- Я не розумію, нащо тобі знадобилось пертись в таку далечінь, аби потанцювати. - гундів Лад, намагаючись просотатись крізь щільний натовп. - Тебе масштаби області не влаштовують? Так з'їздила б в столицю, до неї все одно ближче.

Дракон нарешті зумів мене нагнати, і тепер діловито поправляв манжети сорочки кавового кольору.

- Не роби мені нерви! - брова сама сіпнулась вгору. - Без тебе тошно.

Насправді, мені було не так вже й тошно - в горах дихалось значно легше, та і вид зачаровував. Але не достатньо, аби повністю перекрити, чи то пак - перекричати мої песимістичні думки з приводу останніх подій. Люди, нащо так все ускладнювати? Плести інтриги, заморочуватись над психологічними прийомами, коли можна просто в лоб сказати : "Вітаю, Шарік - ти..." Ні, хай не дурник, а космічний ідіот. Цей вираз здатен повною мірою охарактеризувати мою везучість і вміння аналітично мислити. Люблю українську мову за можливість комплексного і компактного вираження думок.

Бовтаючись за щебетливим екскурсоводом, наче корова на прив'язі, стежками ботанічного саду, який оточує маєток таких собі Шенбернів, я ліниво роздивлялась різноманітність флористичного ансамблю, від якої старші представники нашої групи заледь не мліли.

А от особисто мене, як істинне дитя асфальту, цікавість почала жерти, лише з наближенням до самого маєтку. Тінь від дерев поволі змінилась тінню від кам'яних стін, і її прихисток давав більше прохолоди. Одним вухом я слухала розповідь екскурсовода про долю цієї будівлі, погляд же був невідривно прикутий до подзьобаного сонцем, дощем і вітром фронту. На мить загаявшись на порозі, я ступила досередини.

В маєтку було набагато прохолодніше, ніж надворі - його стіни були надійним захистом від навдивовижу палючих променів травневого сонця. Я прихилилась до однієї зі стін, пропускаючи вперед найбільш спраглих до псевдоісторичних байок мандрівників.

Раптом скроню пронизав нестерпний біль. Мене скривило від жахливого відчуття залізної проволоки, що ввинчується в кістку, або наближеного до нього. Перед очима потемнішало.

Відчула, як плече торкнула чиясь рука.

- Дарь, з тобою все добре? - насилу розтуливши повіки, побачила перед собою схвильоване обличчя Рашмі. Вона обережно притримуючи мене за плечі, намагалась зазирнути в мої очі.

- Так... - вичавила з себе , силуючись оптимістично посміхнутись. Виходило як в абсолютного паралітика, себто не переконливо.

Мене було обережно посаджено на одну з лав, які стояли вздовж стін просторої вітальні маєтку. Лад миттєво опинився поруч, легким жестом пригорнувши і вклавши голову собі на плече. З боку моя поза могла б здатись дивною, та поки ніхто не зважав.

- Лад, стань видимим. - насилу промимрила я. - А то наш дует виглядає дивно за візуальної відсутності партнера.

Дракон зітхнув.

- Сонце, я не вчора народився. І елементарний морок накласти можу. - прохолодні пальці торкнулись чола, і біль трохи відступив. - Походження твого недугу - магічне. - він притулився щокою до моєї маківки і потік теплого дихання скуйовдив мого чубчика. - Чому я не здивований?

- Бо ти знаєш мене надто давно аби дивуватись. - в мене нарешті вийшло посміхнутись.

Дракон вже хотів був щось сказати, та його перевала поява двох цікавих персонажів. Перший був невисокого зросту, вдягнений у темного балахона. Нагадував він зменшену копію якогось фентезійного чарівника. Ні, точно, він був схожий на мініатюрного Просперо з Шекспірової "Бурі". Інший був вбраний у потягану військову форму, на його плечі бовталась досить розтягнута закривавлена пов'язка, а в темно-сірих очах променіла доброта. На противагу його супутникові.

- Якщо ви прийшли сюди з лихими намірами, поперджаю : жоден з вас не вийде звідси живим. - грізно насупивши кошлаті брови, видав малюк.

- Я перепрошую, у нього не склалось з гостинністю. - винувато всміхнувся солдат. - Цю будівлю часто передавали з рук в руки, тому він болісно сприймає візити силових структур.

- Тобто? - наважився нарешті подати голос Лад. - Хіба ми схожі на силову структуру?

- А що ще може нагадувати дует відьми і дракона? - трохи ображено мовив "Просперко", судячи з усього збавивши оберти ментальної атаки. Однак мені суттєво не полегшало.

- Ві... відьми?

- Ой, не треба вдавати з себе тут жертву обставин. - саркастично вякнув, судячи з усього, домовий. - Третю повню, як дар пробудився, а ми ще ніби ні сном ні духом!

- Мама... - тихо пискнула.

Я збожеволіла, яка прикрість! Цього ще нам не вистачало.

- Лааад...

Дракон пару раз глипнув очима, і нервовим жестом потерши потилицю, стишено сказав:

- Я не знав...

Солдат браво підкрутив вус і присівши навпочіпки, з ентузіазмом мовив:

- Подумаєш, проблема! Всього-то навчитись чаклувати.

Відсутнім поглядом глянула на мовця. Привид. Як є. Екскурсовод згадувала, що у воєнні роки тут був госпіталь. Заблудша душа? Замурований в стіні? Похований в підвалі? Четвертований в рамках диявольського експери... Тааак, не в той степ мене понесло, час повертатись до своїх баранів.

- Вас як звати хоч? - вийшовши з альфи нарешті допетрала поцікавитись.

- Міхал. - солдат взяв мою долоню і галантно її поцілував. Лад пирхнув над вухом. - А мого компаньйона - Атерус.

- Дуже приємно. - вишкірився домовий, наче злий кіт.

- Навзаєм. - тих сказала, прокручуючи в голові все,що сталось. Не придумала нічого ліпше, як спитати:

- Чи не дозволите оглянути маєток?

- Лише під наглядом. - буркнув Атерус, змірявши нас похмурим поглядом.

Але, на його захист, маю сказати, що екскурсія з його доповненнями була набагато цікавіше. Я не зчулась, як повністю поринула в історію маєтку.

Тому, лиш розпрощавшись з новими знайомими і зайнявши місце в автобусі, я інуїтивно відчула, що чиясь петля довкола мене зімкнулась. От тільки чия? Чому я не знала про дар раніше? І де вештається Філ?