Етейн Рід жив дуже скромно. На це одразу натякав його одяг — простий, зроблений з грубого жорсткого парусинового полотна. Тільки твідовий піджак дещо вибивався зі строю і не тільки матеріалом виготовлення. В око також впадала його новизна — на це натякали магазинні бирки, які ще не втратили кольорів через прання. До того ж піджак цей був цілий, тоді як на сорочці спостережливий доктор Дюк ще при побіжному огляді тіла помітив кілька латок, хоча й дуже обережно пришитих. Він повідомив про це Бершнтайну, і Дрейк, що все чув, одразу згадав його слова, коли увійшов до кімнати Етейна Ріда.

Він знімав найменше приміщення на верхньому поверсі біля сходів, що ведуть на горище. З меблів тут було лиш вузьке ліжко, така ж вузька шафа, трюмо з розкиданим на ньому приладдям для гоління й крихітний столик та стілець. На столику стояла рамка з фотографією дівчини, ельфійки, судячи з зовнішності. Вона відразу ж привернула увагу Бернштайна.

— Імовірно, та сама монна… — задумливо промовив він, роздивляючись фотографію.

— Та сама? — перепитав Дрейк, вивчаючи в цей час вміст ящиків трюмо.

— Тіло Ріда, з поміж іншого, наскрізь просякнуте запахом ельфійської жінки, — спокійно пояснив Бернштайн, витягуючи фотографію з рамки. — І як у випадку з алкоголем, запах помітний навіть на тлі ароматів трупного розкладання. Таке можливо тільки, якщо Рід та жінка підтримували вкрай близькі стосунки, причому незадовго до його смерті. Розумієш, про що я?

— Хочеш сказати, вони спали разом? — уточнив Дрейк.

— Або це, або їм подобалося дуже довго обійматися, а може, у них було інше цікаве хобі, — усміхнувся Бернштайн. Засунувши фотографію в кишеню, він знову оглянув кімнату. Потім шумно потягнув носом повітря.

— Ну, щонайменше, одне цікаве хобі в нього точно було, — неспішно відповів Дрейк, дістаючи з надр трюмо різноколірний буклет і пачку прикрашених квітами конвертів із листами всередині. — Наш шибеник хотів взяти участь у квітковому ярмарку Ленормана. Навіть заповнив анкету, але, схоже, ще не надіслав її.

— Ярмарок Ленормана… Це той, на якому показують нововиведені сорти магічних рослин, а власникам найкращих із них вручають великий грошовий грант?

— Так, якщо вірити рекламному буклету. Ти там бував?

— Тільки по роботі. Ти не уявляєш, як часто учасники такого роду заходів вдаються до магії, щоб перемогти.

— Справді? Ну, тут я не здивований, — хмикнув Дрейк. — Ось що мене справді вражає — це нелогічний сбіг обставин. Якщо Рід хотів брати участь у виставці, він мав тривалий час готуватися до неї. Мабуть, він хотів перемогти, значить, у нього були якісь амбіції, плани, цілі. То якого біса він раптом вішається на дереві посеред ночі? Більше схоже, що його навмисно змусили покінчити з життям…

— Не забувай, що Рід пиячив перед смертю. То ж, можливо, у нього були проблеми. Цього достатньо, щоб покінчити з життям. Також можливо, що гіпноз, який ти виявив, Крістофе, спрацював не так, як очікувалося і це призвело до несподіваних навіть для самого гіпнотизера наслідків. І не варто виключати того, що Рід мав певні психічні розлади… Якщо це так — тоді використання гіпнозу доречно і не є порушенням закону. Але в цьому випадку треба буде перевірити лікарів, що лікували Ріда гіпнозом — чи не припустилися вони помилки…

— Схоже, роботи у нас тільки більшає, — заключив Дрейк. Він ще раз оглянув конверти, потім обережно торкнувся кожного своїм поліцейським жетоном, промовивши спеціально команду. Після цього конверти зникли, а на жетоні замиготіли цифри — вони означали номери, за якими тільки-но зниклі речі можна знайти у поліцейському архіві. Побачивши їх, Дрейк легенько накрив цифри рукою, змушуючи їх цим зникнути. Бернштайн, що весь час задумливо спостерігав за ним, раптом зітхнув, відкинувши волосся з обличчя.

— Так… Треба перевірити, чи лікувався Етейн Рід від чогось. І дуже важливо ретельно допитати його сусідів та близьких. Вони могли помітити щось дивне в поведінці Ріда. Бо самогубство зазвичай готується заздалегідь…

— А знаєш, що ще мене дивує? — раптом спитав Дрейк, ховаючи жетон в кишеню. Після цього він подивився на Бернштайна з серйозним виразом на обличчі — Ти бачиш тут що-небудь, що може зійти за зразок для демонстрації на квітковому ярмарку?

Еванлін у відповідь здивовано кліпнув очима, потім озирнувся, ще раз оглядаючи кімнату. Ліжко, шафа, трюмо та стіл зі стільцем — нічого примітного. Кімната Ріда не те, що не містила рослин, вона взагалі ніяк не натякала на те, що її мешканець — завзятий ботанік.

— Ти маєш рацію… — нарешті відповів Бернштайн. — У кімнаті навіть яскраво вираженого рослинного запаху немає… тільки ті, що потрапили з вулиці… Хм. Можливо, Рід зберігав рослину в іншому місці. В університеті, в якому працював, в окремій майстерні або…

— … у своєї подружки, — закінчив Крістоф з усмішкою. Бернштайн усміхнувся йому у відповідь:

— У нас дедалі більше причин відшукати ту мону на знімку. Якщо вже Рід тримав її фотографію перед очима, значить, вона важлива для нього. Хтозна, може, ця жінка — остання, хто бачив його живим, і можливо, вона розповість нам більше про особисті справи Ріда, про те, що могло змусити покінчити з життям і де зберігав свою рослину. Можливо, що саме з цією рослиною пов’язана і його смерть.

— Думаєш, його усунув конкурент по квітковій виставці?

— Йому необов’язково було вдаватися до фізичного усунення. Злочинець просто міг зіпсувати рослину, а Рід, не витримавши, наклав на себе руки... Питання в тому, наскільки реалістичний такий сценарій? Чи відповідає він характеру Ріда? Це те ж треба з’ясувати.

— Щоб мені Страхолюд наснився! Роботи у нас і справді більшає… — обурено пробурчав Дрейк та знов зосередився на речах, що лежали всередині трюмо. Може, щось з них надасть підказку?

Бернштайн тим часом зітхнув і повільно пройшовся кімнатою, задумливо оглядаючи її. У якусь мить його погляд різко завмер на одній точці, потім так само різко перемістився на Дрейка. Бурштинові очі при цьому примружилися.

— Крістофе. Як… ти почуваєшся?

Питання вийшло несподіваним навіть попри те, що Еванлін вимовив його досить спокійним, нейтральним тоном, наче питав про погоду. Дрейк не зумів приховати хвилювання — видало власне тіло. Воно застигло наче каменюка якась, рука що в цей момент гортала сторінку чергового рекламного буклета ярмарки, те ж завмерла, так і не довівши справу до кінця. Але вже за мить Дрейк знову опанував себе: неквапливо відклав буклет убік і витягнув із шухляди трюмо книжку — про магічну ботаніку, судячи з обкладинки.

— Мені точно краще ніж Етейну Ріду. А що? Нащо питаєш? — жартівливо поцікавився він, відкриваючи книжку.

Бернштайн стиснув губи, потім повільно опустив очі вниз. Його повіки — а разом із ними й густі чорні вії — злегка тремтіли, коли він заговорив:

— У тебе нещодавно стався емпатичний напад. Через нього ти мало не впав.

— Дурниці, — відізвався Дрейк, усе ще зберігаючи дурнуватий тон. — Ти занадто хвилюєшся, Еване. Хіба не бачив, яка в саду волога земля? Я просто оступився, коли вставав на ноги — надто швидко це зробив. І все через Фукса, до речі, — він добряче мене розлютив своїми звинуваченнями.

— Так, це він уміє, — легко погодився Бернштайн і зітхнув. — А ти ось добре вмієш брехати. Але мій ніс не обдуриш. Ти, може, не знав, але у стресу є запах, як і у високого кров’яного тиску. Тоді, в саду, у тебе було і те, і інше. Тому ще раз, Крістофе: як ти почуваєшся?

Дрейк замість відповіді щільніше зціпив зуби, роздивляючись книжку з ботаніки. Він хотів перевірити, чи не заховано щось між сторінками, і за інерцією намагався виконати задумане, от тільки увага зосередилася на іншому: що тепер сказати Бернштайну?

— Я в порядку, — нарешті вимовив він після тривалої паузи. Бернштайн, почувши це, трохи насупився, кинувши на Дрейка довгий оцінювальний погляд.

— Знаю, ти не любиш говорити про це. Але я — твій начальник. І на відміну від більшості я знаю, як працює емпатія насправді, Крістофе. Так, вона робить тебе чутливим до магічної енергії. Ти можеш бачити її, відчувати на дотик і навіть чути в десятки разів яскравіше, ніж інші. Але що більше магії навколо тебе, то більше навантаження на твої органи чуття. А Яспіс весь пронизаний магією, її практикує половина населення. Це означає, що твій організм перебуває під постійним тиском, а не тільки тоді, коли ти використовуєш емпатію на практиці. А напад трапляється, коли організм досягає своєї межі або просто слабкий від природи і не може…

— Я не слабкий, — різко перебив Дрейк. Він так і не глянув на Бернштайна, продовжуючи з дивовижним у такому випадку інтересом гортати книжку з магічної ботаніки. Сам Бернштайн, почувши зауваження, раптово замовк, потім повільно кивнув.

— Так, ти не слабкий, — упевнено сказав він. — Але здоров’я в тебе не вічне. Тому я не хочу, щоб ти перенапружував себе без потреби. Не терпи, якщо тобі погано, Крістофе. Говори, якщо потрібна перерва або допомога. Не потрібно вдавати, що все гаразд. І брехати про свій стан теж не потрібно. Добре?

Щойно відлунало це питання, повисла тиша — в’язка й липка. Потім пролунав глухий стукіт книжки, що закрилася. Після цього Дрейк, нарешті, повернувся до Бернштайна.

— Це наказ?

Питання прозвучало різко, Дрейк навіть не намагався бути чемним. Він розізлився й не хотів цього приховувати. Не дуже розумна поведінка… У глибині душі Дрейк це розумів, але взяти себе в руки не зміг — у таких ситуаціях роздратування завжди брало гору. Погана звичка, якої варто було б позбутися, але поки що не виходило.

Сам Еванлін, несподівано для себе зіткнувшись із яскраво-блакитними очима колеги, що палали гнівом, схоже, розгубився. На це натякали брови, що помітно підскочили догори. Але Бернштайн завжди вмів контролювати свої емоції, і цього разу теж швидко повернув собі спокій. Ще через секунду на його обличчі заграла легка посмішка.

— А якщо скажу, що ні, ти послухаєшся? — м’яко запитав він. І посміхнувся ще яскравіше, бачачи, як очі Дрейка розширюються в подиві. Яке, втім, дуже швидко змінилося роздратуванням.

— Еване, я вдячний тобі за турботу, але зараз у ній немає потреби. Так, визнаю, цього разу в мене був короткий напад. Але, по-перше, він був слабким і короткочасним. По-друге, за п’ять десятків років я вже навчився справлятися зі своїми нападами. Я знаю, як вони розвиваються, коли минають і що зробити, щоб полегшити свій стан. По-третє, я від природи витривалий. Тому мені не потрібне особливе ставлення, особистий наглядач або нянька. Я — не кришталева статуетка, Еване. Від легкого дотику не розіб’юся. А якщо ти боїшся, що мій стан вплине на якість роботи — нагадую, що як емпат, я регулярно проходжу медогляди в поліції. Їхні результати ти бачив сам, включно з розділами «профпридатність» й «допустиме навантаження». На цьому тлі твоє занепокоєння тим більше не має сенсу. Та і яка різниця, скажу я тобі про погане самопочуття чи ні, якщо ти, як тепер з’ясовується, і сам його відчути можеш?

Бернштайн, отримавши таку відповідь, перестав посміхатися і повільно схилив голову на бік. Його бурштинові очі, наполовину приховані довгими віями, оцінювально стежили за Дрейком, а ніздрі ледь помітно тремтіли, то розширюючись, то знову звужуючись. Він навіть відкрив рота, щоб сказати щось, але дуже швидко передумав і стиснув щелепи з такою силою, що м’язи на обличчі помітно напружилися.

— Гаразд, — вимовив Еванлін після тривалої паузи й хитнув головою. — Я тебе почув.

Крістоф у відповідь уже майже видихнув, але тут же сіпнувся і напружився всім тілом, бо Бернштайн несподівано підійшов дуже близько і, схилившись, прошепотів на самісіньке вухо — його дихання навіть обпекло шкіру:

— Краще б тобі стримати своє слово, Крістофе, і не розбитися. Інакше…

Він не договорив — увагу відвернув скрип вхідних дверей. На порозі Рідової кімнати з’явився Рубен Айс. На перший погляд, він виглядав спокійним, але його справжній настрій видавала краватка — зараз її не було туго затягнуто як завжди. Це означало, що Рубен у вкрай поганому настрої — тільки в цьому разі він послаблює свою краватку.

— Дрейк, — з порога вигукнув він, але одразу замовк, помітивши, що його колеги з напруженими обличчями стоять ледь не впритул одне до одного. Утім, Айс нічого не спитав, і навіть виразу обличчя не змінив. Лише тихенько хмикнув і заговорив знову, перейшовши одразу до справи:

— У мене прохання: допитай сімейство Грант сам.

— Чому це? — здивувався Дрейк, подумки зазначивши, що Бернштайн уже відійшов трохи далі. Айс у відповідь показав свій плащ, що ряснів темними плямами та залишками вологої землі.

— Їхні діти мають вроджений талант до магії землі. І вони дуже люблять цим хизуватися, попри те, що ще не повністю опанували свої сили.

— То це вони так вимазали твій плащ? — запитав Бернштайн і скептично оглянув Айса. — Сподіваюся, вони ще живі?

— За кого ти мене приймаєш? — із серйозним виглядом відгукнувся той. — Я хоч і шанувальник чистоти й порядку, але не настільки, щоб убивати тих, хто не згоден із цим. Я ж поліцейський, зрештою.

— Звісно, звісно, — з не менш серйозним виглядом відповів Еванлін, а Дрейк мовчки погодився з ним, згадавши свій перший робочий день у відділі розслідування магічних злочинів. Айс тоді ледь не нашаткував Акі крижаними стрілами за те, що той порушив порядок, у якому лежали олівці та ручки на його столі…

— Важливе інше, — продовжив тим часом Рубен. — Я провів виховний урок для дітей із родини Грант, дуже дохідливо пояснив, що магія — не іграшка. Але тепер вони чомусь ревуть, а їхні батьки хочуть писати на мене скаргу.

— Щоб тебе Страхолюд вкусив, Айсе… знову?! — вигукнув Дрейк, з обуренням оглядаючи колегу. Бернштайн лише підняв одну брову — єдиний зовнішній прояв емоцій на його обличчі.

— Ти краще за мене розумієш батьків і дітей, Крістофе. Тож заспокой їх і допитай сам, — незворушно закінчив Айс, не звертаючи жодної уваги на реакцію своїх колег. Дрейка це тільки сильніше розлютило. Він знову вилаявся і вже зібрався прочитати цілу лекцію про те, як дорослому поліцейському потрібно поводитися з дітьми, але зупинила одна думка. Вона блискавкою промайнула в голові й змінила все, зокрема — настрій.

— Айсе, — покликав Дрейк з усмішкою і на мить замовк, обмірковуючи свою нову ідею. Усе це, як і несподівано спокійний тон, привернуло увагу колег — обидва втупилися на Крістофа, очікуючи чогось непередбачуваного. Так і сталося.

— Айс, — знову покликав Дрейк усе з тією ж усмішкою. Поклавши книгу з ботаніки, що тримав весь цей час у руці, на трюмо, він підійшов ближче до колеги. — Я допоможу тобі, але цього разу — не за просто так. Ти будеш купувати гірчичні булочки. Стільки, скільки я попрошу. Зрозуміло?

Айс не відповів. Оглянувши Дрейка з кам’яним виразом обличчя, він потім повернувся до Бернштайна. Той одразу зрозумів мовчазне питання колеги і відповів з таким самим кам’яним виразом обличчя:

— Гадки не маю, що тут відбувається, Рубен. Розбирайтеся самі.

***

Коли Рубен і Крістоф, дійшовши згоди щодо булочок, пішли вниз, Еванлін Бернштайн затримався в кімнаті Етейна Ріда. На це було цілих дві причини. По-перше, слід було привести до ладу думки після розмови з Крістофом.

— Усе-таки ти дуже впертий, — задумливо бурмотів він, ходячи туди-сюди кімнатою. — І занадто легковажно ставишся до свого здоров’я. Мені… не подобається це…

Не подобалася й одна з останніх фраз Крістофа. «Та і яка різниця, скажу я тобі про погане самопочуття чи ні, якщо ти й сам його відчути можеш?». Від цих слів навіть болісно дряпало десь глибоко всередині. Хоча ж вони правдиві за своєю суттю: вовку-перевертню справді не треба забагато чого пояснювати — його все дізнається сам. І все ж Бернштайну хотілося почути інші слова. Зовсім інші. Вийшло як вийшло, однак, і це… засмучувало. А водночас — розпалювало цікавість. Азарт.

До чого все прийде і чим закінчиться? Відповіді не було, і ця невідомість інтригувала.

Інтригувало й дещо інше. Запах, що витав у кімнаті загиблого. Він — друга причина, що змусила Еванліна затриматися тут довше.

Дуже слабкий, дуже невизначений. Він точно не людський — надто солодкий. Навіть у фей, що живуть серед квітів, немає такої солодкості… І Крістоф тому підтвердження. Хоча його запах у принципі винятковий, він терпкіший, холодніший, якщо порівнювати з іншими феями.

Що ж до того невідомого запаху в кімнаті — він також був на очах померлого Етейна Ріда. І бум він так само слабкий, незрозумілий, але очевидно солодкий.

Де ж його джерело?

Запах Ріда — їдкий, віддає присмаком анісової горілки. Він дуже схожий на ельфійський, але водночас — ні. Запахом Ріда пронизано все в кімнаті, і це заважає знайти той, інший, дивний, невідомий.

Бернштайн щонайменше пів години ходив туди-сюди, принюхуючись і обнюхуючи. Меблі, книги, одяг… Від усього тхне Рідом. Але це сторонній незрозумілий аромат теж був. Він ніби йшов просто з порожнечі, віддаючи присмаком ілюзії.

Але Бернштайн точно знав, що не марить. Вкотре оглядаючи кімнату, він затримався поглядом на шафі. І це наштовхнуло на думку: а що як пошуки весь час були не там? Він перевіряв усе, що на рівні очей і нижче, але що як можливе джерело запаху десь нагорі? З меблів тільки шафа була досить високою — вищою за самого Берштайна на цілу голову.

Подумавши, Еванлін приніс стілець, заліз на нього, уважно оглянув кришку шафи й одразу ж задоволено хмикнув — у ній чітко виднілася знімна панель. Під нею містилася схованка зі звичайною бляшаною банкою з-під печива — і навіть без жодного магічного захисту. Принаймні поліцейський жетон, зачаклований так, щоб реагувати на закляття, що зазвичай використовується для захисту особистих речей, ніяк не реагував Рідову схованку. Тоді Бернштайн відкрив її та по черзі дістав те, що зберігалося всередині: крихітні заощадження, квитанції про оплату кімнати, ліцензія на використання магії і — ось це вже цікаво — боргові розписки.

— Так, так, так… — пробурмотів Еванлін, вивчаючи знайдені папірці. — Та ви, гіссе Рід, були весь у боргах… А це чудовий мотив — і для вбивства, і для самогубства.

Але що важливіше — на боргових розписках був присутній той самий, уже знайомий, неясний за характером солодкуватий запах.