І.
II.
III.
IV.
V.
VI.
VII.
VIII.
ІХ.
Х.
XI.
ХІІ.
Х.

Фаетон дістався Грінвіч-Столоу за пів години — непогано, враховуючи напружений вуличний рух. І припаркуватися вдалося без проблем — неподалік від центрального входу в університет. Пощастило знайти вільне місце.

Щойно мотор заглух, пролунало клацання, і з відсіку поруч із кермом висунувся металевий касовий апарат, прикрашений витонченим різьбленням. Дрейк квапливо кинув у нього три купюри номіналом по дві свони кожна, потім по черзі натиснув дві кнопки. Одну — для підтвердження оплати, другу — для наказу автомобілеві чекати його повернення. Касовий апарат у відповідь радісно заблимав індикаторами, після чого гарним жіночим голосом нагадав, що магічного заряду у фаетоні вистачить на поїздку довжиною до двадцяти кілометрів.

— Якщо ви хочете їхати далі, ніж на двадцять кілометрів від свого поточного місцеперебування, будь ласка, зарядіть фаетон на найближчій підстанції. Ви також можете зарядити двигун власною магічною енергією, якщо її тип відповідає технічним параметрам фаетона. Найкраще для цих цілей підходить…

— Так, так, стули пельку вже, — роздратовано буркнув Дрейк і поспіхом вибрався з автомобіля, голосно грюкнувши дверима наостанок. Не спеціально — просто злість його здолала. Вона вирувала всі ці пів години, поки Дрейк їхав до університету, і досі ніяк не вгамовувалася. Злився він і на себе, і на Бернштайна. Але більше на Бернштайна. Хто знав, що цей тип виявиться настільки підступним?!

— «Красиві очі», як же! — бурчав під ніс Дрейк, швидким кроком прямуючи до будівлі університету. — Краще б просто послав до Страхолюдової матері!

Адже міг же Еванлін прямо сказати йому не лізти не у свою справу. Міг наказати забути про Фабачі й зайнятися колегами Етейна Ріда. Міг навіть пригрозити покаранням — начальник же. Але ж ні! Замість цього він вирішив виставити його, Дрейка, ідіотом. Ще й цей ходячий шматок льоду Айс все бачив… Але більше засмучувало інше! Кілька фраз! Кілька довбаних солодких фраз — і цього вистачило, щоб він, досвідчений поліцейський інспектор Дрейк, забувши про все, вже за десять хвилин побіг з кабінету, згораючи від збентеження та сорому.

Хитрий сучий син…

Дрейк зло штовхнув ногою камінчик, що валявся на дорозі, і знову вилаявся під ніс. Потім зупинився і, закинувши голову вгору, зробив глибокий вдих, змушуючи себе заспокоїтися.

Так… Бернштайн хитрий. І вміє управлятися зі словами, цього в нього не забереш. Але треба віддати належне — якби Еванлін не вдався до такого… бентежного способу послати до бісової матері — Дрейк би ще пів години насідав на нього, вибиваючи собі право впритул зайнятися Фабачі. Тож вчинок Бернштайна можна назвати не тільки підступним, а й розумним… Певною мірою.

«Але нехай так. Нехай Бернштайн кмітливий і хитрий. А я тоді який? — розмірковував Дрейк, знову прискорюючи кроки. — Якого біса так розчервонівся як першокласник перед директором школи? Ще й стелаж мало не збив! Прокляття!»

Зрештою, компліменти про «красиві очі» доводилося чути не раз. Захоплювалися і чоловіки, і жінки різних рас. Навіть орки, хоча то й було всього лише одного разу, але запам’яталося надовго. А все тому, що орки — люті расисти. Вони не визнають ні ельфів, ні фей, ні людських нащадків, а вже звіролюдей і зовсім за цивілізованих істот не вважають. Через свої божевільні расові переконання вони навіть на роботу не підуть до наймача не-орка, а таких у Яспісі більшість. Тому й орків у місті дуже мало — тільки один клан. І доволі багатий, через що його вихідці задирають носа ще вище, ніж могли б. Саме тому отримати комплімент від члена такого клану було несподівано. Але того разу він не викликав такої бурхливої реакції, як сьогоднішній маневр Бернштайна… Дивно, незрозуміло і нестерпно!

«Видно, на мене занадто діє шарм Еванліна… Треба щось із цим робити. Бо це ж загрожує…»

Загрожує розвитком усіляких непотрібних почуттів, які ось зовсім зараз недоречні! Думаючи про це, Дрейк знову вилаявся, цього разу — голосніше, користуючись тим, що поруч нікого не було. Потім знову зробив глибокий вдих і такий самий глибокий видих у спробі заспокоїтися. Цю процедуру він повторив кілька разів, після чого почав підійматися сходами, що ведуть до будівлі університету.

Сходи ці були широкі й довгі. В їхній основі, підпираючи поручні кам’яними лапами, височіли статуї драконів, що колись давно жили на цій землі: троє праворуч — ліворуч, ще троє — праворуч. Всі дивилися вниз, на сходинки, окидаючи задумливим поглядом усіх, хто проходив повз. Кожний дракон при цьому мав на собі певний візерунок, що означав певний вид магії. Все це виглядало дуже вражаюче, особливо на тлі сірих важких жовтневих хмар.

Взагалі сьогодні вперше за тиждень видався відносно сонячний день. Але хмари з неба повністю не зникли, а найсіріші з них зараз висіли якраз над будівлею університету. Саму будівлю з нижніх сходинок сходів роздивитися не виходило. Єдине, що можна було розгледіти — шпилі загострених веж і прикрашений скульптурами дах. Але і вони знизу були ледь помітні, через що здавалося навіть, що сходи вели не до будівлі зовсім, а просто в небо. До важких, товстих похмурих хмар…

Сходи, до речі, мали доволі романтичну назву — «дорога роздумів». І вона виправдана, бо підйом угору займав чимало часу — достатньо, щоб встигнути подумати про самі різні речі. Або проклясти — тих, хто додумався будувати університет на такому крутому пагорбі, змушуючи людей долати важкий підйом. Напевно, тому праву половину сходинок ще два століття тому зробили рухомими: тільки-но хтось ступає на них — влита в них магія оживає, змушуючи сходинки рухатися самостійно.

Але Дрейк вирішив не користуватися «живими» сходами й пішов угору сам — щоб відволіктися і вгамувати власну злість. Зрештою, він мав опитати можливих підозрюваних у вбивстві — така робота вимагала холоднокровності та зосередженості.

Знадобилося близько десяти хвилин, щоб дістатися вгору, до широкого викладеного білим мармуром майданчика. За цей час злість на себе, як і на Бернштайна, справді вщухла. Зате стало спекотно, а м’язи ніг відчутно втомилися. А ще — різко занило у скронях. Звісно ж — через магію, що містилася в повітрі. Тут, нагорі, її було набагато більше, ніж унизу. Хоча «більше» — не те слово. Правильніше сказати, що магія переповнювала тут усе! У Дрейка навіть виникло відчуття, ніби він пірнув в озеро, тільки замість води в ньому — магія. Прокляття…

Дрейк зупинився і повільно потер скроні. Він сподівався, що матиме хоча б пів години чи навіть годину перш ніж біль проявить себе. Те, що вже з порога стало погано, виявилося несподіванкою. Такими темпами й болезаспокійливі пігулки пити доведеться… Але, може, й обійдеться. Може, пощастить… З цією думкою Дрейк рушив широкою алеєю, що потопала в деревах і скульптурах великих учених минулого.

— Посуньтеся! Посуньтеся! — раптом пролунало з-за спини одночасно з дивним шумом незрозумілого характеру. Озирнувшись, Дрейк помітив голема. Той повільно рухався вздовж дороги — така собі діжка на тонких павучих ніжках. До діжки кріпилася труба, до неї — щось на кшталт щітки, що крутилася навколо своєї осі. Вона втягувала в себе все, що траплялося на шляху — листя, воду з калюж, обламані гілки. За големом також повільно летіла дерев’яна табуретка, на якій сидів скуйовджений гном у величезних окулярах. Він уважно стежив за големом, періодично щось записував у блокноті та щось бурмотів під ніс.

— Сила всмоктування на середній потужності — «відмінно», швидкість пересування на вулиці — «відмінно», здатність обходити перешкоди…

Тут з найближчих кущів на дорогу вийшов кіт. Звичайний сірий кіт, яких багато де можна зустріти. Він ліниво оглядівся навкруги та напружився весь, побачивши голема. Голем, здається, кота також помітив, бо раптом зупинився. Табуретка з гномом після цього те ж зупинилася. Гном відірвав очі вид блокнота й незадоволено подивився на голема.

— Що таке? Що трапилося?

Голем у відповідь плюнув димом й, змінивши напрямок свого руху, повернувся в бік кота.

— Знайдено великий обсяг шерсті. Вмикаю режим «очищування шерсті»…

— Що? — здригнувся гном й пригрозив голему пальцем. — Ні! Не смій! То дійсно велика груда шерсті, але вона ще жива, всмоктувати її ще зарано!

Гнома перебив крик — то кіт, відчувши, як земля зникає під ногами, відчайдушно заволав. Голем загудів гучніше, його щітка піднялася вище й кіт, якого відірвало від землі, влетів у цю щітку й, здається, застряг, що й не дивно: розмір щітки був значно менший, ніж розмір кота.

— Ні! Ні! Ні! Що ти робиш, Чистун-3000! Я ж тебе такому не вчив!

Гном зістрибнув зі своєї табуретки та спробував витягнути кота. Переляканий звір забив лапами, вдаривши гнома, водночас щітка голема гуділа як скажена, намагаючись проковтнути кота. Дрейк здивовано дивися на це, роздумуючи над тим, чи варто йому втрутитися, аж раптом гном вилаявся й грюкнув пальцями:

— А, щоб вас всіх Страхопуд зіжрав! А ну, зупинися, Чистун-3000! НАКАЗУЮ!

Після цієї команди з пальців гнома зірвався промінь синього світла й вдарив голема. Той одразу завмер, його щітка затихла, кіт нарешті отримав свободу й стрілою помчав в кущі.

— Ви в порядку? — запитав Дрейк, зрозумівши, що вистава закінчилася. Гном від несподіванки сіпнувся й різко огледівся — і тільки тоді помітив Дрейка.

— Та де тут порядок, — зітхнув він та вказав голема, що тепер не ворушився. — Ця штука досі не вміє відрізняти шерсть, що росте з тварини, від тієї, що впала вже з цієї тварини на підлогу! Хай їй грець! Я стільки часу витратив на зачаклування модуля поведінки й все одно не працює! А за місяць я вже маю продемонструвати робочий зразок… Якщо він не запрацює до того часу — Учена нарада засміє мене. Мене! Професора Сивовласа!

Гном знов зіткнув, скошлативши своє сиве волосся, що й без того стирчало на всі боки. Дрейк зі співчуттям оглянув його і на мить навіть забув про власні скроні, що занили ще більше від того, що гном скористався магією, аби вгамувати свого ж голема.

— Співчуваю, але ваш… виріб дійсно трохи… лякає? Адже, той кіт, схоже, ризикував втратити не тільки шерсть…

— Саме так! І якщо таке трапиться на офіційній демонстрації — моя кар'єра зазнає жорсткого удару! — роздратовано відгукнувся гном і пнув голема ногою. Щоправда, наступної миті він вже гладив його маленькою зморщеною рукою, ніби просячи вибачення. — Ех, Чистуне, Чистуне… Але не турбуйся, професор Сивовлас, доведе тебе до кінця. Світ обов’язково побачить ефективний зразок Чистуна! До речі, пароче, чи не допоможете мені донести Чистуна в майстерню?

Останню фразу професор говорив, звертаючись уже до Дрейка. Той і відповісти не встиг, як у його руках опинилися частини голема, якого гном розібрав лише помахом руки. Точно такі ж частини він забрав сам і потім попрямував углиб алеї, звелівши Дрейку слідувати за ним. Той сперечатися не став, вирішивши скористатися нагодою і розпитати дивовижного гнома докладніше.

Професор Ліпус Сивовлас, як виявилося, працював на факультеті магічної інженерії та займався розробкою виключно побутових приладів. «Чистун-3000» — останній та, за власними підрахунками гнома, його трьохтисячний винахід, мета якого — забезпечити чистоту вулиць.

Про Етейна Ріда гном ніколи не чув, бо «чхати йому на все, крім його роботи». Ботанічний факультет, де працював Рід, він зневажав ще більше, адже «кому потрібні ті рослини? Майбутнє — за машинами!».

Ось за такою розмовою Дрейк і сам не помітив, як опинився біля центрального входу в університет. Сам університет зовні являв собою триповерхову, схожу на палац, будівлю. Принаймні з боку вулиці виднілося тільки три поверхи. Скільки ж їх було насправді — не знав ніхто. Різні поверхи добудовувалися в різні епохи, найперші з них з’явилися десять століть тому. За цей час Грінвіч-Столоу пережив чимало війн і криз, але також — і видатних магічних досягнень. Ось ті фаетони, наприклад. Кажуть, їх розробили саме в стінах Грінвіч-Столоу.

Згадавши про це, Дрейк навіть пошкодував, що Етейн Рід був магічним ботаніком, а не інженером. Адже, йому завжди хотілося побачити на власні очі, як створюються всілякі механізми у Грінвіч-Столоу. У дитинстві він навіть мріяв стати магінженером, щоб збирати дивовижні речі за допомогою магії. Але емпатичні напади поставили хрест на цій мрії… І все ж таки було приємно потрапити до Ґрінвіч-Столоу хоча б у якості поліцейського.

Широкий хол першого поверху переповнювали люди — як виявилося, тут розташовувалися навчальні аудиторії, і зараз у студентів якраз була велика перерва. Більшість із них широким натовпом рухалася в один із коридорів праворуч — як пояснив Дрейку професор Сивовлас, там розташовувалася їдальня. Іноді між студентами (різних рас, до речі), метушилися фамільяри, а посеред холу височів широкий стенд із фотографіями якихось руїн. Поруч крутився молодий гном у темному сюртуку — крихітний навіть за мірками своєї раси — і з важливим виглядом агітував студентів, що проходили повз нього, відвідати лекцію старознавця професора Кривуса.

— Ви, старознавці, все возитеся з цим доісторичним мотлохом, та кому він зараз потрібний? — зневажливо кинув гному професор Сивовлас, вказавши на стенд. Той насупив свої тоненькі брови та склав такі ж тоненькі ручки на грудях.

— Ми маємо думати про майбутнє, а не про минуле — так старому Кривусу і передай. Я б сам йому сказав, та у мене роботи до біса багато. Треба будувати майбутнє!

— Не знаючи минулого, неможливо побудувати щасливого майбутнього, — повчально відповів молодий гном. Вираз його обличчя видав його незадоволення, але говорив він чемно й спокійно.

— Ха! — пирхнув Ліпус Сивовлас. — Зайди якось до моєї майстерні — побачиш сам, що насправді будує майбутнє!

— Сподіваюся, не цей мотлох, що у вас в руках?

— Так, це… Що? Гей, то не мотлох! Ти хоч розумієш, що верзеш, малий? — Ліпус Сивовлас миттєво втратив спокій й кинув на молодого гнома біля стенда гнівний погляд. Той лиш знизав плечима, що ще більше розізлило Сивовласа. Він пробурмотів щось не зрозуміле собі під ніс й, здається, збирався видати нову тираду, але цього разу втрутився Дрейк.

— Професоре Сивовлас, ви ж пригадуєте? У вас мало часу — треба готуватися до демонстрації!

— Гм! Дійсно… — Сивовлас глибоко зітхнув й повільно розвернувся, щоб піти геть. Але перед тим він гордливо сказав своєму маленькому опонентові:

— Приходь через місяць на мою демонстрацію — побачиш, на що здатний цей мотлох, юначе!

Не чекаючи відповіді, Лівус Сивовлас пішов геть. Дрейк — за ним. Вони прямували до живих сходів, адже майстерня Сивовласа знаходилася під землею, на мінус п’ятому поверсі — він повністю належав кафедрі побутової магії магінженерного факульету. Там вони й попрощалися один з одним, і Дрейк, згідно з рекомендаціями гнома, піднявся вижче, на третій поверх. Саме там, за його словами, знаходився факультет магічної ботаніки. Сивовлас також радив триматися тільки білої стежки, мандруючи третім поверхом, і коли Дрейк опинився на ньому — одразу зрозумів, чому.

Тут не було аудиторій і кабінетів, робота кипіла просто в тіні дерев, крони яких упиралися в цілком собі реалістичне небо — таке ж похмуре, як і за межами університету. То тут, то там пурхали метелики, у траві шаруділи ящірки (а може, й не тільки вони), десь цвірінькали птахи, і один раз Дрейку попався на очі єнот.

Крізь зарості пролягала дорога з білого мармуру, вздовж якої розміщувалися вказівники — це її, мабуть, мав на увазі Сивовлас, згадавши про «стежку».

Дотримуючись вказівок, Дрейк хвилин за десять знайшов кабінет декана. Як і все в Грінвіч-Столоу, він теж справляв неабияке враження — хоча б тим, що дверей до нього не було. Замість них — глуха стіна поміж дерев, із прикріпленим до неї пристроєм у вигляді металевої шухлядки з телефонною слухавкою і позолоченим заглибленням у центрі. Поруч висіла золота табличка. Вона пояснювала, що пристрій на стіні — «гучномовець» — єдиний спосіб зв’язатися з деканом. Для цього потрібно було піднести руку до позолоченого заглиблення в центрі й, знявши слухавку, покликати декана та назвати мету свого візиту. Дрейк насправді уже мав справу з такими речами, тому пояснювальну табличку прочитав просто з робочої звички вивчати всі деталі.

— Професоре Серафіл? Ви на місці? — запитав він у слухавці гучномовця.

Секунд десять відповіді не було, потім глибокий чоловічий голос повільно вимовив:

— Вірно… З ким маю честь розмовляти?

— Мене звати Крістоф Дрейк, поліція Яспіса, відділ магічних злочинів. Дещо трапилося, і я маю поговорити з вами.

Чоловік по той бік знову витримав довгу паузу, що не здивувало Дрейка — слово «поліція», що лунає з-за зачинених дверей, завжди змушує людей замислитися. Але на відміну від багатьох, Альтус Серафіл не втратив спокою.

— Входьте, — сановито запропонував він. Після цих слів у стіні утворилася арка у вигляді дерев із переплетеними гілками. Чомусь ця арка нагадала Дрейку про дім і матір — вона, чистокровна фея, обожнює все, що пов’язано з рослинами. Тому в їхньому особняку в Зелених пагорбах теж є кам’яні арки у вигляді квітів та інших рослин… щоб їх Страхолюд зіжрав. Відганяючи непотрібні спогади, Дрейк квапливо вступив у темряву арки й вже за мить опинився в кабінеті. Після лісових пейзажів у коридорі він уже не так дивував, але теж викликав інтерес.

По-перше, кабінет був великим — тут помістилися б цілих три відділи з розслідування магічних злочинів. По-друге, тут майже не було стін, замість них — вікна від підлоги до стелі. По-третє, все приміщення було заставлено рослинами найрізноманітніших форм і розмірів. Деякі росли в горщиках, інші — у спеціально обладнаних акваріумах, треті перебували під колбами, що віддавали синім магічним світлом. Між рослинами стояли опудала і повноцінні скелети тварин.

У кабінеті було три столи. Перший, письмовий, стояв посередині навпроти вхідних дверей. Другий розміщувався перпендикулярно письмовому столу і був схожий на лабораторний. На це натякала пара мікроскопів, скляні колби в підставках, інструменти, що валялися в різному порядку — Айс точно таке б не оцінив. Там же на спеціальних підставках і дошках лежали фрагменти рослин.

Третій стіл стояв навпроти другого і весь був усіяний книжками. Здебільшого їх склали акуратними рівними стопками, але три товсті томи лежали поверх решти в розгорнутому стані, а між їхніми сторінками виднілося безліч різноколірних закладок. Проходячи повз, Дрейк встиг помітити, що всі три книги стосувалися анатомії, але трьох різних рас — ельфів, фей і гномів.

Декан, професор Альтус Серафіл, стояв біля свого письмового столу, весь оточений світлом, що било з вікон. Це був високий підтягнутий ельф із суворим обличчям і грізним поглядом. Довге пшеничного кольору волосся зібране у хвіст, на правому оці грайливо поблискував склом монокль. Виглядав професор моложаво, але перед зустріччю Дрейк провів невеличке дослідження щодо цієї особи, тому знав, що насправді Серафілу давно перевалило за триста років — чималий вік для ельфа.

Одяг на професорові був такий самий ефектний, як і він сам. Принаймні, коштував він точно напрочуд дорого. Одна тільки біла сатинова сорочка із золотистим візерунком у вигляді листя на комірі ледь не кричала про свій високий цінник. Поверх неї Серафіл одягнув темно-синій шовковий жилет, теж прикрашений візерунком із золотої нитки у вигляді герба Грінвіч-Столоу. Довершували вбрання чорні штани й чорні до блиску натерті черевики.

— Радий зустрічі, гіссе Дрейк, — з гідністю вимовив ельф, ледь нахиливши голову вперед на знак привітання.

— Взаємно, професоре, — відповів Дрейк, повторюючи той самий жест. Після цього він простягнув свій поліцейський жетон, який негайно спалахнув характерним зеленим світлом — воно підтверджувало, що той, хто тримає жетон, справді його власник. Альтус Серафіл лише мигцем глянув на нього, після чого розвернувся і попрямував до свого письмового столу, запросивши Дрейка слідувати за ним.

— Отже, слухаю вас, гіссе, — не змінюючи свого сановитого тону вимовив він, коли обидва сіли. Серафіл — у своє крісло за столом, Дрейк — на один зі стільців навпроти нього.

— Мені потрібно поставити вам кілька запитань. Це стандартна процедура під час розслідування.

— І це розслідування стосується мене? — повільно запитав Серафіл, не змінюючись в обличчі.

— Якоюсь мірою, — кивнув Дрейк, уважно спостерігаючи за своїм співрозмовником. — Етейн Рід. Вам знайоме це ім’я?

Очі професора Серафіла злегка розширилися, демонструючи здивування… і щось іще. Якась додаткова емоція промайнула в його суворому погляді. Непомітна для очей, але відчутна на рівні… інтуїції. Це одразу привернуло увагу Дрейка, збудивши в ньому цікавість, але виду він не подав. Тільки відкинувся на спинку свого стільця, всім своїм виглядом показуючи розслабленість.


© Карліна Бенд,
книга «Детективи з Яспісу».
Коментарі