- ТА ГОТОВА, НАЙ БИ ШЛЯХ ТРАФИВ ЦІ ВИЛЮБЛЕНІ КОНЕМ СІМЕЙНІ ЗВ'ЯЗКИ!

В російській рулетці а-ля Даро програв Мефістофель - на цьому колі поставити мені це дурнувате запитання випало йому.

... Зустрівшись за попередньою домовленістю зі своїм колишнім, мама поставила йому чіткі умови зустрічі, а саме:
1)вона буде проходити у людному місці;
2)за участі її та мого "фамільяра" (я досі дупля не дала, що це, але на цю почесну роль був призначений Лад);
3) у нього буде півтори години, і не приведи Закон Всесвітнього тяжіння він щось утне, інакше, цитую: "я фігурно вручну поріжу тебе на клаптики, сплету з них килимок і постелю на вході до пекла, а обрізки позатикаю в такі місця, про існування яких порядному демонові соромно сказати вголос".

І ось зараз, ми, ніби в переддень Апокаліпсису, з радісними ї...личками, носились по квартирі, конвульсивно намагаючись зрозуміти, чи все ми передбачили. Мефістофель, образившись на те, що його не візьмуть, вирішив допекти мамі, вона на даному етапі допікання поки що дипломатично мовчала. За цим святом життя спостерігали Філ і Кузьмич, і готова поставити на кін власну репутацію, що робили ставки на те, скільки вона ще протримається, і скільки Мефістофель проживе після вибуху. Але, схоже після того, як я вилила на нього свої нерви, він країв не бачив і життя не цінував не те що, а зовсім. Лад, наче собака на прив'язі, намотував кола навколо мене і намагався вдати, що не намагається зі мною заговорити. А я, наче псих-самітник, методично складала речі в невеличкий ранець, з яким планувала піти на зустріч. Серветки сухі, серветки вологі, бальзам, люстерко, блокнот і ручка, запальничка. Ні, я не палю, просто люблю вогонь. Хах, як би це іронічно не звучало, але, схоже, це у мене в крові.  Коли Лад втретє вирішив переглянути книги на полиці, я не витримала:

- Може нарешті скажеш, що тобі під хвостом муляє? - я розвернулась спиною до столу і зіперлась стегнами на його край, схрестивши руки на грудях і розпочавши лімітовану акцію "Нарвись на саркастичний погляд і отримай ще два в подарунок".

Дракон приречено видихнув і сів на найближчий стілець. 

- Я... Я давно хотів тобі сказати... Я... Ти... 

- Які ще займенники згадаєш?! - немає в мене маминої витримки. Схоже, такі речі приходять із досвідом. 

- Ти мені не байдужа! - нарешті випалив Лад. 

- А то мені повилазило і я цього не бачу!

- Ні, ти не розумієш!

- Ладомир, це ти не розумієш! - о, мій улюблений режим бразильської мелодрами. Зараз буде гаряче. - Я чудово це розумію, але мене аж ніяк не тішить, що два доісторичні створіння волочаться за мною хвостиком зі своїми дорослими захцянками та одному навіть вдалось частково їх втілити!

- Дар...

- Я втомилась розгрібати проблеми, які мені створює чоловіча половина людства, бо все одно, врешті-решт дурепою залишаюсь я! - мене ніби прорвало. - Так, мені б віднайти рівновагу, полюбити себе, вкластись в саморозвиток, але день через день  я відчуваю отакенну діру там, де повинно було б бути серце...

Дракон рвучко встав і наблизився до мене. Його руки силоміць втягнули мене в обійми. 

- Ми... ми з усім розберемось... Чесно...

- Мені б твою впевненість... - гучно видихнула і бухнулась лобом кудись в район його ключиць.

- Бери, мені не шкода.

Коли настав час Ікс, я встигла заспокоїтись, Лад - ощасливитись, мама - випустити пар, а Меф - отримати заслужених люлів. Словом, всі були щасливі та задоволені.

Зустріч була призначена в центрі міста, в одному з кафе, що йшли струнким рядочком вздовж бруківки - пішохідної частини головної вулиці міста. Наша весела трійка завалилась в зал, бороздячи поглядами осяжний горизонт в пошуках "нєліцепріятних" елементів. Даних не спостерігалось і ми окупували найближчий столик: ми з мамою з одного боку, а Ладомир - з  іншого, біля стіни. Замовивши чайник массали на трьох, ми почали напружено чекати.

- А ти змінилась... Стала справжньою красунею...
Сказати, що мене пересмикнуло - це не сказати нічого. Він обійшов мене повільно і сів навпроти. І тільки тут я помітила, що всі довкола, навіть мама і Лад застигли, і тепер були схожими більше на воскові фігури, ніж на людей. 

- Та годі, ніби ти щось пам'ятаєш. - я за звичкою схрестила руки на грудях, намагаючись зробити так, щоб голос не тремтів від напруги. 

-  У демонів гарна пам'ять.

Це був чоловік років сорока з хвостиком у камуфляжному одязі. Важкий ранець він поставив поруч із кріслом. Зчепивши пальці, він поставив лікті на стільницю і став уважно мене роздивлятись. І все б у нього було б добре, якби не очі - неприродного жовтого відтінку. 

- Та годі тобі! - рот сама собою перекривила іронічна усмішка. - Пам'ять гарна, а уявлення про мораль - гірше нема куди. А, ой, я забула - для демонів це норма. Тільки якого милого ти спочатку зробив мамі мене, а потім звинтив у невідомому напрямку? А зараз вирішив ні з того ні з сього згадати про мене?

- Ну, на те, щоб згадати про тебе в мене є кілька причин: по-перше, моя єдина дочка вийшла заміж за мого учня, а по-друге, у цієї самої дочки є дещо, що я віддав їй на зберігання. - він ткнув вказівними пальцями в сторону моєї грудної клітини. 

Опа-чирик! А до такого мене життя не готувало...

- А можна уточнити, "дещо" - це що?

- А то ти не знаєш....

Бля...щаний меч сикхів... Та за шо...

- Дай вгадаю - ти виріжеш мені серце? - насмілилась припустити я.

- А інтелектом ти пішла в матір... - він посміхнувся, і перевів погляд на маму. - В ній досі є щось... Що змусило мене втекти з пекла до неї. - жовні очиці повернулись до мене. - Ходімо, в нас мало часу.

- Я нікуди з тобою не піду... - мені межиочі наставили кинджал. - А, оп... Схоже піду...

Не знаю, де він такий сильний узявся, що планомірно заморозив час в радіусі кількох кілометрів. 

Знаю тільки, що мені світять великі проблеми...