Першим на слова Дрейка відреагував Фукс.

— Маячня! — вигукнув він і осудливо ткнув пальцем у Крістофа. — Ви, пароче, самі собі суперечите. То кажете, що немає ніякого магічного впливу, то заявляєте, що є. Та що ви за слідчий такий, якщо змінюєте свою думку як рукавички?

— Нічого я не змінюю, просто вмію визнавати помилки. Та й до чого істерика, Фукс? Ви ж бачили слід на очах загиблого самі! — Крістоф обурено зітхнув та потер пульсуючі від болі скроні. — До того ж є причина…

— Маячня! — ізнов повторив Фукс, не дослухавши Дрейкову промову до кінця. Його чорні очі, не моргаючи, дивилися на Дрейка, гнівно виблискуючи з-під густих брів, що сповзли на перенісся. — Слід — це одне, але ваше пояснення йому — це інше. Звідки мені знати, що ви й тут не помилилися? А, може, взагалі самі начаклували цей… це непорозуміння на очах загиблого!

— «Сам» начаклував?! Послухайте, та як ви… — роздратовано вигукнув Крістоф, зірвавшись на ноги, але різкий рух спровокував новий виток болю. Обидві скроні занили так сильно, ніби їх одночасно вдарили кулаками; в очах потемніло, серце гулко застукало в грудях. Дрейк похитнувся, однак все-таки втримався на ногах і різко завмер на місці, сподіваючись, що Фукс нічого не помітив, бо інакше ж побачить і в цьому прояв його, Дрейка, непрофесіоналізму.

Але що важливіше — цю бісову слабкість не має помітити Бернштайн! Він, звісно, чудовий начальник, — Дрейк це усвідомив повною мірою, хоч у відділ магічних злочинів перевівся лиш недавно. Однак іноді Бернштайн ставав аж надто ідеальним.

Наприклад, він завжди уважний до здоров’я підлеглих — особисто стежить, щоб вони під завалами роботи встигали правильно харчуватися і відпочивати. А після морально складних розслідувань Еванлін першим запропонує поговорити, виговоритися або хоча б порадить хорошого психолога. Це — прекрасна риса характеру, за яку багато хто поважав Бернштайна. Але у випадку з Дрейком вийшло навпаки. Ні, він, звісно, був вдячний за турботу, але також був би вдячний і за її відсутність. І все через кляті емпатичні напади: Бернштайн постійно і занадто вже сильно турбується, коли вони трапляються. Може навіть на вихідний сильміць відправити або викликати лікарів, коли на то не має жодної потреби. Це… дратувало. Бо нагадувало дитинство та конфлікти з матір’ю, яка так само надмірно хвилювалася за його здоров’я, не бажаючи навіть трохи прислухатися до аргументів та думок сина!

Однак сваритися через це з начальником — дурна справа. Тому Дрейк на повну увімкнув свої акторські здібності. Удавши що оступився на вологій землі, він потім постарався прийняти розслаблену позу. В очах ще рябило, але скоро зір повернеться — максимум, за хвилину-дві. Біль у скронях заспокоїться десь за пів години. Підвищене серцебиття — тут як пощастить, але зазвичай попускало швидко, іноді вже хвилин за десять. Ще є знеболювальні таблетки — баночку з ними Дрейк завжди мав при собі, але користувався тільки у крайніх випадках. І цього разу він не планував робити виняток, адже напад зараз зовсім слабкий і…

Чиясь важка рука лягла на плече Дрейка і стиснула його. Той одразу забув про все і напружив без того ще слабкий зір. Це Бернштайн? Невже здогадався все-таки? Вголос, Крістоф, звісно, нічого не сказав, а за мить увага перемикнулася знову — пролунав різкий уривчастий звук. Його Дрейк упізнав, навіть не бачачи очима джерело: це інспектор Фукс роздратовано фиркнув.

— Що з вами? — прямо запитав інспектор, з підозрою роздивляючись Дрейка і Еванліна, який підтримував його за плече. Потім він хитнув головою і знову фиркнув. — Дивні у вас підлеглі все-таки, Бернштайн. Вам би краще перевіряти тих, кого берете у відділ.

Почувши це, Дрейк зціпив зуби, долоні самі собою стиснулися в кулаки. Одночасно рука Бернштайна з куди більшою силою стиснула його плече. Відразу ж після цього пролунав його голос:

— Інспекторе Фукс, хочу нагадати, що ми тут на роботі. Ви нас викликали, щоб перевірити тіло на предмет магічних маніпуляцій ззовні. Будьте ж так люб’язні прислухатися до нашого висновку.

Хватка на плечі Дрейка після цих слів ослабла, а сам же Дрейк подумки похвалив Бернштайна — за витонченість. Щойно він повернув Фуксу його ж слова, сказані на початку зустрічі, і зробив це напрочуд легким доброзичливим тоном. Напевно ще й усміхався, ніби почув гарний жарт.

Проте, Фукс, отримавши таку відповідь, навіть в обличчі не змінився. Лише хмикнув і їдко поцікавився:

— Висновку? Якому з? Ви, пригадується, за останні пів години зробили їх одразу два і різних за змістом.

— Не перебільшуйте, — так само доброзичливо відгукнувся Бернштайн. — Висновок наш один, і він такий: у загибелі Етейна Ріда замішані не тільки природні сили. Цілком імовірно, що повісився він не з власної волі, а його примусили за допомогою гіпнозу. Так це чи ні — ось що нам належить з’ясувати. «Нам» — це відділу з розслідування магічних злочинів. Ми забираємо справу, якщо вже в ній замішані надприродні сили — такі закони Яспісу. Сподіваюся, з цим ви сперечатися не будете.

— Тобто, ви вірите його словам про гіпноз? — скептично перепитав Фукс, кивнувши головою в бік Дрейка. Той у відповідь пропалив його поглядом — благо, зір уже відновився.

— Звісно, — упевнено відгукнувся Еванлін Бернштайн, водночас плескаючи Дрейка по плечу, наче бажаючи заспокоїти чи підбадьорити. — Крістоф — магічний емпат, інспекторе. Він відчуває чужу магію та її тип так само легко, як ви — поріз на своєму пальці. Це — цінний талант для поліції Яспісу. І він уже доводив свою ефективність, попри те, що колега Дрейк лише нещодавно з’явився в нашому відділі.

— Підтверджую, Фукс, — у розмову вступив доктор Дюк. Вийнявши сигару з рота, він наставив її на інспектора, наче указку, і з виглядом професора, який читає лекцію, додав:

— Емпатія Крістофа допомогла мені виявити сліди самозникаючого зілля, яким убили відставного магістратора Вейса. Якби не це — і всі вирішили б тоді, що старий помер від банального інсульту, розумієте? — Дюк знову поклав сигару до рота і затягнувся. — Ви ж чули про справу Вейса, чи не так? Галасу вона наробила…

— Хмф! — Фукс, кинувши у лиса з сігарою недовірливий погляд, відступив на крок убік — згадав, мабуть, як дим цієї нещодавно видихнули йому в обличчя. — Ну якщо вже перед нами тут унікум, яких світ не бачив, то поясніть мені, чому ж він одразу не відчув гіпноз? Ще й упевнено заявив на початку, що магія в смерті Етейна Ріда не замішана!

— Тому, що є причина! Якби ви мене не перебили, вже б давно її почули! — роздратовано вигукнув Дрейк. Його голос майже тремтів від гніву — недовіра Фукса і його їдкі зауваження добряче били по нервах. А талантом посміхатися в усі зуби за будь-яких обставин, як Бернштайн, Крістоф не володів. Але робота така — вимагає завжди тримати себе в руках. Тому він зробив глибокий вдих і постарався заспокоїтися, перш ніж говорити знову:

— Насправді все дуже просто. Гіпноз не є магією в повному сенсі. Це — маніпуляція свідомістю за допомогою спеціальних технік, а магія, якщо в гіпнотизера є до неї схильність, лише посилює ефект цих технік. Вона майже не має зовнішніх слідів впливу. Що гірше, той, хто гіпнозував нашу жертву, мав слабкий магічний талант. Настільки, що він ледь відчувається. Сумніваюся, що з таким талантом можна ввести в серйозний гіпноз… Рід або слабкий ментально і легко піддавався впливу ззовні, або вплинув алкоголь — Еван же сказав, що він багато пив. — Дрейк на мить замовк і знову потер скроні — біль усе ще був неприємним, але вже був не таким різьким. — У будь-якому разі в людей із таким крихітним магічним даром, як у нашого загадкового гіпнотизера, і слід від нього слабкий. Мені довелося докласти всіх зусиль, щоб знайти його і то — завдяки підказці Еванліна. Якби я концентрувався на всьому тілі жертви, а не тільки на очах, то міг би й не помітити настільки слабкий слід.

— Звучить як дуже зручне виправдання вашим промахам, — Фукс скептично хмикнув, склавши руки на грудях.

— Просто ви профан у магії, визнайте це, колего, — парирував Дрейк, знизуючи плечима.

— Але я непогано розбираюся в людях і непрофесіоналізм чую за версту… «колега». — Останнє слово інспектор вимовив підкреслено різко, майже виплюнув його, а потім повернувся до Бернштайна:

— Навіть якщо цей ваш висновок — не марення божевільного, скажіть мені, старший інспекторе, як ви зрозуміли, що цей слід від магії з’явиться саме на обличчі жертви?

— Ммм… Щось не хочеться — язик болить. Та й ви, якщо скористаєтеся звивинами в голові за призначенням та згадаєте про мій «диво-нюх» як ви самі його назвали — одразу все зрозумієте. Факти на поверхні. — Сказавши це, Еванлін знову посміхнувся — напрочуд легко, без краплини насмішки чи єхидства, якими тхнуло від його слів.

— Обережніше з висловлюваннями, Бернштайне — ваші слова підуть у мій звіт!

— Будь ласка. Якщо захочете — я підпишуся під кожним своїм словом. А зараз давайте, нарешті, займемося справою. Розслідування не чекає. — Тут Бернштайн відвернувся від Фукса і, прибравши руку з плеча Дрейка, обережно рушив до абрикосового дерева.

Він уважно оглядав землю під своїми ногами в пошуках слідів, на ходу віддаючи розпорядження: Дрейку — викликати Айса і команду слідчих, які спеціалізувалися на магічних злочинах, потім — знайти родичів загиблого (якщо такі були); Дюку — провести розтин і якнайскоріше (чому доктор зовсім не зрадів). У Еванліна навіть знайшовся наказ для Фукса — допитати жителів садиби. Звісно, якщо «інспектору більше нічого робити і хочеться допомогти». Сам Фукс чіткої відповіді не дав — лише пропалив спину Бернштайна гнівним поглядом і, різко розвернувшись, швидко покрокував у бік садиби. Дрейк пішов за ним, прямуючи до холу, — ще проходячи там уперше, він помітив телефон на високому химерному столику з бордової деревини феєлисника.

Навіть подолавши половину шляху до садиби, Дрейк чув, як втягує носом повітря Бернштайн, шукаючи запахи, що становлять інтерес. Обернувшись, він побачив, що Еванлін, закинувши голову вгору, уважно розглядає одну з гілок абрикоси. Його мідного кольору волосся впало на очі під впливом вітру — це напевно заважало огляду. Але таким, як Еванлін Бернштайн, не потрібні очі, щоб знаходити те, що потрібно. Ось і зараз, судячи з того, як активно то звужуються, то розширюються його ніздрі, Крістоф здогадувався: Евану зараз важливіше не побачити, а відчути.

Поспостерігавши за ним ще трохи, Дрейк розвернувся і вже впевненіше покрокував до будинку. Вид зосередженого і зайнятого справою Бернштайна підбадьорив його. Він вселяв віру в те, що Бернштайн, якщо і помітив емпатичний напад у Дрейка, то вже напевно забув про нього, зайнявшись розслідуванням. Далі справ стане тільки більше: їм доведеться оглянути кімнату загиблого, допитати свідків, знайти родичів, скласти протоколи про смерть — у Бернштайна просто не буде часу думати про щось ще.

До того ж напад цього разу був справді слабкий — без мігрені, запаморочення та іншого. Дрібниця, словом. Тож Бернштайн, напевно, вже про все забув.

Так, так і має бути. Безумовно.

Втішившись цією думкою, Крістоф увійшов до будинку.