла цілком зрозуміло. Та чи тільки у цьому справа?

— Вам варто поговорити з Амелією, — знов заговорив Серафіл. Тепер його голос звучав спокійніше, а ще він нарешті подивився на Дрейка. Схоже, ельф вже сам шкодував про свою нестриманість, бо в його в голосі відбивалася невпевненість. — Вона, як начальниця Ріда, точно знає більше про Ріда, бо бачила його кожного дня.

— Як її знайти?

— Я виділю вам фамільяра, він проведе вас до її лабораторії.

— Це було б доречно. Загубитися у ваших лісах дуже легко.

— Треба думати, — фиркнув професор. — Але ботаніка неможлива без рослин. І вчити молодих виводити нові сорти або вивчати процес розмноження дерев за картинками — марна справа. Тому в нас тут усе наближено до природних умов. З належним рівнем захисту, звісно, — багатозначно додав професор після паузи. Дрейк одразу зрозумів натяк і знову посміхнувся:

— Поки що поліція Яспіса не мала приводу звинуватити Грінвіч-Столоу в порушенні норм безпеки. Сподіваюся, так буде й надалі.

— Не сумнівайтеся, — упевнено заявив Серафіл. А Дрейк знов усміхнувся йому та поставив чергове запитання:

— Скажіть, професоре, а чи дозволено вашим студентам брати участь у наукових виставках чи ярмарках поза межами університету?

— Категорично ні. Все, що треба для розвитку їхніх ідей, надає Грінвіч-Столоу. А також ми пильно слідкуємо за власними студентами й співробітниками та тим, щоб вони не порушували закони. Такий контроль неможливий, якщо допускати студента до сторонніх заходів.

— Але Етейн Рід саме це і зробив. Він планував взяти участь у квітковій ярмарці. У нього навіть рослина була для демонстрації.

— Що? — Брови Альтуса Серафіла злетіли вверх, а сам він напружився, стиснувши руками ручки свого крісла. — Ви… точно впевнені?

— Так. Але я не знаю, яку саме рослину планував показати Рід, і де вона зараз. А ви що думаєте?

Серафіл не відповів, стиснувши міцно губи. Потім повільно встав з крісла й так само повільно підійшов до вікна, зціпивши за спиною руки.

— Невже… — вимов він після тривалої паузи. — Невже цей малий дійсно створив те, що хотів…

— Таке можливо?

— Не знаю! Але, гіссе, запевняю вас, все що зробив Рід, — суворе порушення наших правил. Якби він був живий — його за це очікувало б суворе покарання.

— Яке саме?

— В таких випадках ми не просто виключаємо аспіранта зі своїх лав, а ще ї стираємо деякі спогади — він або вона забувають все, над чим працювали, але чітко пам’ятають чому і за що були покарані. — Серафіл замовк, а потім різко повернувся до Дрейка. Виглядав він так серйозно зараз, що його суворі риси обличчя здавалися ще суворішими.

— Ви маєте знайти цю рослину, інспекторе. Треба переконатися, що вона нікому не становить загрози. Я зроблю все, що можу, аби допомогти вам.

— Це добре. — Дрейк теж піднявся з крісла. — Тоді я маю поговорити з монною Амелією.

— Погоджуюся… Луксі! — раптом крикнув Альтус кудись у пустоту. Після цього у кабінеті з’явилася істота, схожа на мавпу з крилами. Вона вилетіла просто зі стіни та завмерла на місці, віддаючи Серафілу честь. Той сприйняв це як належне і з суворим виглядом наказав мавпі провести Дрейка до лабораторії Амелії Артон, після чого хотів вже попрощатися з самим Дрейком, але той його несподівано перебив. З удаваним здивуванням він грюкнув у долоні й різко повернувся до ельфа.

— Я зовсім забув! Вибачте мою неуважність, професоре, але я не уточнив у вас ще дещо, — з цими словами Дрейк дістав з кишені блокнот, а з нього — фотографію. — Вам випадково не знайома ця дівчина?

І ось тут сталося дещо дивне. Тільки-но ельф побачив фотографію — його суворий вираз обличчя в мить зник. Замість нього відбилося здивування. Та що там здивування! Серафіл просто завмер із відвислою щелепою, не зводячи недовірливого погляду зі знімка в руці Дрейка.