- МИ НІКУДИ НЕ ПОЇДЕМО! - гаркнув Лад, і в мене заклало ліве вухо. І прокинулось натхнення на розгорнення масштабних бойових дій.

- Мені почулось, чи ти щось сказав? - намагаючись примусити праве око припинити смикатись, я встала з ліжка.

- Я сказав, що ми нікуди не їдемо. - процідив дракон, роздуваючи ніздрі так, наче силкуючись мене вдихнути.

- Меф, постав будь ласка звукопоглинаючу завісу. - загрозливо хрустнула шиєю, не зводячи погляд з лускатого чуда.

Коли демон виконав моє прохання, я набрала повні легені повітря і видала максимальний рівень децибел:

- ЗАЦІПСЯ І НЕ СМІЙ ЗІ МНОЮ СПЕРЕЧАТИСЬ!

У бідолашного на обличчі відобразилась повна і всепоглинаюча System error а нижня щелепа раптово критично відчула земне тяжіння. Меф з готовністю простягнув йому руку допомоги, повернувши щелепу на законне місце. Дракон вперіщився в нього ошалілим поглядом і відрубав:

- Це все твій вплив.

- Ой, тільки мене сюди не приплітай! - вичавив з себе Спокусник, давлячись сміхом. - Це абсолютно її ініціатива.

- Меф, телепортуй. - наполегливо нагадала я про свою затію.

- Я не думаю, що... - але Меф не встиг договорити, бо моє блокуюче закляття пішло на перкур, і Ліліт, вишкірившись на всю, дану природою і хірургічними втручаннями кількість зубів, котра при приблизному перегляді з близької відстані безумовно давно перевалила за відведену простим смертним відмітку 32, клацнула пальцями і виконала нарешті моє прохання. Ось вона, істинна жіноча солідарність!

Цілісною біологічною системою я себе усвідомила в похмурому, облицьованому обсидіаном коридорі. Так і чекаєш, що з-за рогу вискочить лорд Волдеморт і почне махати паличкою істерично підхрюкуючи "Авада кедавра". Коротше, це був той випадок, коли шляхи було всього два: вперед і вперед. Причому перше вперед мене приваблювало більше, бо там вчувались гармонійні звуки, схожі на осмислену мову.

Пройшовши модельною ходою цей страшний сон дизайнера інтер'єрів, я опинилась перед масивними дверима з темного дерева. Так, тепер зрозуміло, звідки Чорнобог тирив дизайнерські рішення. Імітатор нещасний!

Як чемна дівчинка, постукавши, я приготувалась надривати спину в спробах відчинити це монументальне неподобство, але після сухого "Увійдіть", двері відчинилися самі, огрівши мене по плечеві. Прошипівши пару прокльонів, я ступила в непривітний напівморок кімнати. Стеля була занадто висока, аби її можна було розгледіти. Тріщав камін, а в кріслі навпроти... Ееех, зараз засну від цієї класичної картини маслом. Ну ніякої в цих безсмертних фантазії!

- Вечір в хату, мсьє Воланд!

Бідолашного підкинуло від бадьорого вигуку і він озирнувся на мене, змірюючи поглядом винуватця неспокою.

- Хто ви? - взявши себе в руки поцікавився Люципер.

- Персона, яку ви настільки жадали побачити, що послали свою служницю, пардон, підлеглу в середньостатистичну земну лікарню на тимчасову роботу. - безцеремонно всілась в друге крісло, що розсташовувалось трохи віддалік крісла господаря.

Мессір хитро примружився.

- То Ліліт таки дістала тебе з під носа в Мефістофеля і тієї недобитої ящірки...

- Ну, по-перше, я тут виключно з власної волі, аби з'ясувати всі недомовки між нами, а по-друге Лада бити я ще навіть не починала, хоча йому б сподобалась ваша улесливість. - вальяжно розвалилась в кріслі, закинувши ногу на ногу.

Ні, мені ніколи не набридне вводити істот різних видів, інтеллекту і комплекції в ступор. А що? Кожен має право на безвинне хобі.

- То що ви від мене хотіли? - стараюсь не розреготатись - дуже вже у пана Воланда потішний вираз фізіономії зараз.

- Лише проінформувати, що ти - відьма, задатки якої можна прирівняти до демонічних, що в наш час велика рідкість. А поводишся ти, як для свого статусу, непристойно. Нещодавно покалічила одного з Вісі Зла. - опанувавши себе, мовив демон.

- Він перший почав. - потисла плечима.

- Щоб уникнути у майбутньому схожих ситуацій, ти житимеш тут, під моєю егідою.

Фиркнула.

- Ага, вже біжу,волосся за вітром! - а що, мені втрачати вже нічого - все одно, так чи інак в Пеклі сиджу. Але моє нахабство, схоже, лише потішило Воланда.

- Власне, я так і думав.

Я думаю, якби затятого філантропа згребли в свої міцні бодібілдерські обійми двоє амбалів, а потім, не особливо церемонячись, закинули його в приміщення, чия гротескність просто таки репетувала про відсутність смаку творця його інтер'єру, то цей самий філатроп серйозно б замислився над перспективністю канібалізму. А що казати про мене - індивіда, що досі не відрізнявся любов'ю до роду людського?! Хоча тут моє улюблене слосполучення "антропоморфні створіння" підійшло б більше.

Якщо коротко, то в моїй макітерці потроху зрів план страшної і кривавої помсти.

Окинувши млосним поглядом той жах, який мав слугувати моїми апартаметами, я прикинула, що можна було використати, як знаряддя праці і оборони.

Ліжко. Чавунний монстр на жахливих лапах, якого сюди мабуть затягла сотня рабів, три чверті з яких одразу ж сконали після цього подвигу.

Я - не сотня рабів, я навіть на нанометр зсунути його не зможу.

Письмовий стіл. Таке ж чудовисько. Не варіант.

Стілець. Ох, які ж комплекси і таракани шибуршать в калічних мізках дизайнера цього неподобства?

Завершивши огляд свого пристанища, я зрозуміла, що треба буде виїжджати на власному таланті і харизмі.

Картинно прогмикавшись, видобула на білий світ запліснявіле тільце своєї нездійсненої мрії стати співачкою і тоскним голосом затягнула "Ой верше мій верше...". Тут у нагоді стали здобуті на акторському навики підсилення гучності, шляхом збільшення інтенсивності видиху.

Ефект виявився швидким і неочікуваним.

На другому куплеті, звідкись здалеку почулось скавуління, яке синхронно з переливами моїх фальшивлень переросло у заупокійне виття. На другому приспіві двері театрально розчахнулись, грюкнувши хромованою ручкою об стіну. На порозі світив перекислою фізією Воланд.

- Закругляйся з цією радіопередачею на замовлення. - загрозливо процідив.

- Та я ж тільки в голос увійшла. - для переконливості проскочила повз ще дві ноти, затягуючи чергову голосну. Здалеку невидимий партнер підхопив виттям. Демона перекосило, наче від нападу зубного болю.

- Досить! Інакше я сам змушу тебе замовкнути! - гаркнув, відпустивши самоконтроль у відпустку. Ех, старіє, мабуть.

- Недбале ставлення до цінних кадрів карається законом. - вишкірилась, про всяк випадок ставши так, щоб нас розділяв стілець.

Воланд рвонув з місця в кар'єр, але шкопиртнувшись об диво інтер'єру на чавунних ніжках, швидко прийняв вертикальне положення. Все-таки мистецтво - велика сила. Що ж іще здатне настільки обеззброювати?!

- Чого тобі треба? - процідив.

- Свободу. - приземлилась на ліжко.

- Ні! Ти сидітимеш тут! - підвівся і вилетів із кімнати, грюкнувши дверима.

Паскудство!

На очі невчасно навернулись сльози. В книжках усе було набагато простіше. Там злодії швидко здавались під натиском нетипово активних героїнь. А мені, схоже, цю стіну не пробити. Принаймні не в ті строки, в які хотілося б.

Двері тихо скрипнули. На порозі намалювалось Щось. Витерши очі, я роздивилась мале цуцуня. Цуценя Цербера. Три голови насторожено принюхувались до повітря, а потім, переваживши, закинули свого хазяїна у кімнату повністю. Запримітивши мене, цуцик схопився на лапи і кумедно перевалюючись, рвонув в напрямку ліжка, з ходу на нього заскочивши. Три вологих носи з цікавістю торкнули мій зап'ясток. Розумні очі дивились з довірою, і мені чомусь здалось, що їх погляд хотів підбадьорити.

Я по черзі погладила кожну з трьох маківок.

Ну, принаймні тепер є надія, що революцію мені не доведеться починати на самоті.