Голова... Трясця... Боляче...

Біле... Стеля. Так, стеля. Чудово, значить я лежу. Ух, які чудові висновки! Згадати б іще, хто я.

Д... Дарина... Даро...

Чудово, процес пішов! Жорсткий диск потроху синхронізувався і я згадала все. Ну, майже. Крім того, що власне сталося.

- Дариночко! - мама взяла мене за руку, і, злегка звівшись на подушці, я побачила її заплакане лице.

- Що сталось? - я ж з пневмонією лежала, звідки ж непритомність?

- Ти послизнулась в палаті вночі і впала, вдарившись головою об нічний столик. - загалом логічно, але щось тут було не так. Та грець із ним, впала так впала.

- Але зараз все добре? - я гладила її, намагаючись заспокоїти.

- Так, все добре.

За два дні мене виписали. І я повернулась до звичного життя. Або майже звичного. По пробудженні, я виявила, що на моєму безіменому пальці правої руки з'явилась каблучка. На ній було вигравірувано "Consociata ignis, et cinis". Завдяки досягненням прогресу, мені вдалося перекласти, і виявилось, що це означає "Пов'язані вогнем і попелом". І звідки, цікаво, цей цікавий предмет? В перервах між виконанням домашнього завдання, я надовго залипала на цю каблучку. Чи, може, обручку?

- Дарко!

На стіл спустився звідкись згори... маленький чоловічок з густою чорною бородою і кошлатими шевелюрою і бровами, через які майже не було видно обличчя. Матінко!

- Ви хто? - намагаючись не істерити, поцікавилась я.

- Даро, що з тобою? Це ж я, Кузьмич. - раптово з-під косматих брів показались ясні блакитні очі. - Я хотів спитатись... теє... Чи довго ще Філ буде у мене жити і як ти себе почуваєш?

System error.

- Пробачте, але я вас не розумію. - Я намагалась говорити якомога спокійніше. - Я взагалі не впевнена, чи ви часом не плід мого травмованого мозку. Хто такий Філ? І у вас - це де?

- У неї амнезія, Кузьмичу. Те кляте полум'я таки її зачепило.

З-за склянки з олівцями вийшов... антропоморфний філін у фіолетовому костюмі- трійці. Істота пройшла кілька кроків і, зупинившись, якось сумовито подивився на мене.

- Ладомир вже знає? - приглушено запитав Кузьмич.

- Ще ні. Для нього це буде ударом. - філін зітхнув, не відводячи від мене погляд. - Мене звати Філактет. Ти дала мені це ім'я, коли врятувала від смерті у таборі. Пам'ятаєш?

- Ні.

- А Ладомир? Високий такий, рудий юнак? Він багато років вдавав, що він - твоя муза, а потім виявився драконом? Пам'ятаєш?

- Ні. - мені ставало все паскудніше. Я марно намагалась хоч щось згадати, для певності вщипнувши себе пару разів.

- Що з нам з тобою робити?

- Нічого. - досі не вірилось в реальність того, що відбувалось. - Просто забудьте про те, що я є.

- Забути? - голос Філа прозвучав неочікувано голосно. - От вже дзузьки! Я і Лад зобов'язані тобі життям. І наш обов'язок - допомагати тобі опанувати твої сили. Ти - відьма, Даро, в тобі, як з'ясувалось тече демонічна кров. Ти не можеш залишитись сама - інцидент у пеклі вже встиг набути розголосу, на тебе відкрито полювання.

- Який інцидент? Чекай - де?

Мені раптом забракло повітря. Довелось відчинити вікно.

- Дар, твоє життя тепер - суцільна м'ясорубка. Ти - одна з найсильніших відьом на нашій планеті. Ти - унікальна. Але тобі потрібен захист.

- Філ, я... - зітхнула. - Є ще щось, що я маю знати?

- Так. Твій батько - демон.

Я жила з вітчимом і мамою ось уже років десять. Батько покинув мене, коли мені було шість, і з тих пір абсолютно не цікавився моїм життям.

- Демон? - до такого життя мене не готувало.

- Так. - Філ стомлено потер перенісся.

Кузьмич нервово кахикнув.

- Я, мабуть, піду. - він одразу ж щез, залишивши мене з Філом.

- Ти маєш нам вірити. - Філ торкнувся моєї долоні.

- Я намагатимусь. - але чує моя душенька, що це буде ой як не просто!

- Даро! Даро! Стій!

Хтось торкнувся мого плеча. Я вийняла навушник і здивовано глянула на кароокого юнака із довгим мідним волоссям. Він важко дихав, вочевидь пробігши значну відстань перед тим, як мене наздогнати.

- Пробачте, а ми знайомі?

- Дар, ти чого? - його пальці ковзнули по моїй щоці. Мене пересмикнуло.

- Не торкайтесь мене!

- Я повторю своє запитання : хто ви?

Краєм ока я помітила, як люди почали на нас обертатись.

- Тихше, давай поговоримо десь в іншому місці. - він взяв мене за лікоть.

- Нікуди я не піду! - я вдарила його в сонячне сплетіння і кинулась вже було тікати, як мене огорнув туман.