— Як не поглянь — це Парець його вбив. Тільки в нього і мотив є, і можливості. І те, що він наркоман, тільки погіршує справу. Але прямих доказів немає. Тому мені потрібен дозвіл суду на отримання списку телефонних дзвінків Пареца. Хочу зіставити час цих дзвінків зі словами самого Пареца про те, що він робив у день убивства, — щось має виплисти. Точно має, бо на допитах він так і не пояснив, з ким говорив телефоном в день вбивства.

— Ти теж саме казав учора.

— І буду казати допоки суд, нарешті, не задовольнить моє клопотання! — Рубен Айс обурено зітхнув — у його виконанні це зазвичай означало найвищий ступінь невдоволення. — Я вже два дні не можу його отримати, Еване. А без нього телефонна компанія нічого мені не дасть, сам знаєш.

Бернштайн кивнув:

— Зрозуміло. Ну, Парець уже під вартою. Ми можемо тримати його там ще тиждень, тож займися поки іншою справою. А за день-два твоє клопотання задовольнять і закінчиш те, що збирався.

— Знаю. Просто це не вперше вже суд так затягує з відповіддю. Я ж не прошу хором зі мною співати, йдеться про…

Тут скрипнули вхідні двері, і в кабінет увійшов Дрейк.

— …розслідування вбивства, — закінчив фразу Айс, обертаючись на звук. Бернштайн теж відірвався від папки, яку переглядав у цю хвилину. Кинувши обережний погляд на Дрейка, він нічого не сказав і знову повернувся до роботи наче нічого не сталося. А ось Айс безсоромно розглядав Дрейка з абсолютно нечитабельним виразом обличчя.

Сам Дрейк удостоїв колег лише побіжним поглядом і мовчки рушив до свого робочого столу. В очі йому одразу впала чашка з кавою і все ще загорнута фольгою гірчична булочка — хтось залишив її біля фігурки середньовічного лицаря. Для Дрейка ця фігурка була приємним нагадуванням, а ще практичною штукою — у підняте забрало шолома зручно класти олівці, а на витягнутій руці лицаря із затиснутим у ній мечем чудово вміщувалися дрібні записки з нагадуваннями самому собі.

— Каву будеш? — запитав Айс неквапливо. — Та, що у твоїй чашці, вже охолола.

Мабуть, це було… мило. І запитання Айса, і дбайливо розкладений на столі сніданок. Але Дрейк і в найкращі дні не любив сентименти, а сьогодні, після зустрічі з Лемаром, зовсім було не до того. Тому він не подякував колегам за турботу, а від запропонованої кави відмовився — ввічливо, але твердо.

Сівши за стіл, Дрейк одразу взявся за роботу. Не за ту, якою займався всі останні дні. Натомість він відкрив перфокарт, на екрані якого одразу ж з’явилася позначка конверта — отже, документи у справі братів Шпіц колега з відділу розслідування злочинів серед молоді вже відправив. Дрейк відкрив їх і взявся вивчати, освіжаючи в пам’яті старі деталі та поглинаючи нові.

Захопившись, він не одразу зрозумів, що його окликнув Бернштайн. Не отримавши відповіді, Еванлін покликав його ще раз і ще, але Дрейк так само сидів, похмуро дивлячись в перфокарт. Тоді Бернштайн повернувся до Акі і, зловивши його погляд, мотнув головою, вказуючи на Дрейка. Соколіс одразу зрозумів наказ і, розкривши крила, злетів, а за мить уже приземлився Крістофу на голову. Той відчув, як щось гостре дряпнуло маківку, і від несподіванки підскочив на місці:

— Трясця твоїй матері… Акі!

— Матюки штучно підвищують рівень стресу в організмі, — з розумним виглядом прокоментував соколіс, куйовдячи лапами волосся Дрейку. — А в стані стресу чутливість до болю — фізичного чи емоційного — знижується. Але все ж таки, Крістофе Дрейку, ти маєш бути обережнішим: постійний стрес шкідливий для організму.

— Ти що, натякаєш, що я забагато лаюся?

— Сьогодні — так, — безапеляційним тоном відповів соколіс. Дрейк роздратовано пирхнув і посиленно захитав головою, намагаючись зігнати балакуна з себе, але одразу завмер, почувши голос Бернштайна:

— Він має рацію, Крістофе.

Бернштайн вимовив це вбивчо спокійним тоном. Це означало… святі булочки, та це багато чого могло означати. Наприклад, те, що Еванлін зараз не в дусі. Дрейк здогадувався, чому: зрештою, він і так запізнився вранці на роботу, а не встигнувши увійти до офісу, втік геть (з лайкою, дійсно), зникнувши майже на дві години… Мало який керівник зрадіє такому.

— Чим ти зайнятий, Крістофе? 

— Працюю, — пробурмотів Дрейк, стоїчно витримуючи прямий погляд Бернштайна.

— Ага, а булочні Країни Брехунів продають чорнило, називаючи його хлібом, — прокоментував Акі, тупнувши по верхівці Дрейкової голови пазуристою лапою. Еванлін у відповідь на це запитально підняв брову, а Рубен видав невиразний звук, який його колеги зазвичай тлумачили як ознаку здивування.

— Ти недавно читав казки Джанні Родарі, Акі? — спитав він.

— А що такого? — відразу схаменувся соколіс. — Мені Еван дозволив. І це не скасовує того факту, що Дрейк безсоромно бреше. У нього на перфокарті відкрито не ту справу, якою він займався вчора!

От же ж шкідливий папуга-егоїст! Дрейк невиразно вилаявся під ніс і знову спробував зігнати з себе соколіса.

— Зрадник, — буркнув він мимохідь.

— Поціновувач точного подання інформації, — заперечив Акі, спритно ухиляючись від рук Дрейка.

— Все сказали? — поцікавився Еванлін, спостерігаючи за колегами. А потім тихенько позвав Акі. Він нічого не сказав, окрім імені соколіса, однак той послухався миттєво і, голосно шарудячи крилами, полетів до себе на вікно — там у нього було щось на кшталт робочого місця.

«І чому він слухається тільки Евана…», — встиг подумати Дрейк, але забув про все, почувши своє ім’я знову.

— Отже, Крістофе, — сказав Бернштайн, відкидаючись на спинку стільця. — Що в тебе сталося сьогодні вранці?

— Це… — почав Дрейк і зам’явся. Адже, він ще не придумав, під яким соусом подати цю історію, — не до того було. І чи варто було говорити правду взагалі? На жаль, Бернштайн наступною реплікою помітно урізав можливості для маневру.

— …особиста історія, я зрозумів, — суворо вимовив він. Його бурштинові очі, оточені непристойно довгими й густими віями, не моргаючи стежили за Дрейком. — Особиста настільки, що ти забув свої робочі обов’язки, і побіг у невідомому напрямку без пояснення причин, а потім щонайменше пів години просидів у «молодіжці»[1] замість того, щоб одразу повернутися сюди.

Дрейк від подиву рота розкрив й мало не спитав Бернштайна звідки той знає про «молодіжку», але своєчасно взяв себе в руки. А через секунду в голові промайнула здогадка, яка змусила Дрейка похмуро всміхнутися.

— Знов мене запах видав?

Бернштайн у відповідь кивнув і, зрештою, усміхнувся теж — ледь помітно, самими кінчиками губ:

— За запахами навколо тебе я можу навіть визначити, з ким саме в «молодіжці» ти спілкувався, а після твоєї бурхливої реакції на Лемара Шпіца здогадуюся, про кого була ваша розмова. Але все ж таки, Крістофе, хотілося б дізнатися все безпосередньо від тебе.

З цими словами Бернштайн кинув швидкий погляд на Айса, який одразу ж енергійно захитав головою, погоджуючись з усім сказаним. А Дрейк от мовчав. Опустивши погляд на власні руки, він напружено думав, що робити далі. Не те щоб у нього були якісь варті зберігання таємниці, просто… Мабуть, уся річ у тім, що він і сам ще нічого не вирішив. Не обдумав. Не вибудував певного ставлення до того, що сталося сьогодні. Він просто тривожився за Лемара Шпіца і не хотів, щоб…

Тут у коридорі почулися кроки, після яких мало не одразу відчинилися двері в кабінет, перервавши потік думок у голові Дрейка. На порозі з’явилися двоє — патрульний поліцейський із нашивками у вигляді півмісяця, що натякали, у якій частині міста він зазвичай працює, і худорлявий чоловік років під сорок у сірому непримітному костюмі.

— Це до мене, — одразу відреагував Айс і встав з-за столу. — Гіссе[2] Біксі?

Чоловік кивнув, після чого патрульний, дотримуючись вказівок Айса, провів його в кімнату для допитів. Айс пішов було за ними, але біля самого виходу зупинився і звернувся до Дрейка:

— Я хочу дізнатися всю історію. Повністю.

З цими словами він зник у кімнаті для допитів. Дрейк похмуро дивився йому вслід, а Бернштайн усміхнувся:

— Ну, ти почув думку всього відділу. Тож, давай, не тягни кота за те, за що не треба. Розповідай, у чому справа. Може, ми навіть зможемо допомогти. Згоден, Акі?

— Будь-який каприз за ваші гроші, — пирхнув соколіс, витріщивши свій чубчик на голові, щоб виглядати солідніше. Але найчастіше в таких випадках його вигляд лише викликав усмішку, що й підтвердив Бернштайн, який не стримав сміху, але поспішив замаскувати його під кашель. Адже, Акі дуже не любить, коли з його чубика сміються. Ще більше він лютує, якщо його чубчик нахвалюють — такий вже соколісовий характер.

Дрейк, своєю чергою, важко зітхнув, після чого знову втупився у свої руки. Ще за мить він заговорив — повільно й монотонно.

— Тут нема чого розповідати, Еване. Нічого особливого не сталося. І все ж я не пишаюся цим епізодом зі свого життя. Вважаю, що мені варто було інакше повернути розслідування тоді. — Дрейк зітхнув, як і раніше гіпнотизуючи поглядом свої руки. — Це сталося три роки тому. Я тоді вже років п’ять працював у «молодіжці», пам’ятаю, що в той момент був період відносного затишшя, тож ми майже знемагали від нудьги. Коли надійшов сигнал про крадіжку в магазині магічних книг, ми з напарником мало не наввипередки туди бігли. Виявилося, там взяли на гарячому хлопчиська — той накрав одразу п’ять магічних фоліантів.

— Це був Лемар Шпіц?

— Так. У нього всього один, але дуже зручний магічний талант — він уміє створювати власний кишеньковий вимір місткістю в 0,002 м3. Це небагато, якщо йдеться про зберігання чогось масштабного, але якщо треба сховати поцуплені книжки чи іншу дрібноту — такий вимір підходить ідеально. Я тоді, про всяк випадок, простежив магічний слід Лемара по місту… — тут Дрейк помітив здивований погляд Бернштайна і квапливо пояснив:

— Слухай, я знаю, що для таких, як я, небезпечно надмірно експлуатувати власну чутливість до магії, але я до кожної справи ставлюся гранично серйозно. Може, то нерозумно, але в нашій роботі то необхідно.

— Знаю, — погодився Берштайн. — Саме тому я й забрав тебе в наш відділ.

— Хм, так. — Чи то серйозний вигляд Евана, чи то його м’який погляд у поєднанні з приємними словами так подіяли, але Дрейк розгубився, на мить перервавши свою розповідь. Але вже секунд за п'ять він опанував себе і знову заговорив:

— Простеживши магічний слід, я виявив, що наш хлопчисько побував у десятках найрізноманітніших, переважно дрібних, магазинів — салони, що торгують магічною технікою, крамниці з магічними інгредієнтами, книжкові, навіть продуктові. Усюди, де виявився слід магії Лемара, хоч щось, але зникло. Усе це були не надто цінні речі, тому не всі заявляли в поліцію. Взаємозв’язку між крадіжками, як і їхніх реальних масштабів, теж ніхто не помічав.

Значну частину зниклого ми виявили в Лемара — або в його вимірі, або в схованці недалеко від будинку. Сам малий свою причетність до крадіжок не заперечував, але так і не пояснив, навіщо займався цим. Куди дівав вкрадене, теж не розповів. Просто мовчав як риба та плакав. Сказав тільки, що хотів трохи допомогти сім'ї — вони живуть бідно, Еване: мати-одиначка, двоє дітей, звичайні люди, без видатних магічних здібностей, усе таке, сам розумієш. Мені варто було… не залишати Лемара тоді. Я не хотів тиснути на нього, але краще б натиснув та змусив би все розказати одразу. — Дрейк стиснув губи й насупився. — Так чи інакше, доказів його провини було хоч ложкою їж, крадіжок — занадто багато, щоб просто закрити на них очі. То ж прокурор вирішив, що хлопець має відповідати за законом, попри всі його непрості життєві обставини. Оскільки Лемару тоді ще не виповнилося шістнадцять років, замість в’язниці його відправили на рік до виправної школи. Та ще діра, звісно…

Берштайн мовчки кивнув, хоча Дрейк, поглинений своїми спогадами, цього не помітив. Зітхнувши, він продовжив розповідь далі:

— Отже, справу закрили, про неї швидко забули. А потім місяці через два в нашому відділі опинився черговий малолітній злочинець. Нічого серйозного він не зробив — просто їхав зайцем у трамваї. Як виявилося після перевірки — не вперше. Хлопчина мені тоді здався знайомим, але я не став надавати цьому значення — через нас щодня проходить купа людей. Тут уже мимоволі перезнайомишся з половиною міста. Але через кілька днів я все-таки його згадав: то був Гедмар Шпіц, старший брат Лемара. І мене це, не знаю, здивувало. Просто мати та вчителі характеризували Гедмара як «тихого слухняного і старанного хлопчика, який навіть мухи не образить». На допитах він теж справляв враження тихоні, а тут… Ти б бачив, яким поглядом він дивився на моїх колег, коли ті складали протокол про порушення! Мене це… вразило. І нехай катання зайцем тяжким злочином не назвеш, але такий вчинок теж не дуже вписується в портрет «слухняного і старанного хлопчика-тихоні». Тому я вирішив перевірити хлопця. За можливості став спостерігати за ним. Просто хотів точно переконатися, що все з ним добре і що він справді такий, як про нього говорили. Я навіть не дуже старався, якщо чесно. Просто зрідка навідувався в його школу і дім, відстежуючи, чим хлопчина займається у вільний час. Через тиждень, коли я остаточно вирішив, що страждаю дурницею, Гедмар раптово заявився в ломбард. Несподіване місце для шістнадцятирічного підлітка, чи не так? Він провів там близько двадцяти хвилин, а коли пішов, я обережно розпитав ломбардщика, що за справи у нього з Гедмаром. Той, звісно, нічого конкретного не сказав, прикриваючись захистом конфіденційності своїх клієнтів, але в розмові вибовкнув одну цікаву річ. Точніше, він згадав, що Гедмар просто приніс «деякі речі». Це одразу викликало питання. По-перше, сімейство Шпіц небагате і під час обшуку в їхньому будинку нічого особливо цінного ми не знайшли. То які ж такі речі приніс Гедмар? І по-друге, чому саме він, а не його мати? — тут Дрейк замовк і задумливо подивився на Евана, а той знову кивнув, демонструючи свою згоду:

— Так, на перший погляд, ситуація здається не дуже логічною.

— Ось тому я і навідався до монни Шпіц, щоб уточнити кілька деталей. Її мої запитання вкрай здивували. А ще вона підтвердила, що нічого ні в які ломбарди не збиралася віддавати. Цікавий поворот, правда? — невесело усміхнувся Дрейк і продовжив розповідати:

— Після розмови зі Шпіц я вирішив оглянути кімнату її сина. Скористався нагодою, коли він сам був у школі, а мати — на роботі.

— Іншими словами, діяв ти поза законом? — спитав Еванлін, хитро примружуючись. Дрейк у відповідь на це лише знизав плечима:

— А що ще залишалося робити? Офіційно справу вже закрито, жодних прав нею займатися в мене не було. Тому довелося йти на ризик. Але воно було того варте. Знаєш, що виявилося в кімнаті цього Гедмара? — Крістоф хмикнув. — Квитанція з ломбарду. У ній вказувався повний список того, що Гедмар здав під заставу. Це все були ті самі крадені речі, які ми не знайшли при розслідуванні справи Лемара Шпіца.

— Отже, цей старший брат щонайменше знав про крадіжки, і, що більш імовірно, брав у них певну участь. Що сталося потім?

— Потім мені потрібно було якось довести провину хлопця. Адже я незаконно проник у його будинок, і здобуті в такий спосіб докази… сам знаєш, таке ніхто не любить. Тому я пішов до Лемара. Він тоді вже місяці чотири провів у виправній школі. Я хотів… не знаю… зрозуміти, чому він не видавав брата, і водночас переконати його це зробити. І знаєш, що? Перше запитання, яке він мені поставив, стосувалося Гедмара. Лемар запитав, чому брат за ним не приходить? Чомусь він був упевнений, що це обов’язково станеться. Тоді я йому розповів усе, що дізнався про Гедмара. Розповів про його спокійне загалом життя, спробу продати крадене і повну відсутність бажання забрати Лемара з виправної школи раніше терміну. Я перевіряв — сім’я Шпіц не подавала документів на пом’якшення покарання для Лемара. Я пояснив йому, що найкраще, що він може зробити для себе в такій ситуації, — це розповісти правду про Гедмара. Тоді його могли б звільнити достроково. Думаю… це підкосило Лемара. Він розплакався. І заговорив. Його версія виявилася досить яскравою. Він визнав, що брат придумав усі ці крадіжки. У Гедмара немає схильності до магії, а в молодшого був його кишеньковий вимір. Тому Гедмар підбив молодшого на крадіжки. Казав, що це допоможе виправити їхнє фінансове становище, дасть змогу назбирати грошей для вступу до пристойного університету… Лемар йому вірив, чому б ні? Пізніше, коли апетити брата зросли, малий злякався, звісно. Спробував, як кажуть, вийти з гри. І тоді Гедмар став його залякувати. Сказав, що здасть поліції. А щоб молодший сам не сказав зайвого у випадку потрапляння до поліції, Гедмар пообіцяв, що сам розповість поліцейським про Лемара таке, через що його взагалі ніколи не випустять на волю. Звучить неймовірно для нас, але тринадцятирічну дитину така загроза налякала серйохно. Малий навсправжки вирішив, що краще мовчати та прожити у виправній школі рік, ніж ляпнути щось не те і залишитися там на все життя. До того ж Лемар до останнього вірив, що сім’я його забере рано чи пізно. Але… — Тут Дрейк із досадою подивився на Берштайна. — Ненавиджу згадувати цю історію, Еване. Гедмар Шпіц, може, і не взірець братської любові, але ми, поліцейські, також облажалися в цій справі. Як би ми здогадалися про все відразу… Якби я раніше зрозумів, яка людина цей Гедмар Шпіц… Якби був уважнішим, якби…

— Крістофе, — м’яко перебив колегу Еванлін, трохи насупивши брови. — Ти зробив усе, що було у твоїх силах. І довів розслідування до логічного кінця, а не кинув його на півдорозі. Це — найголовніше. І це — привід похвалити себе, а не зневажати.

Дрейк у відповідь невесело посміхнувся і потупив погляд.

— Для мене головне тут — виправити наслідки своєї помилки. Тому, коли Лемара звільнили, я взяв свого роду негласне шефство над ним. Наглядаю час від часу, як у нього справи. І дав йому свої контакти, на випадок якщо Гедмар знову буде його ображати. Два роки від Лемара нічого не було чутно. Ці два роки Гедмар якраз провів у в’язниці. Але тепер його випустили. Місяць тому. І, як бачиш, життя в Лемара знову стало не цукор.

— Що сталося?

— Поки що — нічого, мабуть, — знизав плечима Дрейк — Просто Лемар боїться брата. Та й той не його шанує за те, що здав поліції. Ну і найголовніше — Лемар каже, що поведінка Гедмара змінилася. Він пропадає десь надовго. У нього з’явилися гроші. При цьому характер його зіпсувався — Гедмар став грубішим, неслухнянішим, частіше свариться з матір’ю. Ще Лемар бачив, як брат зустрічався з якимось гарно одягненим чоловіком. Словом, малий панічно боїться, що брат щось замислив. А я більше не хочу повторювати старих помилок і кидати Лемара Шпиця на поталу хищакам.

— Розумію.

— Значить, ти дозволиш мені трохи покопатися в цій справі? — запитав Дрейк. Його яскраво-блакитні очі з надією дивилися на Бернштайна.

— Не зовсім.

— Послухай, Еване…

— Ні, це ти послухай, Крістофе. Ти у справі братів Шпіц маєш особистий інтерес, і це вже погано, сам знаєш. Крім того, наш відділ займається злочинами магічного характеру, а ти сам сказав, що Гедмар не володіє магією і нічого жахливого не вчинив. Поки що, принаймні. Отже, у нас немає причин лізти в це болото, враховуючи купу вже наявної роботи. Водночас… — тут Бернштайн замовк, замислившись, його густі вії опустилися, приховавши під собою золотисто-жовті очі. Дрейк напружено стежив за ним, з нетерпінням чекаючи продовження його промови.

— Водночас, — сказав, нарешті, Бернштайн, — Я розумію твоє занепокоєння, тому допоможу тобі. Надам частину наших ресурсів, щоб пошукати зачіпки.

— Серйозно? І що це за ресурси?

Бернштайн у відповідь усміхнувся, його жовті очі лукаво блиснули.

— Я віддам тобі нашого найкращого шпигуна. Він таємно поспостерігає за цим твоїм Гедмаром, і так ми дізнаємося, що він там затіває. Ти ж поки що закінчиш роботу над поточними своїми справами. Гаразд?

— Під «найкращим шпигуном» ти маєш на увазі…

— Саме так. Ну що, Акі, ти згоден? — Берншайн повернувся до соколіса, який давно відірвався від читання книжки, що лежала перед ним, і уважно прислуховувався до розповіді Дрейка. Почувши запитання, Акі одразу настовбурчився весь, і повернув голову на сто вісімдесят градусів так, щоб дивитися на Крістофа лише одним оком — це був один із його способів показати власну байдужість.

— Згоден. Але в обмін на це Дрейк купуватиме мені стільки гірчичних булочок, скільки я попрошу.

Примітки:

[1] «молодіжка» - сленгова назва відділу з розслідування злочинів серед молоді

[2] гіссе - ввічлива форма звернення до чоловіків у Яспісі та околицях