Зелені пагорби — наймальовничіший район Яспіса. Його вигляд цілком відповідає назві — місцевість тут горбиста, але вся вкрита буйною рослинністю. Її свого часу виростили феї й до справи підійшли з фантазією. Наприклад, центральну вулицю Зелених пагорбів — алею Меріда — вони засадили різними сортами рослин, кожна з яких розквітала в певну пору року. Завдяки цьому алея потопала в яскравих барвах цілий рік.
Нині в Яспісі панувала осінь, тож вулиця червоніла від листя феєлистників — схожих на дуб дерев. Вони цвітуть тільки з жовтня по грудень, вкриваючись висячими, як виноградні грона, квітами. Гідну компанію їм складала калина Моргани — восени її листя теж набуває яскравого, вогненно-помаранчевого, відтінку, але цвіте вона завжди пізніше — взимку. На такому тлі срібна акація зі своїм сірувато-зеленим вузьким листям виглядала блякло, але це поки що. Ближче до березня вона покриється розкішними сріблясто-білими квітками з приголомшливим запахом. Вони радують око і ніс майже до травня, після чого по черзі настає час цвітіння королівських гліциній, деревовидних півоній і пелтофорума зникаючого [1].
Спадкоємці фей, які виростили всю цю красу, досі населяють Зелені пагорби й доглядають за рослинами. А поліція Яспіса наглядає за ними аби вони своєю магією не шкодили іншим.
Квітковий провулок знаходився в дальній частині Зелених пагорбів, практично на межі з Півмісяцем — спальним районом, де проживали виключно маги. Будинок під номером «5» виявився старовинною триповерховою садибою з широкими заскленими парадними дверима, обрамленими двома колонами з боків. Імовірно, в минулому тут жила велика і заможна сім’я, але зараз садиба стала гуртожитком — усі житлові кімнати здавалися в оренду.
Тіло знайшли в саду: воно висіло на гілці могутнього абрикосового дерева, що висотою мало не перевищувало саму садибу. Честь виявлення трупу належала одній із мешканок будинку — монні Аврелії Маб, чистокровній феї. Вона ж і викликала поліцію. Усе це Бернштайну і Дрейку розповів патрульний із прізвищем Барс — він із колегами прибув першим на місце події.
— Загиблий — Етейн Рід, напівельф, 58 років, аспірант, недавно став викладачем ботаніки. Він теж житель садиби, знімав кімнату на верхньому поверсі. Жив один, був тихим, проблем у сусідів із ним не було. Не одружений, і судячи з усього, не був.
— Коли його знайшли? — поцікавився Бернштайн, прямуючи за патрульним через величезний хол у бік саду. Дрейк мовчки йшов поруч, уважно оглядаючи все навколо. Йому в очі одразу впадали й занадто старовинні як для сучасних часів меблі, і натовп у вітальні під нагдядом двох патрульних — імовірно, мешканці садиби, — і загальна похмура атмосфера, що панувала в будинку. Але потім усю Дрейкову увагу захопив сад — він виявився просто величезним, мало не цілий парк. Сад весь тонув у деревах, між якими вилася вузька, викладена білою плиткою доріжка. Щоправда, патрульний Барс — високий широкоплечий чоловік, людина за походженням, — одразу зійшов зі стежки й повів Бернштайна з Дрейком кудись убік. Ноги всіх трьох негайно загрузли в землі, ще вологій після вчорашнього дощу. Але всі троє вважали за краще удати, що не помічають цього.
— Ми прибули за викликом о 7.45, — відповів патрульний. — Монна Маб зателефонувала в поліцію близько 7.30. За її словами, вона зробила це одразу, щойно прийшла до тями.
— Але скільки часу вона приходила до тями, вона, звісно, не уточнила, так? — усміхнувся Дрейк. Барс у відповідь знизав плечима і вказав рукою на дерево попереду. Біля нього виднілося два силуети: один стояла нерухомо, другий сиділа навпочіпки перед тим, що, ймовірно, було Етейном Рідом.
— Ось на цьому абрикосі він висів. Довелося зняти, щоб коронер зміг оглянути тіло, але ми зробили фотографії перед цим — то ж ви зможете розглянути те, як тут все було до нашого втручання…
— Така несподівана далекоглядність робить вам честь, — сказав Бернштайн, розтягуючи губи в іронічній посмішці. Дрейк також подумки всміхнувся, бо розумів схований в словах начальника натяк. Адже, за правилами, труп не мали чіпати доти, допоки не прибудуть слідчі з відділу магічних злочинів і не оглянуть місце злочину самі. Але патрульні, що належать до не магічного підрозділу поліції Яспіса, часто нехтують цим правилом. І причина цього відома: вона просто зараз маячила перед очима Дрейка, з похмурим видом спостерігаючи за роботою коронера.
Барс, до речі, іронії в тоні Бернштайна не вловив або виявися достатньо розумним, щоб не показати виду. Він просто кивнув головою та знов вказав у бік дерева та силуетів біля нього:
— Той тип із сигарою — це і є коронер. Поруч із ним — інспектор Фукс, він із відділу…
— Знаю, — перебив патрульного Бернштайн. — Адже, це він приказав вам зняти труп до нашого прибуття?
Сказавши це, Еванлін навіть не подивився на Барса. Відповіді його, схоже, не потребував також, бо раптом прискорився і, залишивши патрульного позаду себе, наблизився до розпластаного на землі тіла. Дрейк, звелівши Барсу повертатися в будинок, поспішив слідом.
— Гіссе Дюк, ось вже несподіванка вас тут побачити, — весело промовив Еванлін, звертаючись до високого пузатого лиса в щільному твідовому костюмі, який зараз уважно оглядав руки трупа, тримаючи їх долонями догори. Той, почувши своє ім’я, злегка смикнув вухами та повернувся до Бернштайна:
— А, це ти, — сказав він, роздратовано стискаючи сигару зубами. — А я все думаю, звідки вовчатиною несе…
— Бачу, ти, як завжди, у чудовому настрої, — так само весело зазначив Бернштайн. Дрейк, на відміну від нього, привітався з доктором Леоном Дюком традиційним способом. Той відповів тим самим, потім знову повернувся до Бернштайна:
— Та звідки тут узятися настрою, коли просто зранку доводиться мати справу з трупом.
— А в тебе хіба не кожен ранок починається з трупа? — поцікавився Еванлін, невинно клипнувши очима. Дюк у відповідь невдоволено смикнув вухами й пирхнув, оголивши низку дрібних гострих зубів:
— Дуже смішно. Щоб ти знав, я люблю, коли трупи привозять мені на розтин за розкладом, а не змушують самого їхати Страхопуд знає куди та ще й рано вранці. Тоді мені не доводиться відмовлятися від сніданку. А дружина, між іншим, сьогодні зробила мої улюблені запіканки!
— Ну, вибач, друже, смерть не працює за графіком…
— Кхм!
Різкий кашель перервав Бернштайна. Той негайно затулив рота і неквапливо повернувся до інспектора Фукса — міцно збитого, низькорослого чоловіка середніх років із чорними очима і з таким самим чорним, гладко зачесаним назад волоссям. За походженням він був людиною, магічних талантів не мав, зате вирізнявся чудовою спостережливістю до деталей — принаймні, так говорили. Завдяки цьому він успішно розкрив кілька справ і користувався певною повагою серед колег у відділі з розкриття злочинів, не пов’язаних із магією, — знову ж таки, це якщо вірити чуткам. Сам Дрейк лише кілька разів перетинався з інспектором — і то після переведення у відділ магічних злочинів, — тому чіткої думки про нього скласти не встиг.
Фукс тим часом холодно дивився на Еванліна. Той зустрів його погляд зі спокоєм. Начебто нічого такого не сталося, але атмосфера раптово змінилася: над садом повисла якась напружена тиша. Через це гул голосів, що долинали з садиби, здався Дрейку гучнішим.
— Старший інспекторе Бернштайн, хочу нагадати, що ми тут на роботі, — нарешті вимовив Фукс сухим неприємним тоном. — Вас викликали, щоб перевірити тіло на предмет магічних маніпуляцій ззовні. То ж, будьте люб’язні, припинить базікати та виконуйте свою роботу.
Після цих слів знов повісла тиша. Дрейк і Дюк перезирнулися: вони чудово знали про взаємну неприязнь двох інспекторів. Ба більше: уся поліція знає, що Бернштайн і Фукс на дух не переносять один одного. І про свої суперечки вони не забувають навіть під час сумісної роботи. Саме тому Фукс і наказав зняти тіло Етейна Ріда з дерева раніше за прибуття спеціалістів з відділу магічних злочинів — такий вже його спосіб показати зневагу до них, і в першу чергу — до Бернштайна. Той, до слова, витримав неймовірно довгу, ледь не театральну паузу, а потім глибоко й важко зітхнув, як людина, якій постійно доводиться мати справу з невігласами. Проте, відповів він напрочуд ввічливо (навіть занадто ввічливо, на думку Дрейка):
— А, інспекторе Фукс, я вас не помітив! Яка необережність! І ви, звичайно ж, маєте рацію: потрібно прояснити всі обставини смерті жертви. І краще це робити, коли місце злочину не зіпсоване небажаним втручанням, але тут нічого вже не вдієш. Сподіваюся, ви хоча б фотографії якісні зробили.
Бернштайн знов зітхнув, ігноруючи смішок доктора Дюка, який той досить таки вдало замаскував під кашель — як би Дрейк не стикався з цією його навичкою раніше, ні за що не подумав би, що саме зараз доктор сміється.
— Що скажете, докторе? Помітили щось? — спитав Еванлін у лиса, не чекаючи реакції Фукса на своє зауваження. А воно йому, звісно, настрій не покращало: Фукс раптом насупився, його погляд загострився — вірна ознака скандалу, що міг спалахнути будь-якої миті. Дрейк, помітивши це, удав, що він тут ні до чого, і зосередив увагу на трупі, одночасно дістаючи вимірювач магії з кишені [2].
Етейн Рід за життя, напевно, привертав до себе увагу. Високий, молодий (що ті 58 років для напівельфа?), з довгим пшеничного кольору волоссям і тонкими рисами обличчя — такого точно не пропустиш у натовпі. Він багато в чому був схожий на ельфа, але про його змішане походження говорили, по-перше, вуха. Вони в нього округлі, з трьома хрящами, що випирали, а не довгі та вузькі, як у «чистих» ельфів. По-друге, шкіру Етейна Ріда вкривали золотисті пігментні плями — подібні були у всіх напівельфів. Вчені пояснювали це надлишком магії в тілі ельфів. Змішуючись із представниками інших рас, ельфи передавали її дітям у спадок, а та, своєю чергою, впливала на їхній зовнішній вигляд. Ріду насправді ще пощастило. Деякі напівельфи у спадок від батьків отримували значно яскравіші… риси. Наприклад, фіолетові пігментні плями й деревне коріння, що росте просто з голови. Саме так, до прикладу, виглядав однокласник Дрейка, і така зовнішність приносила хлопцеві чимало клопоту. То ж Етейн Рід, можна сказати, був щасливчиком. Цікаво, чому він скоїв самогубство?
— Кхе-кхе…
Сухий надтріснутий кашель змусив Дрейка відірватися від власних думок. Він хитнув головою та подивився на Леона Дюка, який як раз почав свої пояснення:
— На перший погляд, у нас тут — класичне самогубство. Наш напівельф помер від странгуляційної асфіксії, що настала внаслідок здавлювання горла петлею з білизняної мотузки. Простіше кажучи, він задихнувся. Про це свідчать великі трупні плями та синюшний відтінок обличчя і шиї. Жодних інших ушкоджень на тілі не виявлено, слідів боротьби теж немає. Мотузку — це вже підтвердила власниця садиби — узято з комори на першому поверсі. Петлю з шиї жертви я не знімав, як бачите. Але її теж потрібно обстежити в лабораторії. Хоча це ви, звісно, знаєте.
— Таких білизняних мотузок у коморі п’ять штук, ми вже перевірили. І взяти їх може будь-який мешканець будинку. — Фукс похмуро оглянув труп біля своїх ніг. — Яка ймовірність, що він повісився не сам?
— Без розтину сказати точно я не можу. Але сліди від петлі на його шиї досить помітні і яскраво виражені, є синці — значить, петля була на шиї жертви, коли вона ще дихала. Якби петлю накинули після смерті, щоб ініціювати самогубство, сліди від петлі були б не такими яскраво вираженими. Нігті й руки чисті, одяг теж — слідів землі неозброєним поглядом не видно. А навколо абрикоси, ви самі бачите, земля м’яка й сира, асфальтованих доріжок у цій частині саду немає. Висновок: після смерті тіло не стикалося із землею, інакше б забруднилося. Адже убивця, якщо він був, мав би покласти тіло на землю, перш ніж підвісити його. Або ж тут попрацювала магія, хоча це вам уже встановлювати, гесе [3]. Я ж зможу додати більше інформації тільки після розтину.
Дюк випустив цівку диму, потім неспішно обтрусив свої штани — волога земля подекуди пристала до тканини.
— Ви вивчали сліди під абрикосою? — запитав Бернштайн, звертаючись до Фукса. Той кивнув із важливим виглядом.
— Звичайно. Ми свою справу знаємо. Але, на жаль, весь ґрунт під деревом затоптали місцеві. Схоже, тут було ціле паломництво до трупа, поки поліція не приїхала.
— Зрозуміло… А як щодо часу смерті? — Тут Бернштайн перевів погляд на Дюка. Лис затягнувся сигарою, перш ніж відповісти:
— Думаю, все сталося години чотири тому. Але точніше скажу…
— …тільки після розтину — ми зрозуміли, — нетерпляче перебив Фукс, дивлячись на годинник на своїй руці.
— Усі б були такими тямовитими, — пробурчав у відповідь Дюк, витягуючи з рота сигару. Його довгий ретельно розчесаний і напомаджений хвіст різко дриґався, а вуха притулилися до голови — усе це видавало невдоволення, яке лис і не намагався приховати. Однак інспектор Фукс ігнорував всі ці ознаки, ба більше: ві навіть не дивився на лиса. Діставши блокнот, Фукс зробив якісь нотатки, потім повернувся до Бернштайна.
— Ну, а ви що скажете?
Еванлін, який зараз уважно роздивлявся труп, раптом опустився навпочіпки й шумно втягнув носом повітря.
— Є запах абрикосової кори. Досить стійкий, чутний навіть крізь аромати трупного рокзкладання. Скоріше за все, Етейн Рід ще за життя провів чимало часу на цьому дереві… Чому, цікаво? Любить сидіти на деревах? І ще… — Еванлін замовк, знову шумно принюхуючись. — Рід пив перед смертю. До біса багато пив. Цікаво, чому…
— Бернштайн, алкоголь у його крові розтин і без вашого диво-нюху покаже, я ж запитував про інше, — різко перебив Фукс. — На тілі є сліди магії чи ні?
— Крістофе, — раптом покликав Еванлін, знов проігнорувавши запитання інспектора. — Що ти думаєш?
Дрейк, який зараз ходив садом із вимірювачем магії в руках, перевіряючи його показники, підійшов ближче:
— Я можу тобі з упевненістю сказати, що Етейн Рід мав уроджений талант до природної магії на рівні вище середнього. І це — єдина магічна аура, яку я від нього відчуваю. Жодних інших слідів магічних впливів на тілі немає. Цей Рід чистий як лисина нашого шефа. І повітря в саду таке ж чисте, у ньому немає магічного осаду — отже, жодної зачарованої зброї тут не використовували. Я б помітив, якби це було не так, ти знаєш. Але навіть якби не помітив…
Тут Дрейк замовк і виставив вперед вимірювач екраном догори:
— Усі показники в нормі. Жодних слідів підозрілої магічної активності немає.
— Отже, він помер природним шляхом, — підсумував Фукс, і в його голосі Дрейку відчулося задоволення. — Чудово, на цьому все, гесе, далі ваша допомога не потрібна.
Але Еванлін його і тут проігнорував. Навпаки, він раптом знову схилився над трупом, ледь не притулившись до носа мертвого Етейна Ріда власним. Еванлін постійно принюхувався і при цьому уважно роздивлявся щось на обличчі загиблого.
— Ви що робите? — незадоволено вигукнув Фукс. Його обличчя гидливо скривилося.
— Крістофе, — Еванлін раптов повернувся до Дрейка. — Я хочу, щоб ти перевірив його очі та лоб. Зосередь усю силу свого магічного чуття тільки на них.
— Cтрахопуд вас роздери, що відбувається?! — знову запитав Фукс, роблячи крок уперед, але одразу завмер, відчувши на собі хватку доктора Дюка.
— Просто дивіться, інспекторе, і не заважайте, — порадив він, видихаючи дим від сигари прямо у Фукса. — Це може бути пізнавально.
Фукс у відповідь скривився, його обличчя почервоніло. Вирвавшись із лап лиса, він вже відкрив рота, щоб висловити своє обурення, але його перервав слабкий білий спалах. Він виник з-під долонь Дрейка, якими він зараз накрив очі жертви. Біле світло пульсувало, згасало і знову спалахувало під пальцями Крістофа, а потім несподівано потемніло. Водночас шкіра навколо очей Етейна Ріда вкрилася тонкою, схожою на іній, сірою плівкою.
— Ось воно, — повільно вимовив Бернштайн, не відводячи погляду від очей загиблого. Потім він кивнув, схоже, підтверджуючи якісь власні думки.
— Яке таке «воно»? — Фукс теж дивився на дивний іній на обличчі загиблого, кривлячи губи — чи то від невдоволення, чи то від відрази. А може, такий вираз обличчя був його способом висловлювати здивування.
— Слід від магії, — повчально зауважив Дюк, знову видуваючи цівку диму, цього разу — вже не в обличчя інспектору. — От тільки він дивний якийсь. Ти знаєш, чому, Крістофе?
— Так… — тихо відповів той, прибираючи руки від обличчя Етейна Ріда. Іній навколо його мертвих очей миттєво зник, а сам Дрейк негайно відчув знайомий тупий біль у скронях — ознаку емпатичного нападу. Він завжди виникає, коли емпат використовує надмірно багато магії. Намагаючись ігнорувати біль, Крістоф повільно обвів поглядом присутніх і впевнено оголосив:
— Це не магія в чистому вигляді. Це — гіпноз. Хтось загіпнотизував Етейна Ріда незадовго до його смерті.
Примітки:
[1] - срібла акація, королівські гліцинії, деревовидних півонії ,пелтофорум (без приставки "зникаючий", правда) - це справжні рослини, і вони дійсно розквітають у зазначений в тексті період часу. Калина Моргани - названа видумана, але схожий на неї характеристиками сорт також існує в реальності. Я своємоу блозі тут додала зображення цих рослин, бо дійсно, вони неймовірні. Подивиться, щоб зрозуміти, яка краса то на справді - алея Меріда. Посилання: https://www.surgebook.com/karlinabend/blog/3qelud4
[2] - також знайшла зображення для візуалізації вигляду вимірювача магії. Так само подивитися можна у блозі.
[3] гесе - множинна форма слова «гісе» (перекладається як «пан»).