Ця ніч видалась неспокійною. Чутні були вибухи, постріли та свист. Військові, враз з іншими людьми, сиділи у підвалі, як тут, раптом, дійшов наказ про припинення бойових дій від начальства. Вкотре військові хотіли відмовити, але ситуація була вкрай важкою, тому вже наступного дня кілька тисяч людей вийшли з потрощеного орками заводу й пішли у бік ворога, де були взяті в полон, під строгий контроль холоднокровних убивць та садистів.
   От і в сирому, холодному підвалі, серед усіх інших, отямилась наша Пташка, шокована тим, що відбувається. Вона нічого не пам'ятала після того, як здалася в полон. Дівчина отямилась на підлозі і, ледве піднявшись, почала розглядатися довкола. Було темно. Різні страшні звуки лякали її. Пташка абсолютно нічого не могла розгледіти, та й взагалі ледве бачила власні руки. Вона зробила кілька кроків уперед, у бік дивних моторошних звуків. Упершись у металеві двері, дівчина злякалася ще більше та вирішила повернутись туди, де отямилася. Вона сіла на підлозі і намагалася щось згадати.
   Раптом почувся скрип дверей. У підвальне приміщення зайшов чоловік, мабуть, один із їхніх (ворожих) офіцерів. Він підійшов до дівчини, нахилився зі словами: «Пам'ятаєш мене, Пташечко?» Його зухвалу посмішку було добре видно. Дівчина змовчала, підтягнувши до себе ноги. Вона здогадувалася, що чекати від цього покидька, тому старалася бути тихше. Йому це, звісно, подобалось, але «няньчитися» він з нею не збирався. Чоловік дав наказ, щоб її кудись відвели. Складно було щось зрозуміти, особливо коли два дужих чоловіки взяли її попід руки та кудись потягли, міцно зав'язавши очі. Пташка відчувала дивні доторки, чула дивні звуки... навіть думати страшно про те, що там відбувається. Коли дівчині, нарешті, розв'язали очі, вона побачила яскраве світло, а після того вже дещо неочікуване: Пташка бачила підвальне приміщення, яке було добре освітлене, людей в захисному одязі, ґрати та великий прожектор, який і давав це яскраве біле світіння.
   Тільки-но дівчина усвідомила, що вона прикута до металевої плити, її одразу оточили орки. І знову до неї підійшов той самий чоловік.
— Отже, мабуть, почнімо, — мовив він. Ворог глянув на дівчину згори вниз та, зухвало посміхнувшись, узяв до рук шприц. Пташці це зовсім не подобалось, і вона вирішила, що треба рятуватися. Вона намагалася звільнити руки і ноги, смикаючись із усіх сил, але ремені були надто міцні.
— Думаєш, у тебе вийде втекти? — Засміявся чоловік. — Тут буде забагато перешкод. Але в будь-якому випадку тебе ніхто не відпустить, ти забагато знаєш.

   Розгублена Пташка вже й не знала що робити. Якби вона хоч пам'ятала, що такого дізналася, може би, й розуміла щось більше. Чоловік наблизився до неї та почав колоти дівчину у вену. Пташка знов намагалася смикатись, але цим робила тільки гірше. Після першого уколу він узяв менший шприц та продовжив колоти Пташку. Вона майже не рухалася, лише намагалася стримати сльози. Ворог зробив ще кілька уколів, а вже тоді дівчина втратила свідомість.