Розділ 3
Пташка прокинулась від звуку кроків, що наближалися в сторону її в'язниці та пройшли повз. Вона не одразу збагнула, що залишилися там сама, але коли до неї це дійшло, вона почала хвилюватись. Її насторожував кожен звук. Дівчина сіла і намагалася заспокоїтися. Вона розглядала підлогу, стелю, стіни та коридор, намагалася відволіктися якимись позитивними думками, аж тут почала щось згадувати. На підлозі всюди був якийсь пил, пісок. Дівчина почала згадувати свою спробу втечі:
Тоді та орківська погань просто вчепилася в неї, але Пташка все ж не розгубилась і, кинувши тому в очі пісок, почала бігти. Хоч далеко вона й не втекла, оркам зробила чимало клопоту. Дівчина згадала, як дратувала їх навіть своєю присутністю.
Одного разу один з них, як завжди, вирішив «погратися» кимось із полонених. Жертвою стала саме Пташка, але те, що зробила тоді вона, стало для російських солдатів останньою краплею терпіння. Дівчина не збиралась терпіти яких-небудь знущань, тому стала захищатися. Пташка змогла вийняти якийсь гострий предмет із кишені ворога, коли той притиснув її до землі, та нанести удар. Ударивши ворога в обличчя, дівчина стала вириватися з його брудних рук і тікати. Далеко, звісно, не втекла, але ворога пошкодила добряче: поріз на все обличчя, втрата ока. За таку впертість й особливу провину вона потрапила на біологічні досліди в лабораторію.
«Тобто... я зовсім не безнадійна!» — зраділа Пташка. Вона хотіла пошвидше розповісти все колегам, забувши, що їх тут нема. Дівчина не могла зрозуміти: радіти їй чи ні. І тут раптом почулися кроки окупантів. На цей раз Пташка не злякалася анітрохи. Відчинилися двері у камеру. Туди зайшли два орки, взяли Пташку попід руки і знову кудись повели. Скільки б вона не смикалась, усе було марно. Дівчину вивели із в'язниці надвір.
Озброєні солдати оточили полонених, територія була відділена електричною огорожею. Вдалині виднівся ангар, що ховався в тумані, на вулиці моросив дрібний дощ. Огорожі довкола були обплетені колючим дротом. Пташку поставили в лінію біля інших полонених. Орки весь час щось казали, але дівчина почувалася настільки жахливо, що не була в силі зрозуміти жодного слова. У неї різко заболіла голова. Дівчина заплющила очі та згадала те, що з нею відбулося в лабораторії. Вона згадала людей у масках, як її везли коридором, різні препарати, радіаційне опромінення та інше. Від цього Пташці стало ще гірше, вона ледве не втратила свідомість. Раптом дівчина почула, ніби її кличуть, і, повернувши голову, побачила побитого Змія.
— З тобою все гаразд? — спитав він.
— Я не була би така впевнена, що все... — Пташка відвела погляд убік, а потім глянула на свої долоні. Вони були червоні й сильно пекли. Дівчину мордували думки та спогади, аж раптом це все заступила їй велика тінь.
Навпроти Пташки стояв сам Кадиров - один із головних військових злочинців. Він злорадно усміхався, дивлячись дівчині просто в очі.
— Чого тобі? — запитала обурена Пташка, підводячи на нього погляд.
— На твоєму місці я б не поводився так грубо, — підозрілим тоном сказав той. Пташка мовчки стисла зуби.
Тоді та орківська погань просто вчепилася в неї, але Пташка все ж не розгубилась і, кинувши тому в очі пісок, почала бігти. Хоч далеко вона й не втекла, оркам зробила чимало клопоту. Дівчина згадала, як дратувала їх навіть своєю присутністю.
Одного разу один з них, як завжди, вирішив «погратися» кимось із полонених. Жертвою стала саме Пташка, але те, що зробила тоді вона, стало для російських солдатів останньою краплею терпіння. Дівчина не збиралась терпіти яких-небудь знущань, тому стала захищатися. Пташка змогла вийняти якийсь гострий предмет із кишені ворога, коли той притиснув її до землі, та нанести удар. Ударивши ворога в обличчя, дівчина стала вириватися з його брудних рук і тікати. Далеко, звісно, не втекла, але ворога пошкодила добряче: поріз на все обличчя, втрата ока. За таку впертість й особливу провину вона потрапила на біологічні досліди в лабораторію.
«Тобто... я зовсім не безнадійна!» — зраділа Пташка. Вона хотіла пошвидше розповісти все колегам, забувши, що їх тут нема. Дівчина не могла зрозуміти: радіти їй чи ні. І тут раптом почулися кроки окупантів. На цей раз Пташка не злякалася анітрохи. Відчинилися двері у камеру. Туди зайшли два орки, взяли Пташку попід руки і знову кудись повели. Скільки б вона не смикалась, усе було марно. Дівчину вивели із в'язниці надвір.
Озброєні солдати оточили полонених, територія була відділена електричною огорожею. Вдалині виднівся ангар, що ховався в тумані, на вулиці моросив дрібний дощ. Огорожі довкола були обплетені колючим дротом. Пташку поставили в лінію біля інших полонених. Орки весь час щось казали, але дівчина почувалася настільки жахливо, що не була в силі зрозуміти жодного слова. У неї різко заболіла голова. Дівчина заплющила очі та згадала те, що з нею відбулося в лабораторії. Вона згадала людей у масках, як її везли коридором, різні препарати, радіаційне опромінення та інше. Від цього Пташці стало ще гірше, вона ледве не втратила свідомість. Раптом дівчина почула, ніби її кличуть, і, повернувши голову, побачила побитого Змія.
— З тобою все гаразд? — спитав він.
— Я не була би така впевнена, що все... — Пташка відвела погляд убік, а потім глянула на свої долоні. Вони були червоні й сильно пекли. Дівчину мордували думки та спогади, аж раптом це все заступила їй велика тінь.
Навпроти Пташки стояв сам Кадиров - один із головних військових злочинців. Він злорадно усміхався, дивлячись дівчині просто в очі.
— Чого тобі? — запитала обурена Пташка, підводячи на нього погляд.
— На твоєму місці я б не поводився так грубо, — підозрілим тоном сказав той. Пташка мовчки стисла зуби.
— Скорися мені, — мовив окупант, — інакше тобі звідси живою не вийти.
— Це ми ще побачимо, — усміхнулася дівчина.
— Подратувати мене вирішила? Знай: я довго гратися не буду, — садистським тоном відповів він. Кадиров склав руки й почав пронизувати дівчину поглядом. — То що, дати тобі другий шанс? Скорися мені!
— Нізащо! — Твердо відповіла вона. Інші полонені з жахом спостерігали за цим. Орк спробував підтягнути Пташку до себе за одяг, але вона різко вирвалася.
— Ну все, ти мені набридла, — мовив той, — розстріляйте її! — До дівчини підійшов один із окупантів та навів на неї зброю. Глянувши їй в очі, чоловік ніби призупинився. Пташка сильно напружилася.
— Чого стоїш, стріляй! — крикнув обурений командир. — Стріляй, скотино!
— Ні, — відповів окупант. Всі були здивовані.
— Повтори, що ти сказав? — обурено і водночас здивовано перепитав командир.
— Я сказав ні. Мені набридло вбивати невинних людей без причини. І задля чого я це роблю? Лише ради своєї родини, яку ви тримаєте в заручниках третій місяць! Мені набридло це, я хочу закінчити... — в орка сильно затремтіли руки, ймовірно через стан афекту. Він повернув ствол убік і вистрелив в одного з окупантів. Тут і почалися страшні перестрілки. Окупанти стріляли один в одного, в полонених, в машини, в огорожу. Азовці, скориставшись моментом, почали тікати територією у різні боки.
Пташка майже не бачила і не розуміла куди бігла. У неї було сильне запаморочення. Вона добігла до ангарів та боєприпасів і намагалася заховатись між металевими коробками. Тут якраз почулися гучні сирени, оповіщення про повітряну тривогу. Тільки-но дівчина залізла поміж коробки, на небі з'явилося кілька бомбардувальників, що низько пролетіли й почали закидати Оленівку бомбами. Пташка, згорнувшись у клубочок, лягла на землю. Вона намагалася заховати обличчя і голову від осколків. Земля тремтіла, все розліталося в різні боки, вила сирена. Здавалося, що це кінець... Пташка розплющила очі, але нічого не зрозуміла. Вона наче провалювалася в глибокий сон...
— Подратувати мене вирішила? Знай: я довго гратися не буду, — садистським тоном відповів він. Кадиров склав руки й почав пронизувати дівчину поглядом. — То що, дати тобі другий шанс? Скорися мені!
— Нізащо! — Твердо відповіла вона. Інші полонені з жахом спостерігали за цим. Орк спробував підтягнути Пташку до себе за одяг, але вона різко вирвалася.
— Ну все, ти мені набридла, — мовив той, — розстріляйте її! — До дівчини підійшов один із окупантів та навів на неї зброю. Глянувши їй в очі, чоловік ніби призупинився. Пташка сильно напружилася.
— Чого стоїш, стріляй! — крикнув обурений командир. — Стріляй, скотино!
— Ні, — відповів окупант. Всі були здивовані.
— Повтори, що ти сказав? — обурено і водночас здивовано перепитав командир.
— Я сказав ні. Мені набридло вбивати невинних людей без причини. І задля чого я це роблю? Лише ради своєї родини, яку ви тримаєте в заручниках третій місяць! Мені набридло це, я хочу закінчити... — в орка сильно затремтіли руки, ймовірно через стан афекту. Він повернув ствол убік і вистрелив в одного з окупантів. Тут і почалися страшні перестрілки. Окупанти стріляли один в одного, в полонених, в машини, в огорожу. Азовці, скориставшись моментом, почали тікати територією у різні боки.
Пташка майже не бачила і не розуміла куди бігла. У неї було сильне запаморочення. Вона добігла до ангарів та боєприпасів і намагалася заховатись між металевими коробками. Тут якраз почулися гучні сирени, оповіщення про повітряну тривогу. Тільки-но дівчина залізла поміж коробки, на небі з'явилося кілька бомбардувальників, що низько пролетіли й почали закидати Оленівку бомбами. Пташка, згорнувшись у клубочок, лягла на землю. Вона намагалася заховати обличчя і голову від осколків. Земля тремтіла, все розліталося в різні боки, вила сирена. Здавалося, що це кінець... Пташка розплющила очі, але нічого не зрозуміла. Вона наче провалювалася в глибокий сон...
Коментарі